Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 88
— Що сталося? — запитав батько.
— На березі щось є. Не знаю, що саме, та я помітив сильний зблиск.
Оцінивши рівень океану відносно скель, Тент вирішив, що глибина дозволяє наблизитися до берега, і дуже повільно рушив уздовж узгір’я.
— Можеш сказати, що воно таке? — зацікавлено запитав сина.
— Відблиск — це напевно… Але від чогось незвичайного, від металу чи скла.
Вони пропливли трохи далі й, огинаючи бескид, раптом побачили те, що так потужно сяйнуло. «А хай йому біс!» — вигукнув старий Тент і, витріщивши очі, кинувся до бортового передавача викликати берегову охорону.
Того ж таки дня, о 8 годині 47 хвилин ранку, до поліції Саґамора від берегової охорони надійшов сигнал про нещасний випадок зі смертельними наслідками: якесь авто зірвалося з дороги над бухтою Сансет і розбилося на скелях. На місце пригоди виїхав полісмен Даррен Венслоу. Він добре знав ту ділянку: вузьке шосе уздовж карколомного урвища, звідки відкривався розкішний краєвид. На найвищій точці навіть облаштували паркувальний майданчик, щоб туристи могли помилуватися панорамою. Достоту райський куточок, хоча Венслоу завжди вважав його небезпечним, бо там не було захисної огорожі. Він декілька разів звертався до міської влади з відповідним запитом, адже літніми вечорами на майданчику завжди було людно, — та марно. Спромоглися тільки поставити знак, що попереджав про небезпеку.
Під’їжджаючи до майданчика, Венслоу помітив пікап лісництва, а це означало, що аварія сталася тут. Він одразу ж вимкнув сирену і загальмував. Два лісники спостерігали, як унизу судно берегової охорони висуває телескопічну стрілу.
— Кажуть, там авто, — озвався один із них, — та ні хріна не видно.
Поліцай підійшов до краю урвиська: схил був майже прямовисний, кам’янистий, там поросла ожина і висока трава. Справді, годі було щось розгледіти.
— Кажете, авто простісінько під нами? — запитав він.
— Так передали по екстреному зв’язку. Судячи з того, де стоїть судно, гадаю, авто було на майданчику і з якоїсь причини телепнулося у прірву. Молюся тільки за одне: аби лише не підлітки були… Приїхали цілуватися вночі й не поставили авто на ручне гальмо.
— О господи! — прошепотів Венслоу. — Я теж сподіваюся, що це не діти.
Він оглянув частину майданчика, що прилягала до урвища. Поміж асфальтом і початком схилу була довга смуга землі. Він пошукав сліди — видерту траву й поламану ожину в тому місці, де авто покотилося з кручі.
— Гадаєте, авто не зупинилося? — запитав він лісника.
— Авжеж. Скільки вже просять поставити загорожу. Це точно діти. Хильнули по чарчині й не загальмували. Бо тверезому треба дуже постаратися, щоб не загальмувати біля краю майданчика.
Катер завершив свою роботу й відійшов од кручі. Чоловіки побачили авто, що теліпалося на стрілі. Венслоу зв’язався по радіо з береговою охороною.
— Яке авто? — запитав він.
— «Шевроле монте-карло», — відповіли йому. — Чорний.
— «Шевроле монте-карло»? Підтвердьте, це чорний «шевроле монте-карло»?
— Підтверджую. Номери нью-гемпширські. Всередині труп. Моторошне видовище.
*
Уже дві години ми теліжилися гуркітливим службовим «крайслером» Ґегаловуда. Це було у вівторок, 22 липня 2008 року.
— Сержанте, може, я сяду за кермо?
— Тільки не ви.
— Ви дуже повільно їдете.
— Я їду обережно.
— Це не авто, сержанте, а бляшанка.
— Це авто поліції штату. Майте повагу до нього.
— Тоді це бляшанка поліції штату. Може, хоч музику ввімкнемо?
— І не мрійте, письменнику. Ми не дівчатка на прогулянці, у нас розслідування.
— Знаєте, мабуть, я напишу в книжці, що ви водите авто, як старенький дідок.
— Увімкніть музику, письменнику. І якомога гучніше. Щоб я більше вас не чув, аж поки ми приїдемо.
Я зареготав.
— Гаразд, нагадайте, що це за чоловік. Даррен…
— …Венслоу. Служив у поліції Саґамора. Його викликали, коли рибалки знайшли розбите авто з Лютером.
— Чорний «шевроле монте-карло».
— Так.
— Здуріти можна! Чому ж ніхто не побачив зв’язку?
— А я звідки знаю, письменнику. Оце і маємо з’ясувати.
— А що робить тепер Венслоу?
— Вийшов на пенсію кілька років тому. Тепер разом із двоюрідним братом тримає гараж. Ви що, записуєте?
— Так. Що сказав він вам учора по телефону?
— Та нічого особливого. Здається, здивувався. Сказав, що вдень його можна знайти в гаражі.
— А чому ви його по телефону не запитали?
— Найкраще спілкуватися віч-на-віч, письменнику. По телефону очей не видно. Це для таких слабаків, як ви.
Гараж стояв на в’їзді до Саґамора. Ми знайшли Венслоу біля старого «б’юїка»: він колупався у двигуні. Чоловік вигнав брата з кабінету, запросив нас туди, поскидав зі стільців теки зі звітністю, щоб ми могли сісти, довго мив руки над умивальником, а потім зварив кави.
— Ну? — запитав він, наливаючи нам каву. — Що таке сталося, аж до мене з’явилася поліція штату Нью-Гемпшир?
— Я вам уже вчора казав, — мовив Ґегаловуд. — Ми розслідуємо обставини смерті Ноли Келлерґан. І нас, зокрема, цікавить автокатастрофа на вашій дільниці 26 вересня 1975 року.
— Чорний «монте-карло»?
— Так. Як ви дізналися?
— Ви розслідуєте цю справу. А я й сам тоді подумав, що це якось пов’язано.
— Справді?
— Авжеж. До речі, тому і пам’ятаю про це. Маю на увазі, бо з часом деякі події забуваються, а деякі врізаються в пам’ять. Той випадок важко забути.
— Чому?
— Знаєте, якщо ви полісмен у маленькому містечку, то аварії на шляхах — чи не найважливіше, з чим випадає стикатися. Я про те, що за весь час моєї служби трупи бачив лише у дорожньо-транспортних пригодах. Але тут було інше: у попередні тижні нас підняли по тривозі через зникнення дівчинки в Нью-Гемпширі. Всі старанно шукали чорний «шевроле монте-карло», нам наказали пильнувати. Пам’ятаю, за тієї пори я під час патрулювання тільки те й робив, що ловив «шевроле» всіх кольорів, схожі на ту модель, і перевіряв їх. Адже чорний «шевроле» можна легко перефарбувати. Одне слово, дуже цим перейнявся, як і решта полісменів: ми хотіли будь-що знайти ту дівчинку. І ось нарешті якось уранці, коли я був на чергуванні, берегова охорона сповістила, що піднімає авто біля узгір’я в бухті Сансет. І вгадайте, якої марки те авто…
— Чорний «монте-карло».
— Так отож. З нью-гемпширськими номерами. І з трупом усередині. Досі пам’ятаю, як оглядав його: впавши з кручі, авто перетворилося на млинець, а від чолов’яги сама лемішка лишилася. Ми знайшли там документи на ім’я Лютера Калеба. Добре це пам’ятаю. Обнишпорили кожен сантиметр, та нічого цікавого не знайшли. Автівка належала великій компанії з Конкорда, «Стерн лімітед». Треба сказати, вода сильно там усе попсувала. Але ми таки знайшли скалки від ущент розтрощеної пляшки з-під віскі. У багажнику — лише валіза з одягом.
— Речі?
— Так. Щоправда, небагато.
— І що ви зробили потім? — запитав Ґегаловуд.
— Що й належить: почав надсилати запити, з’ясовувати, хто цей чоловік, що він тут робив і коли загримів із кручі. Шукав усе про Калеба і вгадайте, що знайшов?
— Скаргу до аврорівської поліції за сексуальні домагання, — іронічно вкинув Ґегаловуд.
— Точно! А ви звідки знаєте?
— Та знаю.
— Тієї миті я подумав, що це вже не просто збіг. Спершу з’ясував, чи не заявляв хтось про його зникнення. Досвід роботи з дорожніми пригодами показує, що завжди знаходяться родичі, які розшукують зниклого. І це часто дає змогу ідентифікувати жертву. Але й тут нічого не було, ніяких заяв. Дивно, правда ж? Я відразу ж зателефонував до компанії «Стерн лімітед», щоб дізнатися бодай щось. Сказав, що знайшов їхній автомобіль, і тут мене попросили зачекати: зазвучала музика, й за хвилю мене з’єднали з паном Елайджею Стерном. Нащадком роду Стернів. Особисто. Я пояснив йому ситуацію, запитав, чи не зникало його авто, і він відповів, що ні, не зникало. Я розповів про чорний «шевроне», і Стерн заявив, що на ньому зазвичай їздив його водій, коли не був на роботі. Тоді поцікавився, коли він востаннє бачив свого водія. Стерн сказав, що той пішов у відпустку. Я запитав: «А давно він пішов?» — «Кілька тижнів тому». — «А де він у відпустці?» Він відповів, що не знає. Усе це видалося мені дуже дивним.