Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 21

— Це так.

— І на яких підставах?

— Нас насторожили деякі факти. Особливо те, чим обернулася погоня: зрозуміло було, що вбивця з місцевого люду. Щоб так ото вислизнути, коли вся поліція штату на ногах, треба було добряче знати місцевість. Та ще й отой чорний «монте-карло». Як ви здогадуєтеся, ми склали список усіх власників тієї моделі в нашому районі: всі вони мали алібі, крім Квеберта.

— І все-таки ви не пішли цим слідом…

— Не пішли, бо, крім цієї історії з «шевроле», нам не було що йому закинути. Отож ми викреслили його з переліку підозрюваних… Але ми поквапилися. Про це свідчить тіло цієї сердешної дитини в його саду. Здуріти можна, я так йому симпатизував… Може, тому я й ставився до нього небезсторонньо. Він завжди був такий привабливий, привітний, усі йому вірили… Оце хочу запитати вас, пане Ґольдмане. Як я зрозумів, ви добре його знаєте: то чи не спадало вами на думку, тепер, коли відомо про це тіло в саду, що якісь його слова чи вчинки могли би викликати у вас підозру?

— Ні, начальнику. Нічогісінько, настільки я пам’ятаю.

Повернувшись до Гусячої бухти, я побачив саджанці гортензії за стрічкою загороди, що засихали догори корінням на краю ями. Подався до невеличкого прикалабка, що правив за гараж, і дістав звідтіля заступ. Потім проліз під стрічками, перекопав ділянку м’якої землі просто над океаном і посадив квіти.

30 серпня 2002 року

— Гаррі?

Була шоста ранку. Він сидів на терасі Гусячої бухти з філіжанкою кави в руках. Обернувся.

— Маркусе? Ви геть спітніли… Тільки не кажіть, що вже побігали.

— Побігав. Вісім миль.

— Коли ж ви встали?

— Удосвіта. Пам’ятаєте, два роки тому, коли я допіру почав сюди їздити, ви будили мене на світанку? Тепер у мене звичка. Встаю вдосвіта, щоб увесь світ був мій. А ви що робите надворі?

— Дивлюся, Маркусе.

— І куди ви дивитеся?

— Бачите он той лужок просто над берегом, поміж соснами? Я давно вже хочу щось там утнути. Це єдина рівна ділянка в моєму маєтку, там можна закласти садочок. І влаштувати чудовий куточок — дві лави, залізний стіл, а довкола гортензії. Багато гортензій.

— Чому саме гортензії?

— Була колись одна людина, що дуже любила їх. Тож я хочу посадити гортензії, щоб завжди пам’ятати про неї.

— Ви кохали цю людину?

— Так.

— Ви такий засмучений, Гаррі.

— Не зважайте.

— Гаррі, чому ви ніколи не розповідаєте про своє кохання?

— Бо нема чого розповідати. Он ліпше погляньте, погляньте як слід! Або ні, краще заплющте очі! Еге ж, заплющте якомога щільніш, щоб світло геть не проникало. Бачите? Он доріжка, вимощена кахлями, від тераси до гортензій. І дві лавочки, з них видно й океан, і розкішні квіти. Що може бути краще, ніж дивитися на океан і гортензії? Там є навіть озерце, а посередині водограй у вигляді статуї. Якщо озерце буде чималеньке, я напущу пістрявих японських коропів.

— Рибу? Вони там і півгодини не протримаються, їх з’їдять чайки.

Він усміхнувся.

— Чайки тут мають право робити все, що їм закортить, Маркусе. Та ваша правда: коропів я в озеро не запускатиму. І підіть, заради бога, в гарячий душ, бо вмрете чи застудитеся, або ще щось доскочите, й ваші батьки подумають, наче я геть не дбаю про вас. А я піду та приготую сніданок. Маркусе…

— Що, Гаррі?

— Якби в мене був син…

— Я знаю, Гаррі. Знаю.

*

В четвер 19 червня 2008 року я зранку подався до мотелю «Морський берег». Знайти його було легко: проїхавши по шосе чотири милі на північ від Сайд-Крік-лейн, неможливо було не помітити величезного дерев’яного щита з написом:

SEA SIDE Мотель і ресторан,

заснований 1960 року

Місце, де Гаррі чекав Нолу, й досі існувало; разів зі сто проїздив я повз нього, та ніколи не звертав уваги, — зрештою, яке діло було мені досі до того мотелю? То була дерев’яна будівля з червоним дахом, оточена трояндовими кущами; простісінько за нею розпочинався гай. Двері всіх номерів на першому поверсі виходили на паркувальний майданчик; до другого поверху провадили зовнішні східці.

За словами адміністратора, мотель, відколи його збудували, нітрохи не змінився, тільки номери стали сучасніші, а до основної будівлі прибудували ресторан. На підтвердження він дістав пам’ятний альбом до сорокаріччя готелю і показав мені світлини з тієї пори.

— Чому вас так цікавить це місце? — врешті запитав він.

— Бо я шукаю одне дуже важливе свідчення, — відказав я.

— Слухаю вас.

— Я хочу знати, чи перебував тут хтось у восьмому номері в ніч із суботи 30 серпня на неділю 31 серпня 1975 року.

Він зареготав.

— Сімдесят п’ятого? Ви це серйозно? Відтоді як запровадили комп’ютерну реєстрацію, в базі зберігаються дані щонайбільше за останні два роки. Якщо хочете, можу вам сказати, хто ночував тут 30 серпня 2006-го. Тобто суто теоретично, бо я, звісно, не маю права розголошувати цієї інформації.

— Отож дізнатися ніяк не можна?

— Крім бази, ми зберігаємо лише адреси електронної пошти нашої розсилки. Може, хочете отримувати нашу розсилку?

— Ні, дякую. Мені хотілося б поглянути на восьмий номер, якщо можна.

— Просто так дивитися не можна. Але номер вільний. Хочете найняти його на ніч? Сто доларів.

— У вас на рекламному щиті написано, що всі номери по сімдесят п’ять доларів. Знаєте що, я вам дам двадцять доларів, ви мені покажете номер, і всі будуть задоволені.

— Хитрий ви! Що ж, нехай так.

Восьмий номер був на другому поверсі. Звичайнісінька кімната: ліжко, міні-бар, телевізор, маленький письмовий стіл і ванна.

— Чому вас так цікавить цей номер? — запитав адміністратор.

— Важко сказати. Один мій друг каже, що ночував тут тридцять років тому. Якщо це правда, тоді він не винен у тому, в чому його обвинувачують.

— А в чому його обвинувачують?

Я не відповів, натомість запитав:

— Чому ваш мотель зветься «Морський берег»? Звідси моря геть не видно.

— Не видно, але через гай прямує стежка до берега. Це написано в проспекті. Хоча клієнтам на те начхати: хто в нас зупиняється, той до моря не ходить.

— Ви хочете сказати, що можна йти понад морем від Аврори, пройти гаєм і потрапити до вас?

— Теоретично, так.

Решту того дня я пробув у міській бібліотеці — порпався в архівах, намагаючись відновити події минулого. Дуже став мені у пригоді Ерні Пінкас, який не шкодував часу, щоби полегшити мої пошуки.

Судячи з тодішніх газет, у день зникнення Ноли ніхто не помітив нічого дивного: ні самої дівчинки, ні когось, хто би вештався коло її хати. Всі вважали її зникнення великою загадкою, яку тільки посилювало вбивство Дебори Купер. Проте декотрі свідки, переважно, сусіди, казали, що того дня з дому Келлерґанів долинав галас і шум; інші, втім, пояснювали, що той шум — то музика, яку превелебний Келлерґан зазвичай вмикав на повну гучність. За інформацією з «Аврора Стар», старий Келлерґан полюбляв майструвати у себе в гаражі й, працюючи, завжди слухав музику. Звуку він піддавав, щоб заглушити гуркіт знаряддя: він вважав, що добра музика, хоч і занадто гучна, все одно краща за гупання молотка. Тож якби донька його хоч на ґвалт гукала, він міг і не почути. Пінкас казав, що старий Келлерґан не може простити собі, що ввімкнув музику так гучно; відтоді він живе схимником в їхньому домі на Террас-авеню і весь час крутить один і той самий диск, аж оглухнути можна, — буцім карає себе отак. З усієї родини тільки він лишився живий. Нолина матінка, Луїза, давно вже померла. За словами Пінкаса, коли стало відомо, що викопали Нолине тіло, дім старого Девіда Келлерґана взяли в облогу журналісти.

— То було дуже сумне видовище. Він пробурмотів щось на кшталт: «То вона померла… Я весь час оце збирав грошенята, щоб вона могла вступити в університет». І ось уяви собі, наступного дня під дверима у нього вишикувалося п’ять фальшивих Нол. По грошенята прийшли. Неборак від того й геть ума рішився. Страшна пора, в якій ми живемо, Маркусе, слово честі: стільки лайна в людях. Така моя думка.