50 хвилин трави - Карпа Ирена. Страница 18

Євка йшла по дорозі й горлопанила реґґі-молитви до всього сущого, а Даня тихо тому посміхався.

— Ти ба, сонечко, ми за ввесь час жодного разу й не кохалися… — перервала своє горлання Євка. Даня зітхнув. — Ще б пак, — провадила далі вона, — при одній думці, що в цьому дубаку треба зняти штани, мене кіндрат хапав. Бр-р…

Зрештою, такий розклад подій Євку не дуже й засмучував: у пам’яті час від часу вистовбурчувались якісь слова чи жести Генрі, і Євка ловила себе вже на якійсь подобі позовів сумління (майже, як позови в туалет). Так, наче їй уже була закрита дорога до коханого („Та чи й коханий він?”). Наче над нею нависав якийсь смутний і солодкаво нудний обов’язок стосовно Генрі, і від тієї думки робилося млосно й підверталися ноги, і не було сили з думки тої вишпортатись.

Повернувшись до Києва, й відчинивши порожню квартиру, Євка не без задоволення вдихнула запах Генрі, блакитноокого білявчика, що полетів до Берліну того ж дня, що вона поїхала в гори. Напівпорожні пляшки італійських вин, панківські чорно-білі знимки скандинавських божевільців, дурнуваті брязкальця й розсипані по підлозі дрібні монети з десятка країн. Євка неквапно визулась і кинула рюкзака посеред кімнати. Тоді вмикнула комп’ютер і зайшла у свою електронну скриньку. О, так і є: фром Генрі Бартіннен. „Відкриваємо. Оппа… Ех, який же ти передбачуваний, Куллерво!” Його лист складався лише з двох речень:

Hello.

Will you mаrry me?

Євка зітхнула й натисла „ріплей”. А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:

Yes. I will.

І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. „Англійська для початківців. Он як все просто”.

…

Євка закрила ноутбук і непевно поклала його біля валізи. Важко сказати, що вона відчувала зараз. Ностальгію Євка вважала втіхою придурків і взагалі повним безглуздям, а вона ж саме зараз почала шукати глузду. Тому і збираласяі в Африку — до невгамовного зародження і дикості, до витоків, до висохлого моря з фалоподібним жертовником у центрі кола.

— Міфологія! От що з’ясувалося в кінці кінців. Ось те, що для вивчення, і до дупи всіляке там літературознавство. Навіщо копатися у непрогнивших як слід трупах? Нащо оперувати похідною, якщо можна отримати все, просто вигребши із лайна константу — цей вічний ніжнозелений паросток? Все, я повернусь, і ми відредагуєм книжку! — аж захлиналася Євка, прощаючись по телефону із другом-психоаналітиком. Він завжди був і залишався її ґуру, її найшанованішою людиною з-поміж усіх і єдиним, за кого вона, не вагаючись, віддала би життя.

— Що ж, Євцю, заздрю тобі, сам би з задоволенням поїхав, тільки щось от заміж ніхто не бере… — підколював він. — А щодо книжки… Так, здалося б написати роботу щодо алхімії в українських давніх піснях, це давно вже комусь слід зробити. Але навряд чи в нас знайдеться хоча б десять людей, які знають, що таке алхімія… — голос зі слухавки ледь помітно посмутнішав і прибрав байдужості.

— І все-таки, ти ж сам знаєш: якщо тобі судилося це написати, ти напишеш, навіть якщо тебе… Ну, параліч розіб’є, наприклад.

— Угу… — він, здається, посміхнувся.

— А я собі поїду та й помру від звичайної малярії. От такий от у нас із тобою безславний кінець. Амінь.

— Амінь, — відказав він.

— Ну все тоді, кіт, я тебе люблю. Тримайся.

— Я теж тебе люблю. Папа, Євцю.

Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною.

Генрі обійняв Євку ззаду за стан і заходився цілувати її шию. Вона терпляче чекала, не зважаючи на вже доволі пізню годину і недоскладані речі. Тоді, запустивши пальці йому у біляве волосся, спитала:

— Любий, ти не знаєш, коли у сімейства білявчиків закінчується линька? Нє, звичайно, твоє волосся в салатах мені дуже смакує, окрім того, надзвичайно приємно знаходити твої сліди у себе на одязі… — (Він сміявся) — Але що, як там, куди ми їдем, панує культ вуду? Ще тобі понаворожують якоїсь зарази, а мені тоді розгрібатися… Я, звичайно, відьма, але ж зовсім молода і недосвідчена — якихось там 216 років…

Розмови про відьмацтво стали вже невід’ємним атрибутом їх життя. Все почалось із Євчиних напівсонних фантазій про те, що насправді їй вічно 16, і що вона вже втомилась так довго жити по різних країнах. Що бути пітерпеном, звісно, добре, але все-таки хочеться хоч колись подорослішати і зробити щось серйозне. Євка фантазувала так натуралістично і з такими історичними подробицями та емоціями, що її майбутній чоловік мимоволі опинився втягнутим у це мимобіжне буття. Більше того, з’ясувалося, що його покійна бабця сама була відьмою. Старою фінською відьмою, що лікувала людей і робила ще щось таке, про що малому Генрі не розповідали.

— Ото таке, Калевала, — зітхнула Євка. — Швидше закінчуй зі своїм срачем — Бориспіль ще не перенесли нам під хату.

Жовтий— прежовтий готель. Темно-жовті сходи, скрині, крісла і старі портьєри -байдуже, який там у них колір. Насправді ж усе — жовте. Євці здавалось, що вона вдихає пісок і видихає жовтаву пару. Здавалося, вона це вже раніше бачила — якось дуже щемливо все перекликалося з Камю і не тільки з ним. Телевізійні репортажі, газетні уривки, шматки голлівудських фільмів чіплялися одні за одних, щоби скластись у гігантський жовтий коллаж. „Чому Африка?” — згадався їй рекламний слоґан українських екстремалів. Тепер же хотілось спитати: „Чому, Африко?”, але Євка не допускала й миттєвого жалю за комфотром.

— До сраки нам комфорт! — голосно сказала вона українською адміністраторові, що намагався всучити європейцям номер люкс.

— Перепрошую? — не зрозумів він.

— Знаєте, ми — не туристи, — переклав йому Генрі, — моя дружина і я працюватимем в Уганді досить довго, ще й самі не знаємо, скільки. Тож, будь ласка, потурбуйтесь для нас про якусь пристойну кімнату (some OK-room)…

— Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, — закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно-багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під’їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов’янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди — кольору піску.