Пафос - Ешкилев Владимир. Страница 23
7) Галина Оленчук — Магді: «Якщо я включу плеєр, то що мені за це хорошого буде, Магдочко?»
8) Магда — Галині Оленчук: «Дівки, ви що, всі подуріли? Ти теж мене хочеш?»
9) Ц— ПР-42 -Галині Оленчук: «Будеш чіплятися до
Магди — тобі піздєц!»
10) Галина Оленчук — Магді: «Це не я, це ви там подуріли, лесбіянки кончені. Домовляємось: я включаю плеєр, а ви мені виставляєте в буфеті сік, каву і тістечко. Але не те маленьке, а велике, з кремом! Р.5. Магдо, скажи тій дурній своїй подрузі, що за базар треба відповідати. Нехай подумає і вибачиться. Я чекаю».
…Дещо інший шлях, — перевертає чергову картку Корват, — брав відомий вітчизняний прозаїк Юрій Андрухович, роман якого «Перверзія» є, перш за все, наскрізною оповідкою суїцидального типу відлік внутрішнього романного часу йде від 11 березня 1993-го року. Коли покінчує життя самогубством (або імітує цей акт) Стас Перфецький, персонаж-гібрид, химерне поєднання акег е§о самого д друховича і романтизованого образу київського режисера Сергія Проскурні. Якщо згадати, що день народження (тобто єдина для живої людини безсумнівна дата) автора роману — 13 березня, маємо доконечно вибудуваного гностичного змія, що кусає себе за хвіст. Гадаю, що в окультній символіці немає більш суїцидальної потвори. Самогубство Перфецького Андрухович описує так: «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках… Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня». Тут подибуємо спробу постмодерністського письма реставрувати той світлий, естетизований чин припинення топтання рясту часів античності, котрий оприявлено у біографії Зенона. Але знов усе псує іронія. У шостому пункті «заповіту Перфецького» читаємо про його борги у сумі «27 тис.730 ам. доларів». Зелене капустяне шурхотіння затуляє обрій чистої естетики. І знов недосяжним виявляється чин Кітіонського старця…
На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук.
Музичка.
Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі.
«Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!» — Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до стола, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Всі записи присутні.
«Упс!» — дивується він. — Щось не так? — запитує нахабнючка. Магда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. «Ось чому в неї червоне взуття!» — здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком.
«Стаєш імпотентом, Аристиде!» — повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту.
— Ви постійно вдвох розмовляєте, — робить він зауваження Магді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки:
— Ми розмовляємо, бо Ваша лекція нецікава.
Корват реагує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції, виготовлені на згубу Ц-ПР-42, залишаються застряглими у горлі: краєм ока він помічає як правиця нахабнючки відтягує гумку Магдиних трусиків і щезає під бганками спідниці. Магда вдоволено мружиться. Корват готовий поклястися, що бачить миттєвий рожевий спалах «гусячої шкіри» на оголених раменах валькірії.
Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко:
— Чому це Вам нецікаво?
— Непереконливо, — каже лакована дівчина.
— А Ви самі колись пробували покінчити з життям? — питає примружена Магда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. «Що це сьогодні зі мною коїться?» — він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі.
— А наявність такого досвіду Ви вважаєте для лектора обов'язковою?
— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.
«То вони обидві проти мене!»
— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…
Авдиторія сміється. Один — один.
— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…
— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?
— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.
— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»
Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:
— Мені можна вийти на кафедру?
— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?
— Спробую.
«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.
— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:
— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?