Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 62

— Як це відбувається?

— Хтозна. Воно саме з мене виривається, незалежно від мого бажання. Кортить, утерпіти не можу. Та мені від цього недобре. Ой, як недобре! Але втриматися не можу.

Лікар уважно глянув на Тамару Квінн і запитав:

— Ви здатні сказати людям, як ви до них ставитеся?

— Я… Ні. Ніколи не кажу.

— Чому?

— Вони й так знають.

— Ви певні цього?

— Авжеж!

— Звідки ж вони це знають, як ви їм не кажете?

Вона стенула плечима.

— Не знаю, пане лікарю…

— Ваша рідня знає, що ви до мене ходите?

— Ні. Ні… Я… це не їхнє діло.

Він кивнув.

— Знаєте, пані Квінн, вам треба записувати ваші відчуття. Це заспокоює. Інколи.

— Та я записую, все записую. Відколи ми з вами все обговорили, я записую в зошит і бережу його мов зіницю ока.

— Вам це допомагає?

— Не знаю. Авжеж, трохи. Здається.

— Продовжимо наступного тижня. Ваш час уже сплив.

Тамара Квінн підвелася, попрощалася з лікарем за руку і вийшла з кабінету.

14 серпня 1975 року

Була одинадцята година. Від самого ранку Нола друкувала на терасі в Гусячій бухті рукопис, а Гаррі сидів навпроти і працював, писав далі. «Добре! — вигукувала Нола з кожним наступним словом. — Ой, як добре!» Гаррі мовчки їй усміхався, відчуваючи, як його переповнює безмежне натхнення.

Стояла спека. Помітивши, що Гаррі нема чого пити, Нола на хвильку покинула терасу, щоб приготувати холодного чаю. Щойно вона сховалася в домі, як на терасу знадвору ввійшов гість — Елайджа Стерн.

— Гаррі Квеберте, ви занадто сумлінно працюєте! — голосно мовив Стерн.

Гаррі не чув, як він увійшов, тому аж підскочив від несподіванки і відразу страшенно запанікував: ніхто не повинен був побачити тут Нолу.

— Елайджа Стерн! — заволав він на всю горлянку, щоб Нола почула й не виходила з дому.

— Гаррі Квеберт! — ще гучніше викрикнув Стерн, не розуміючи, чому той так репетує. — Я дзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Але авто на місці, тому я й подумав, що ви, либонь, на терасі, тож дозволив собі обійти дім.

— І правильно зробили! — вигукнув Гаррі.

Стерн помітив аркуші в «ремінґтоні» по той бік столу.

— Ви і пишете, і водночас друкуєте? — зацікавлено запитав він.

— Так. Я… я працюю над декількома фрагментами відразу.

Стерн упав на стілець. Він спливав потом.

— Декілька сторінок одночасно? Ви геніальний письменник, Гаррі. Уявіть собі, я був у цих краях і вирішив навідатися до Аврори. Таке чудове містечко! Лишив авто на головній вулиці й пішов погуляти. І ноги самі занесли мене сюди. Либонь, звичка.

— Елайджо, цей дім… Він просто неймовірний. Казка.

— Дуже радий, що ви тут лишилися.

— Дякую вам за щедрість. Я дуже вам зобов’язаний.

— Не треба дякувати, нічим ви не зобов’язаний.

— Ось нехай у мене з’являться грошенята, то я цей дім придбаю.

— Тим краще, Гаррі, тим краще. Радий буду, якщо дім з вами оживе. Вибачте, заради бога, з мене піт котиться, і я вмираю зо спраги.

Гаррі занепокоєно зиркав до кухні, сподіваючись, що Нола їх чує і не з’явиться. Треба було хутчіш знайти як спекатися Стерна.

— Як на лихо, мені нема чого вам запропонувати, крім води…

Стерн зареготав.

— Не переймайтеся, друже… Я так і думав, що у вас удома нічим й ока запорошити. Оце мене і тривожить: писання добре діло, та глядіть, не занидійте тут! Вам давно пора одружитися, щоб хтось був поруч і про вас піклувався. Знаєте, а відвезіть мене до міста, поснідаємо і побалакаємо трохи. Якщо ви, звісно, не проти.

— Залюбки! — полегшено вигукнув Гаррі. — Чудово! З величезним задоволенням. Піду по ключі від авто.

Він увійшов у дім. І, проходячи повз кухню, помітив Нолу, яка сховалася під столом. Дівчина подарувала йому чарівну змовницьку усмішку і притулила пальчика до вуст. Він усміхнувся їй і повернувся на терасу до Стерна.

Вони сіли у «шевроле» і подалися до «Кларксу». Розташувавшись на терасі, замовили яєшню, грінки та млинчики. У Дженні аж очі засяяли, як вона угледіла Гаррі. Так давно його тут не було!

— Нехай йому всячина, — сказав Стерн. — Я й справді хотів трохи погуляти, аж опинився в Гусячій бухті. Наче запався у краєвид.

— Поміж Авророю і бухтою дуже гарне узбережжя, — погодився Гаррі. — Весь час милуюся ним.

— Ви часто там гуляєте?

— Майже щоранку. Бігаю. Чудовий спосіб розпочати день. Встаю вдосвіта, біжу, а сонце сходить. Неймовірні відчуття.

— То ви атлет, друже мій. Мені б вашу дисципліну.

— Не знаю, чи атлет я. Позавчора, наприклад, коли вже хотів було повертатися додому, мене скрутила страшенна судома. З місця не міг рушити. Дякувати богові, зустрів вашого водія, і він люб’язно підвіз мене додому.

Стерн силувано всміхнувся.

— Лютер позавчора вранці був тут? — запитав він.

Розмову урвала Дженні: вона принесла їм іще кави і відразу ж пішла.

— Так, — відказав Гаррі. — Я сам здивувався, побачивши його в Аврорі так рано. Він десь тут мешкає неподалік?

Стерн спробував ухилитись од відповіді:

— Ні, в моєму маєтку. У мене є флігель для прислуги. Та він любить цю місцину. Мушу сказати, Аврора у промінні вранішнього сонця — розкішне видовище.

— Здається, ви мені казали, що він подбає про троянди у Гусячій бухті? Я жодного разу його не бачив…

— Але ж кущі так само гарні, правда? Він працює непомітно…

— Але я дуже часто буваю вдома… Майже весь час.

— Лютер страшенно скромна людина.

— Постійно думаю: що ж із ним сталося? Він так дивно говорить…

— Біда. Давня історія. Знаєте, він дуже добрий чоловік… На вигляд, звісно, страшненький, та душа в нього прекрасна.

— Не сумніваюся.

Дженні знову підійшла, щоб долити кави, та вони ще й не торкалися до неї. Вона поправила серветницю, наповнила сільничку і поміняла пляшку з кетчупом. Усміхнулася Стернові, махнула рукою Гаррі й подалася в кухню.

— Як ваша книжка? Пишеться? — запитав Стерн.

— Ще й як! Ще раз дякую, що дозволили мені лишитися. У мене просто приплив натхнення.

— Приплив натхнення у вас переважно через цю дівчину, — всміхнувся Стерн.

— Прошу? — мало не захлинувся Гаррі.

— Я великий мастак угадувати такі речі. Ви спите з нею, так?

— Я… що?

— Та не кривіться так, друже мій. Що ж тут поганого? Ви ж спите з цією Дженні, кельнеркою, так? Бо щойно ми сюди прийшли, вона поводиться так, начебто один із нас точно з нею спить. Оскільки це не я, то, напевне, таки ви! Ха-ха-ха! Схвалюю. Гарна дівчинка. Бачите, який я проникливий.

Квеберт полегшено хихотнув.

— У нас із Дженні нічого нема, — пояснив він. — Просто пофліртували трохи, та й годі. Вона гарна дівчина, та, правду кажучи, мені з нею нуднувато… Хотілось би знайти таку, щоб нестямно у неї закохатися. Особливу дівчину… Не таку, як усі…

— То я спокійний за вас. Ви знайдете свою перлину, ту, що будете з нею щасливі.

Поки Гаррі й Стерн снідали, Нола під палючим сонцем поверталася додому по шосе номер один, тягнучи свій «ремінгтон». Ззаду під’їхало авто і зупинилося біля неї. За кермом сидів Пратт.

— Куди це ти з машинкою? — запитав він.

— Додому.

— Пішки? Звідки це ти плентаєшся? Добре, не має значення: сідай, підвезу.

— Дякую, пане Пратте, я пішки.

— Не сміши мене. Спека така, сказитися можна.

— Ні, дякую.

У Праттовому голосі задзвеніла криця.

— Чому не хочеш, щоб я тебе підвіз? Сідай, кажу тобі! Ану сідай!

Нола нарешті послухалася, і Пратт посадив її біля себе, на передньому сидінні. Але до міста він не поїхав. Авто розвернулося і рушило у зворотному напрямку.

— Куди ми? Аврора з іншого боку.

— Не хвилюйся, дівчинко. Хочу тобі показати щось гарнюнє. Ти ж не боїшся, ні? Покажу тобі гай, красиву місцинку. Хочеш поглянути на мальовничу місцинку, еге ж? Красиві місцини всі люблять.

Більше Нола і слова не промовила. Авто дісталося до Сайд-Кріку, звернуло на просіку і спинилося за деревами. І тоді начальник поліції розстебнув пасок, потім ширінку й, нагнувши Нолину голову, звелів їй робити те, що так добре зробила вона у нього в кабінеті.