Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 74

— Що ж, повірю вам на слово…

— Але ж це правда, чорт забирай!

— Так чи так, скидаю капелюха. Навіть я не вигадав би нічого кращого.

— Тобто?

— Перетворити жертву на злочинця — надійний спосіб розвалити обвинувачення.

— Гаррі звільнили на основі графологічної експертизи. І ви знаєте це ліпше, ніж я.

— Ох, Маркусе, я ж вам уже казав: суддя теж людина. Вранці за кавою він читає газети.

Рот був дуже приземлене створіння, але загалом симпатичне. Він усе-таки спробував мене заспокоїти, мовляв, Гаррі занадто приголомшений втратою Гусячої бухти, і щойно поліція зловить палія, він почуватиметься набагато краще. Зараз уже є важливий доказ: наступного дня після пожежі поліція ретельно обшукала маєток і в чагарях на березі знайшла каністру з-під бензину, а на ній виявили відбитки пальців. Як на лихо, в базі даних їх нема, тому Ґегаловуд вважав, що без додаткової інформації знайти злочинця буде нелегко. Може, то був добропорядний громадянин, якого ніколи досі не було притягнено до відповідальності й він узагалі не чинив правопорушень. Проте, на його думку, коло підозрюваних можна звузити: найпевніше, це хтось місцевий, з Аврори; підпаливши дім посеред білого дня, він поспіхом позбувся громіздкого доказу свого злочину, щоб на нього не звернули уваги випадкові перехожі.

У мене залишалося півтора місяця, щоб змінити хід подій і зробити зі своєї книжки путню книгу. Пора було почати боротися і зробити з себе такого письменника, яким я хотів стати. Вранці я поринав у текст, а по обіді працював над справою разом із Ґегаловудом, який перетворив мій номер на філію свого кабінету і змушував готельних працівників тягати з місця на місце теки з показаннями, рапортами, газетними вирізками, світлинами й архівами.

Ми почали розслідування від самого початку: перечитали рапорти, вивчили показання всіх тодішніх свідків. Накреслили мапу Аврори та її околиць і виміряли всі відстані: від будинку Келлерґанів до Гусячої бухти, від Гусячої бухти до Сайд-Крік-лейну. Ґегаловуд виїхав на місце і перевірив, скільки часу потрібно, щоб пройти цю відстань пішки і проїхати автомобілем; перевірив навіть, коли на місце прибула місцева поліція: виявилося, дуже швидко.

— До Праттової роботи не підкопаєшся, — сказав він. — Пошуки провадили фахово.

— Щодо Гаррі, — нагадав я, — відомо, що фраза на рукописі написана не його рукою. Але чому тоді Нолу закопали в Гусячій бухті?

— Мабуть, щоб ніхто не завадив, — припустив Ґегаловуд. — Ви ж мені розповідали, що Гаррі всім казав, начебто його не буде вдома.

— Авжеж. То, на вашу думку, вбивця знав, що Гаррі немає вдома?

— Може, і знав. Але, погодьтеся, досить-таки дивно, що Гаррі, повернувшись, не помітив перекопаної землі коло хати.

— Він був сам не свій, — сказав я. — Стривожений, спустошений. Весь час чекав Нолу. Цього достатньо, щоб не помітити клапоть переритої землі, тим більше в Гусячій бухті: там невеличкий дощ пройде, і довкола непролазна грязюка.

— Добре, сяк-так погодимося… Отже, убивця знає, що йому тут ніхто не завадить. А якщо раптом знайдуть труп, то на кого впаде підозра?

— На Гаррі, звісно.

— Браво, письменнику!

— Так, але ж звідки ця фраза? Хто написав «Прощавай, люба Ноло»?

— А ось це запитання на мільйон доларів. І, мушу сказати, передовсім для вас.

Головна наша проблема полягала в тому, що сліди розходилися на всі боки. Чимало важливих запитань так і лишилися без відповіді, й Ґегаловуд записав їх на великих аркушах паперу.

— Елайджа Стерн

Чому він платив Нолі за те, щоб її малювали?

Чи був у нього мотив убити її?

— Лютер Калеб

Чому він малював Нолу? Чому він вештався Авророю?

Чи був у нього мотив убити Нолу?

— Девід і Луїза Келлерґани

За що вони били доньку?

Чому приховували спробу самогубства Ноли і її втечу на Мартас-Віньярд?

— Гаррі Квеберт

Винен?

— Начальник поліції Ґаррет Пратт

Чому Нола вступила з ним у зв’язок?

Мотив: вона погрожувала все розповісти?

— Тамара Квінн каже, що вкрадений у Гаррі аркуш зник.

Хто викрав його із сейфа «Кларксу»?

— Хто писав Гаррі анонімні листи?

Хто тридцять три роки знає все і мовчить?

— Хто підпалив Гусячу бухту?

Хто не зацікавлений в завершенні розслідування?

Увечері Ґегаловуд прикріпив кнопками ті плакати на стіну мого номера і сумно та невесело зітхнув.

— Що далі ми просуваємося, то більше незрозумілого, — сказав він. — Як на мене, є якась головна ланка, що пов’язує цих людей і ці події. І це ключ до розслідування! Якщо ми знайдемо зв’язок, злочинець буде в нас у руках.

Він упав у крісло. Була сьома вечора, і він уже не мав сили думати. А я останніми днями поновив заняття, що вже колись був розпочав, — їздив боксувати. Знайшов залу за п’ятнадцять хвилин їзди й вирішив урочисто повернутися на ринг. Бував там щовечора, відколи перебрався в «Ріджентс»; клуб мені порекомендував готельний швейцар, він сам там тренувався.

— І куди ви оце зібралися? — запитав Ґегаловуд.

— Боксувати. Може, приєднаєтеся?

— Та ні.

Я запхнув речі у валізку і попрощався.

— Сидіть, скільки захочете, сержанте. Тільки двері за собою зачиніть, як підете додому.

— Не переймайтесь, я замовив для себе ключ від номера. Ви справді їдете на бокс?

— Так.

Він завагався. Я вже переступив поріг, аж він погукав мене.

— Зачекайте, письменнику, я все-таки з вами.

— Чому це ви передумали?

— Дуже кортить вас відлупцювати. Чому ви так любите бокс, письменнику?

— Довго розповідати, сержанте.

У четвер, 17 червня, ми вирішили відвідати капітана Ніла Родіка, який 1975 року разом із Праттом керував операцією. Тепер йому було вісімдесят п’ять, він пересувався в інвалідному візку і мешкав у притулку для старих на березі океану. Він досі пам’ятав страшні пошуки Ноли. Сказав, що то була найхимерніша справа в його житті.

— То було якесь божевілля, пошуки того зниклого дівчати! — вигукнув він. — Одна жінка бачила, як вона, закривавлена, вийшла з лісу. І поки викликала поліцію, дівчинка наче у воду впала. Та найдивніше в цій історії — музика панотця Келлерґана. Мені це від самого початку спокою не давало. Крім того, я весь час думав, як це він міг не помітити, що його дочку викрали?

— То вважаєте, це було викрадення? — запитав Ґегаловуд.

— Важко сказати. Нема доказів. Вона могла просто піти погуляти, а її підібрав якийсь маніяк на вантажівці. Так?

— А ви не пам’ятаєте часом, яка погода була під час пошуків?

— Метеорологічні умови жахливі: дощ, густа імла. А чому ви запитали?

— Хочу зрозуміти, чи міг Гаррі Квеберт не помітити, що хтось копав у нього в саду.

— Міг, звісно. Ділянка величезна. У вас є сад, сержанте?

— Є.

— Великий?

— Малий.

— Як ви гадаєте, якби хтось за вашої відсутності викопав невеличку ямку, ви могли б її не помітити?

— Міг би.

На зворотному шляху до Конкорда Ґегаловуд запитав, що я про все це думаю.

— Як на мене, рукопис доводить, що Нолу не викрали просто з дому, — сказав я. — Дівчинка пішла до Гаррі. Вони повинні були зустрітися в тому мотелі, тож вона потихеньку вислизнула з хати, взявши з собою єдину важливу річ, що в неї була, — рукопис Гаррі. І дорогою її викрали.

Ґегаловуд стримано всміхнувся.

— Здається, мені починає подобатися ця думка. Вона втікає з дому: це пояснює, чому ніхто нічого не чув. Простує по шосе номер один, прямуючи до «Морського берега». І там її викрадають. Або ж дорогою її підбирає хтось, кому вона довіряє. Вбивця написав «люба Нола». Він її знав. Він пропонує її підвезти, а потім починає лапати. Може, зупиняється і лізе їй під спідницю. Вона опирається, він її б’є, каже, щоб сиділа тихо. Та дверцята не заблоковано, і вона тікає з авто, намагаючись заховатися в лісі. А хто мешкає біля шосе номер один на узліссі Сайд-Кріку?