Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 78
Лютер погодився допомогти. Авто, розкішне купе, стояло на узбіччі неподалік. Переднє праве колесо нахромилося на цвях. Домкрат було погано змащено, тож його заклинило, та Лютер усе-таки підвів його під авто і поміняв колесо.
— Ого, вражає, — сказав чоловік. — Пощастило, що я тебе зустрів. Ти що робиш? Механік?
— Нішого. Раніше малював. А потім шталася біда.
— А грошенята чим заробляєш?
— Я не жаробляю.
Чоловік пильно глянув на нього і простягнув руку.
— Я Елайджа Стерн. Дякую тобі, дуже дякую.
— Лютер Калеб.
— Радий знайомству, Лютере.
Якусь хвилю вони розглядали один одного. Врешті Стерн поставив запитання, що непокоїло його, відколи Лютер відчинив двері.
— Що з обличчям?
— Ви шули про «ватаху футболіштів»?
— Ні.
— Вони нападали на людей жадля жабави. І били по голові, як по м’яшу.
— Господи, який жах… Співчуваю.
Лютер похмуро стенув плечима.
— А ти не вішай носа! — приязно підбадьорив Стерн. — Якщо життя б’є тебе, вгати і йому! Як дивишся на те, щоб улаштуватися на роботу? Я шукаю людину, яка би доглядала мої авто і була моїм водієм. Ти мені подобаєшся. Якщо погодишся, візьму тебе.
Отак за тиждень Лютер перебрався до Конкорда, у флігель для прислуги у величезному родинному маєтку Стерна.
*
Сілла вважала, що братова зустріч зі Стерном — неймовірна удача.
— Завдяки Стернові Лют знову став людиною. У нього з’явилася робота і гроші. А головне, він знову почав малювати. Вони зі Стерном чудово знаходили спільну мову: він був не лише його водієм, а й помічником, ба навіть другом. Стерн нещодавно перейняв справи від батька і мешкав у величезному домі, що був завеликий для нього. Як на мене, він радий був Лютеровому товариству. Вони дуже прихилилися один до одного. Лют служив у нього наступні дев’ять років. До самісінької своєї смерті.
— Пані Мітчелл, — озвався Ґегаловуд, — а які стосунки були з братом у вас?
Вона всміхнулася.
— Він був несхожий на інших людей. Добрий, лагідний! Любив квіти, мистецтво. Не повинен він був померти, як звичайний водій лімузина. Зрозумійте мене правильно, я нічого не маю проти водіїв, але Лют був особливий! У неділю він частенько приїздив до нас обідати. З’являвся вранці, був із нами весь день, а ввечері повертався до Конкорда. Я дуже любила ті неділі. Надто ж як він починав малювати в своїй колишній кімнаті: він улаштував там робітню. У нього був величезний талант. Щойно він починав малювати, відразу ставав надзвичайно вродливий. Я сідала на стільці у нього за спиною і дивилася. Дивилась, як із хаосу мазків вимальовуються реалістичні, приголомшливої сили сцени. Спершу здавалося, наче він малює казна-що, а потім посеред тих плям і рисок поставав образ, і кожен штрих набував сенсу. То були неповторні миті. Я казала, що він повинен далі навчатися живопису, подумати все-таки про школу образотворчого мистецтва, влаштовувати виставки свої робіт. Але він не хотів, через своє обличчя, через дикцію. Через усе. До тієї трагедії він казав, що малює, бо не може не малювати. А як отямився після того всього, казав, що малює, щоб не було так самотньо.
— Можна поглянути на його картини? — запитав Ґегаловуд.
— Авжеж. Батько зібрав цілу колекцію, всі картини, що лишилися в Портленді, й ті, що їх він забрав у Стерна, з Лютерової кімнати після його загибелі. Він казав, що можна буде віддати їх до музею, що вони матимуть успіх. А тимчасом поскладав їх у коробки, на згадку; потім батьки повмирали, і тепер картини в мене.
Сілла провела нас у підвал; в одному з приміщень височіла ціла гора дерев’яних ящиків. Із них стирчало декілька великих картин, поміж рамами купою лежали шкіци та малюнки. Їх було на диво багато.
— Такий гармидер тут, — вибачливо сказала вона. — Просто жмут спогадів. У мене рука не піднялася щось викинути.
Перебираючи картини, Ґегаловуд дістав полотно з портретом юної білявочки.
— Це Елеонора, — пояснила Сілла. — Ці картини написано ще до каліцтва. Він полюбляв її малювати. Казав, може малювати її хоч усе життя.
Елеонора була молода красива білявка. Цікава деталь: вона була страшенно схожа на Нолу. В коробках знайшлося чимало інших жіночих портретів; усі ті жінки були біляві, всі картини датовано роками після нападу.
— Хто ці жінки? — запитав Ґегаловуд.
— Хтозна, — відказала Сілла. — Певне, просто плід Лютерової уяви.
І тоді ми натрапили на серію шкіців вугіллям. На одному я впізнав залу «Кларксу»; за шинквасом стояла гарна, але сумна дівчина. Схожість із Дженні було разюча, та я подумав, що це збіг, але, перевернувши аркуш, побачив на звороті напис: «Дженні Квінн, 1974».
Я запитав:
— Звідки у вашого брата ця нав’язлива ідея — малювати самих білявок?
— Не знаю, — відповіла Сілла. — Їй-богу, не знаю…
І тоді Ґегаловуд, лагідно і водночас поважно дивлячись на неї, мовив:
— Пані Мітчелл, настала пора розповісти, чому ввечері 31 серпня 1975 року ваш батько сказав, що Лютер утнув дурницю.
Вона кивнула.
31 серпня 1975 року
О дев’ятій ранку, поклавши слухавку після розмови з Елайджею Стерном, Джей Калеб зрозумів, що справи кепські.
Стерн сказав, що Лютер пішов у відпустку на невизначений термін. «Ви шукаєте Лютера? — здивувався він. — А його нема. Я думав, ви знаєте». — «Його нема? А де ж він? Учора ми чекали його на день народження сестри, та він не прийшов. Я дуже непокоюся. А що він конкретно вам сказав?» — «Сказав, що, можливо, більше не працюватиме в мене. Це було в п’ятницю». — «Не працюватиме у вас? Але чому?» — «Хтозна. Я думав, ви знаєте».
Не встигнувши покласти слухавку, Джей знову притис її до вуха, щоб зателефонувати в поліцію. Та чомусь не зробив цього. У нього було дивне передчуття. До кабінету ввійшла Надя, його дружина.
— Що сказав Стерн?
— Що Лютер у п’ятницю звільнився.
— Звільнився? Як це звільнився?
Джей зітхнув. Безсонна ніч геть вимучила його.
— Не знаю, — відказав він. — Взагалі не розумію, що коїться. Зовсім… Я мушу його розшукати.
— А де ж його шукати?
Чоловік стенув плечима: він і гадки про це не мав.
— Залишайся тут, — звелів він Наді. — А що як він з’явиться. Я дзвонитиму тобі щогодини і про все розповідатиму.
Узяв ключі від свого «пікапа» і вирушив у дорогу, не знаючи до ладу, звідки розпочинати пошуки. Врешті вирішив навідатися в Конкорд. Місто він знав погано і їздив ним навмання. Кілька разів минав один і той же поліційний пост, хотів було зупинитися і попросити про допомогу, та щось його стримало. Врешті подався до Елайджі Стерна. Той кудись поїхав; слуга провів його до Лютерової кімнати. Джей сподівався, що син залишив записку, та нічого не знайшов.
У кімнаті панував лад: ні листа, ні якихось інших ознак, що свідчили б про від’їзд.
— Лютер вам щось казав? — запитав Джей у слуги, який стояв поруч.
— Ні. Мене два дні не було, та мені сказали, що Лютер якийсь час працювати не буде.
— Якийсь час? То він узяв відпустку чи звільнився?
— Не можу сказати.
Уся ця плутанина була дуже дивна. Джей упевнився, що сталося щось серйозне, адже його син не міг отак розчинитися, не сказавши жодного слова. Він покинув Стернів маєток і знову подався до міста. Зупинився біля якогось генделика, щоб зателефонувати дружині та бодай щось з’їсти. Надя сказала, що теж не має від Лютера звісток. За сніданком він переглянув газети: скрізь тільки й писали про події в Аврорі.
— Що це за халепа зі зниклою дівчинкою? — запитав він у господаря.
— Кепські справи… Це сталося в містечку за годину їзди відціля: вбили бідолашну жінку і викрали п’ятнадцятирічне дівча. Вся поліція штату шукає її…
— А як дістатися до Аврори?
— Їдьте сто першим шосе на схід. Дістанетеся до океану, далі по шосе номер один, і ви в Аврорі.