Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 58

— Здається, той Лютер був чудернацький чолов’яга, — сказав сержант. — Може, він вимагав того ж і від Ноли? Може, то він затягнув її до лісу Сайд-Крік? Убив її в нападі шаленства, позбувся тіла і втік до Массачусетсу. А потім, коли почало дошкуляти сумління, знаючи, що його шукають, кинувся просто в авто з бескиду. У нього в Портленді є сестра. Я намагався додзвонитися їй, але марно. Спробую ще раз.

— Чому ж поліція не взялася за нього тоді?

— Щоб притягнути його до відповідальності, треба було вважати одним із підозрюваних. Але в тій справі не було ніяких фактів, що вказували б на нього.

Я запитав:

— То, може, все-таки допитати Стерна? Офіційно. Чи обшукати його дім?

Ґегаловуд сумно скривився.

— У нього величезна влада. Поки що ми облизня зловили. І поки в нас не буде нічого вагомого, прокурор і не почухається. Потрібні вагоміші факти. Докази, письменнику, нам потрібні докази.

— А портрет?

— Портрет — доказ, роздобутий незаконним шляхом, скільки можна пояснювати? Скажіть ліпше, що ви збираєтеся робити в панотця Келлерґана?

— Мені треба з’ясувати деякі речі. Що більше дізнаюся про його дружину і про нього, то більше виникає запитань.

Я розповів про мандрівку Гаррі з Нолою на Мартас-Віньярд, про те, як мати била її, а батько ховався в гаражі. Мені здавалося, Нолу огортає запона таємниці: дівчинка була ясна і світла, та водночас — похмура; всі сприймали її осяйною, а вона тимчасом намагалося вкоротити собі віку. Поснідавши, ми вирушили в дорогу, в гості до Девіда Келлерґана.

Двері дому на Террас-авеню були відчинені, та панотця не видно: музика з гаража не лунала. Ми зачекали на ґанку. Він підкотив за півгодини на гуркітливому мотоциклі, тому самому «гарлі-девідсоні», що його він лагодив упродовж останніх тридцяти трьох літ. Шолома на чоловікові не було, з вух стирчали навушники від плеєра. Він поздоровкався з нами, перекрикуючи гучну музику у вухах, та врешті вимкнув плеєр і ввімкнув програвач у гаражі; оглушливі звуки заполонили весь будинок.

— До мене вже не раз приходила поліція, — пояснив він. — Через гучну музику. Всі сусіди скаржаться. Начальник поліції Тревіс Довн особисто прийшов умовляти мене відмовитися від музики. Я відповів: «Що ви хочете, ця музика — моя кара». Тоді він пішов до крамниці й придбав мені оцей плеєр і диск тієї платівки, що я весь час слухаю. Сказав, так я можу скільки завгодно калічити собі барабанні перетинки, не псуючи поліції статистику нескінченними дзвінками від сусідів.

— А мотоцикл? — запитав я.

— Я його таки полагодив. Гарний, еге ж?

Тепер він знав, що сталося з його донькою, і зміг нарешті впоратися з тим мотоциклом, що лагодив од того вечора, коли вона зникла.

Девід Келлерґан посадовив нас у кухні й почастував чаєм із льодом.

— Коли ви повернете мені доччине тіло, сержанте? — запитав він Ґегаловуда. — Треба ж її поховати.

— Незабаром, пане Келлерґане. Знаю, вам нелегко.

Панотець покрутив у руках шклянку.

— Вона полюбляла холодний чай, — сказав він. — Літніми вечорами ми часто брали велику пляшку і йшли на берег дивитися, як сонце сідає в океан і чайки танцюють у небі. Вона любила чайок. Так їх любила… Ви знали про це?

Я кивнув. Потім сказав:

— Пане Келлерґане, в цій справі є темні плями. Тим-то ми з сержантом Ґегаловудом і прийшли до вас.

— Темні плями? Уявляю собі… Мою доньку вбили й закопали в саду. Ви знайшли щось нове?

— Пане Келлерґане, ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн? — запитав Ґегаловуд.

— Особисто з ним не знайомий. Декілька разів бачив його в Аврорі. Та це було давно. Він дуже заможний чоловік.

— А його помічника? Такого собі Лютера Калеба?

— Лютер Калеб… Це ім’я нічого не каже мені. Але, знаєте, я міг і забути. Минув час, багато що стерлося з пам’яті… А чому ви запитуєте?

— Усе вказує на те, що Нола була пов’язана з цими двома чоловіками.

— Пов’язана? — повторив Девід Келлерґан, що був таки недурний. — Що дипломатичною мовою поліції означає «пов'язана»?

— Ми вважаємо, що в Ноли був зв’язок із паном Стерном. Шкодую, що доводиться бути з вами таким відвертим.

Панотець аж почервонів.

— Нола? Ви на що це натякаєте? Що моя донька була хвойда? Моя донька стала жертвою цього покидька Гаррі Квеберта, знаного педофіла, який незабаром скінчить своє життя на електричному стільці! Беріться до нього, сержанте, нічого приходити сюди й обливати брудом небіжчицю! Розмову закінчено. Бувайте, панове.

Ґегаловуд покірно підвівся зі стільця, та я все ж таки вирішив з’ясувати дещо.

— Ваша дружина била її?

— Прошу? — мало не вдавився Келлерґан.

— Ваша дружина лупцювала Нолу. Це правда?

— Ви з глузду з’їхали!..

Я урвав його.

— Наприкінці липня 1975 року Нола втекла з дому. Втекла, і ви нічого нікому не сказали, так? Чому? Вам було соромно? Чому ви не звернулися до поліції, коли вона втекла з дому наприкінці липня сімдесят п’ятого?

Він почав було пояснювати:

— Незабаром вона мала повернутися… За тиждень вона була вже вдома!

— За тиждень? Ви чекали цілісінький тиждень? Зате того вечора, коли вона зникла, зателефонували до поліції вже через годину, як побачили, що її нема. Чому?

Панотець почав кричати.

— Бо того вечора я пішов її шукати і почув, що на Сайд-Крік-лейні бачили закривавлену дівчину, і я відразу пов’язав ті дві події! Та й що ви хочете від мене, Ґольдмане? У мене більше нема родини, нічогісінько нема! Нащо ви ятрите мої рани! Забирайтеся звідси негайно! Котіться звідціля!

Та я не злякався.

— Що сталося в Алабамі, пане Келлерґане? Чому ви перебралися до Аврори? І що відбувалося тут улітку сімдесят п’ятого року? Відповідайте! Відповідайте, чорт би вас забрав! Це ваш обов’язок перед донькою!

Келлерґан схопився на ноги і, мов навіжений, кинувся на мене, згріб за комір із такою силою, що я від нього і не сподівався, а потім вигукнув: «Геть із мого дому!» — і потурив од себе. Я, либонь, повалився б додолу, якби Ґегаловуд не підхопив мене і не потягнув за двері.

— Ви геть сказилися, письменнику? — репетував він, коли ми йшли до авто. — Чи ви заплішений дурень? Хочете, щоб усі свідки піднялися проти вас?

— Тут не все зрозуміло, погодьтеся…

— А що тут незрозумілого? Його доньку прозвали мандрьохою, він розлютився, загалом це нормально, хіба ні? До речі, він вам замалим маку не втер. Міцний дідуган. І хто міг би подумати…

— Шкодую, сержанте. Не знаю, що це зі мною…

— А що за історія з Алабамою?

— Я вам казав: Келлерґани виїхали з Алабами й оселилися тут. І я певен, що на те була поважна причина.

— Спробую довідатися. Якщо обіцяєте надалі поводитися чемно.

— Сержанте, у нас усе гаразд? Я хочу сказати: з Гаррі знімуть обвинувачення?

Ґегаловуд пильно глянув на мене.

— Мені одне заважає, письменнику, — ви. У мене робота. Розслідую два вбивства. А у вас, здається, нав’язлива ідея: зняти з Квеберта обвинувачення в убивстві Ноли; вам наче кортить заявити на всю країну: ось бачите, він невинен, які ще можуть бути претензії до чесного писаки? Але претензії, Ґольдмане, ще ж і в тому, що він закохався в п’ятнадцятирічне дівча!

— Наче я не знаю! Я весь час думаю про це, уявіть собі!

— То чому ж ніколи про це не кажете?

— Я приїхав сюди відразу ж по тому, як вибухнув цей скандал. Ні на мить не вагаючись. Думав я передовсім про свого давнього друга, про свого брата Гаррі. Загалом, я міг би тут покрутитися кілька днів задля годиться і хутко повернутися до Нью-Йорка.

— То чому ви й досі мені тут очі муляєте?

— Бо Гаррі Квеберт — єдиний мій друг. Мені тридцять років, і в мене є тільки він. Він усього мене навчив, останні десять років він був моїм єдиним братом по розуму. Крім нього, в мене нікого нема.

Либонь, тієї миті Ґегаловуд і пожалів мене, бо несподівано запросив до себе додому повечеряти.

— Приходьте сьогодні ввечері, письменнику. Побалакаємо про розслідування, попоїмо… З дружиною познайомитеся, — і, певне, щоб не луснути від надміру чемності, докинув своїм прикрим тоном: — Узагалі, задоволена буде переважно дружина. Вона вже бозна-відколи голову мені гризе, щоб я запросив вас додому. Мріє з вами познайомитися. Якісь дивні у неї мрії.