Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 34

— Чому «подалася»? — запитав я. — Ви хочете сказати, втекла?

— Втекла? А чого б це їй було тікати? — обурився він.

— А Гаррі Квеберт? Ви добре його знали?

— Ні. Заледве знайомі. Кілька разів бачив.

— Заледве знайомі? — здивувавсь я. — Таж ви тридцять років живете в одному місті!

— Я не всіх тут знаю, пане Ґольдмане. Та й живу, бачте, відлюдником. Невже все це правда? Про Гаррі Квеберта і Нолу? І невже він написав цю книжку для неї? Що означає ця книжка, пане Ґольдмане?

— Буду з вами відвертий: гадаю, ваша донька кохала Гаррі, та ще й взаємно. В книжці йдеться про неможливе кохання поміж двома, які належать до різних суспільних класів.

— Я знаю! — вигукнув він. — Я знаю! То що ж, виходить, Квеберт, щоб додати собі ваги, замінив «збочення» на «суспільні класи» і продав мільйони примірників свого роману? Книжки, що оповідає непристойні історії про мою доньку, про мою маленьку Нолу, і цю книжку вся Америка читала і вихваляла тридцять років!

Отець Келлерґан спалахнув; останні слова він промовив з такою люттю, що я ніяк її не сподівався від цього кволого на вигляд чоловічка. Десь зо хвилину він мовчки ходив туди-сюди кімнатою, наче намагаючись втамувати гнів. На задньому плані так само ревіла музика. Я сказав:

— Гаррі Квеберт не вбивав Нолу.

— Чому ви такий упевнений?

— Ніколи нічого не можна бути певним, пане Келлерґане. Тим-то й життя таке складне.

Він скривився.

— Що ви хочете довідатися, пане Ґольдмане? Якщо ви тут, то у вас є до мене запитання, так?

— Я намагаюся збагнути, що могло статися. Того вечора, коли пропала ваша донька, ви нічого не чули?

— Нічогісінько.

— Хтось із сусідів тоді казав, що чув галас.

— Галас? Не було ніякого галасу. В цьому домі ніколи ніхто не галасував. Та й нащо галасувати? Того дня пообідді я працював у гаражі. Коли вибило восьму, я почав готувати вечерю. Пішов гукнути, щоб Нола допомогла мені, та в кімнаті її не було. Спершу я подумав, що вона, либонь, пішла трохи прогулятися, хоч такої звички в неї не було. Я трохи зачекав, але потім захвилювався і вирішив обійти квартал. Не встиг пройти і сотні метрів, як натрапив на цілу юрму: збіглися всі сусіди, казали, що в Сайд-Кріку бачили закривавлену молоду жінку, що з усього округу з’їжджаються поліційні авто і все оточують. Я кинувся в перший-ліпший дім, щоб зателефонувати до поліції, сказати, що то може бути Нола… Її кімната була на першому поверсі, пане Ґольдмане. Тридцять із гаком років питав я себе, що сталося з моєю донею. Казав собі, що якби в мене були ще діти, я відправляв би їх спати на горище. Та інших дітей у мене немає.

— Того літа, коли вона зникла, ви не помічали нічого дивного в її поведінці?

— Ні. Тепер уже хто його знає. Не думаю. Я сам собі часто ставлю це запитання і не можу відповісти на нього.

Проте він таки згадав, що того літа, на самому початку вакацій, Нола часом здавалася дуже засмученою, та він пов’язував це з особливостями перехідного віку. Потім я спитав дозволу поглянути на кімнату його доньки; він провів мене, наче музейний сторож, і суворо звелів нічого не чіпати. Після зникнення Ноли він залишив її кімнату такою, яка вона була. Все було на місці: ліжко, етажерка з ляльками, маленька книжкова шафа, парта з розкиданими ручками, довгою залізною лінійкою і пожовклими аркушами паперу. Папір був поштовий, той самий, що на ньому вона написала записку Гаррі. Панотець помітив, що він зацікавив мене.

— Нола купувала той папір у канцелярській крамниці в Монберрі. Вона дуже любила його, завжди носила з собою, писала на ньому нотатки, записки. Він був наче її продовженням. Завжди мала декілька блоків про запас.

Ще в кутку стояв портативний «ремінґтон».

— То була її машинка? — запитав я.

— Моя. Але вона часто нею користувалася. Того літа, коли вона зникла, вона часто брала її. Казала, їй треба надрукувати важливі папери. Досить часто навіть з дому виносила. Я пропонував був її підвезти, але вона завжди відмовлялася. Йшла пішки, тягнучи за держак ту машинку.

— То в кімнаті відтоді нічого не змінилося?

— Усе було так само. Таку ж порожню кімнату я побачив, коли пішов її покликати. Вікно було — навстіжень, і штори колихалися від легенького вітру.

— Гадаєте, того вечора хтось пробрався до кімнати і забрав її силоміць?

— Хтозна. Я нічогісінько не чув. Та, як бачите, слідів боротьби нема.

— Поліція виявила коло неї торбинку. Всередині було викарбувано її ім’я.

— Так, мене навіть просили впізнати її. То був мій подарунок на день народження, коли їй виповнилося п’ятнадцять. Вона побачила цю торбинку в Монберрі, коли ми їздили туди разом. Досі пам’ятаю крамничку на головній вулиці. Наступного дня я туди повернувся і придбав її. Віддав лимареві, щоб той вирізьбив усередині Нолине ім’я.

Я спробував розвинути гіпотезу.

— Якщо це її торбинка, то вона взяла її з собою. Якщо вона взяла її з собою, то вона кудись ішла, правда ж? Пане Келлерґане, знаю, це нелегко собі уявити, та чи не думаєте ви, що Нола могла втекти з дому?

— Не знаю, пане Ґольдмане. В поліції вже запитували мене про це, — й тоді, тридцять років тому, і зараз, декілька днів тому. Та звідси нічого не пропало. Ні одягу, ні грошей, нічого. Погляньте, ось її скарбничка, на етажерці, вона повнісінька, — він узяв з горішньої полиці бляшанку з-під печива. — Погляньте, там сто двадцять доларів! Сто двадцять доларів! Чому вона лишила їх, якщо хотіла втекти? Поліція каже, в торбинці у неї була ця клята книжка. Це правда?

— Правда.

Ті самі запитання знай бродили в моїх мізках: чому Нола зникла, не взявши ні одягу, ні грошей? Чому вона взяла сам лише рукопис?

Платівка в гаражі зіграла останній трек, і панотець побіг туди, щоб поставити її спочатку. Мені не хотілося більше заважати йому; я попрощався й пішов, знявши мимохідь на камеру «гарлі-девідсон».

Повернувшись до Гусячої бухти, я подався на берег, щоб трохи побоксувати. На превеликий мій подив, незабаром там мене знайшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов од будинку, та оскільки у вухах в мене були навушники, помітив я його лише тоді, коли він поплескав мене по плечу.

— Ви в хорошій формі, — сказав він, розглядаючи мій торс і витираючи об штани мокру від мого поту долоню.

— Стараюся, — відказав я й, діставши з кишені плеєр, вимкнув його.

— Міні-дисковий? — провадив він своїм неприємним тоном. — А чи знаєте, що «Еппл» здійснив революцію в світі, й музику в майже необмеженій кількості можна зберігати на портативному жорсткому диску, що зветься «ай-под»?

— Сержанте, я не слухаю музики.

— А що ж ви слухаєте, вправляючись у спорті?

— Не має значення. Скажіть ліпше, що привело вас сюди. Та ще й у неділю.

— Мені зателефонував колишній начальник аврорівської поліції Пратт і розповів про пожежу в п’ятницю ввечері. Він стривожений і, мушу визнати, не безпідставно: я теж не люблю, коли все так обертається.

— Ви хочете сказати, що тривожитеся за мою безпеку?

— Та ні. Просто не хочу, щоб усе пішло шкереберть. Усі знають, що злочини проти дітей страшенно збурюють людей. Можу запевнити вас: щоразу як про вбиту дівчину розповідають у телевізорі, натовпи цілком цивілізованих батьків ладні відірвати Квебертові яйця.

— Та воно так, але ж тут погрожують мені.

— Тим-то я й приїхав. Чому ви не сказали, що отримали анонімного листа?

— Бо ви мене витурили з кабінету.

— Еге ж, це таки правда.

— Вип’єте пива, сержанте?

Трохи повагавшись, він погодився. Ми пішли до хати, я приніс дві пляшки, і ми випили їх на терасі. Я розповів, як напередодні ввечері повертався з Ґранд-біч і натрапив на палія.

— Не можу його змалювати. Він був у масці. Я бачив лише силует. І знову ті самі слова: «Ґольдмане, повертайся додому». Вже втретє.

— Еге ж, Пратт казав мені. Хто знає, що ви провадите власне розслідування?

— Та всі. Тобто я весь час розпитую всіх, кого бачу. Будь-кого. Як гадаєте, є хтось, хто не хоче, щоб я копирсався в цій історії?