Фройд би плакав - Карпа Ирена. Страница 20

— Ти не вмієш говорити, — відказав він.

— Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! — Марла зіслалася на свої журналістські забавки. — і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб'ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.

Але він вирішив не писати.

За якийсь час Марла вкупі з іншими 120-ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно-чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама — спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.

— Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х'ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов'язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… — Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х'ялмар на таку його дефініцію. — Що ж, виходить, все почесному?

І wont U under Water

I’m the luckiest girl [9]… — наспівувала Марла, йдучи вологою після дощу алейкою, час від часу збиваючи струмочки зимної води з червоних квітів, що лізли їй прямо до рота.

— Я абсолютно щаслива. Тобто, абсолютно ніяка вже. Нічого мене не гнітить, нічого не радує, знову немає в мене ні національності, ні імені, ні коханого, ні коханця. Я поза всім. Це майже як бути Богом, бо він в усьому. Моя ж картинка світу — то лише всеосяжне чиєсь полотно запаху. Скінчився мій гострий місяць життя, тепер знову почався сезон блаженної смерті…

Поміж тим, завтра у Марли мав починатися курс дайвінгу, подарований Х'ялмаром на її день народження. Марла, наче уві сні, ходила берегом, розмовляла зі зблідлими коралами, вдивлялася в туман понад горами сусіднього острова.

— Це буде так, ніби пірнаєш у Карпатах, скажи? — Х'ялмар підійшов геть нечутно й обійняв Марлу за плечі.

— Угу. Точно. Було ж колись у Карпатах море.

— А тепер собі маєш Говерлу в Тихому океані, — Х'ялмар кивнув у бік похмурих гір Ломбоку. — Та ще й на межі двох морів.

— Балійського і…?

— Флорeз.

— S дивний острів Гілі Айр поміж ними.

— Це так ти собі уявляла Індонезію?

— Не знаю, певно, таки трохи зеленішою.

— Як острів Ломбок?

— А я що — знаю, який із себе острів Ломбок?

— Ти що?! — аж зупинився Х'ялмар. — Марлочко, ми ж той острів проїхали ввесь із одного кінця в інший, коли на човна сідали, щоб на Плі Айр дістатися. Ґілі Айр, до речі, це той клаптик суші, де ми зараз стоїмо…

— Ідіот! — Марла не знала, злитися їй чи сміятися із самої себе. Дійсно, її туман в голові і часткова відмерлість почуттів не мали в собі геть нічого метафізичного. ім'я звіра, що наслав на неї дивні чари, також мало відганяло казковістю: Фенозипам.

— Как многа в етам словє… — зітхнула Марла. — Вона вже вкотре перепитувала в Х'ялмара одні й ті ж самі речі, а він терпляче все пояснював, тільки час від часу скрушно хитаючи головою:

— Знаєш, ти мені куди більше подобаєшся без того.

— Я й сама собі так більше подобаюся. Принаймні так я хоч здатна щось подобати. і то ж була лише одна пігулка! Що б то мало зі мною статися, якби закинулася чотирма?!

Напевно, тоді, замість того, щоби пропустити чотири літака До Джакарти (як то Марла з успіхом зробила в Сінгапурі), вона провтикала би шістнадцять.

— Хтозна. — Вона таки дійсно дістала амнезію на якийсь час. і нічого веселого в тому не було: нездатність пригадати назви аеропортів, готельні кімнати і свої дії в них («А я приймала там душ? А сніданок у нас був?»), людей і вулиці, на яких чекалося таксі.

— Все це ще страшніше через ту мою нічну халепу… — Марла здригнулася на згадку про останню ніч Рамадану. Вона тоді рвучко прокинулася в темряві, з відчуттям дикого жаху і того, що хтось чи щось витягує з неї життя.

— Знаєш, чомусь це відчувалося, як статеве осудження. Так, ніби хвиля підіймалася від матки, а потім її з силою виривали назовні. Тоді я точно знала, що якщо засну — а спати хотілося неймовірно — то рівно за два таких качка мене не стане.

Х'ялмар притиснув її до себе.

— і як все-таки добре, — продовжувала Марла, — що ти в мене такий чуйний. Не став реготати з мене, не сказав, що я ідіотка обдовбана, і не перевернувся на інший бік. Дякую, що перейшов зі мною на інше ліжко.

— То все дурниці… я люблю тебе.

— І я тебе люблю, — Марла підбирала з піску бліді відмерлі гілочки коралів, — пішли туди, де видно захід сонця?

— Пішли.

— Знаєш, чому добре жити на маленькому острівні?

— Чому?

— Бо можеш зранку і ввечері спостерігати за сонячними купелями в морі. Це майже як жити на астероїді. Майже бути Маленьким Принцом.

А відтак прийшло Завтра і почався дайвінг-курс. Марла завжди доволі скептично ставилася до будь-яких т.зв. екстремальних видів спорту.

— Але ж це просто смішно — називати дайвінґ екстремальним видом спорту! — запевняв її Х'ялмар. — Люди плавали під водою з аквалангами вже у 30-их роках минулого століття, якщо не раніше. До речі, в українській же має бути власне слово для «дайвінгу»?

— Ага. Пірнання. Я буду, значить, Пірнальником Відкритих Вод. Знаєш, звучить куди більш вражаюче, ніж Оупен Вотер Дайвер.

— Пірнал…ніком! — спробував повторити Х'ялмар. Марла засміялася і поцілувала його пухнасту біляву голову.

Те, шо сталося потім, перевернуло Марлин світ догори дригом — у сенсі доволі буквальному, коли вона в пориві дикого захвату на глибині 12 метрів шкеребертнулася через себе так, що аж випустила з рота трубку ВСD. Утім, доволі швидко впихнула її назад і, ковтнувши порядну порцію тихоокеанської води, погребла ластами далі, розлякуючи вразливих підводних жителів надміру широко відкритими очиськами.

— This most be underwater lave! [10]" — видихнула Марла в лице своєму дайвінґ-інструктору, як тільки вони вигулькнули на поверхню.

— Що, пробач? — перепитав він своєю перфектно-лондонською вимовою.

— А, не важливо… Така була пісня у «Smoke City». Але я не про це. Просто думаю, що знайшла собі новий наркотик.

І Марла не стала розповідати цьому британському полісмену за професією і дайвінґ-інструктору за покликанням про все, що вона відчула під водою, на смішній для професіоналів глибині 12 м. Окрім того, що вона відловлювала якийсь нечуваний еротизм уже від сплітання своїх і його пальців, можливість вільного дихання під водою, близьке сусідство велетенських риб і тремтіння тендітних коралів у такт її власним рухам волочило Марлу якщо й не на дно архетипів, то вже на дно виміру звичайної людської чуттєвості точно. У неї ніби раптом влилися, впорскнулися, запірнули всі досі звідані моменти збудження від перших доторків нових коханців, їй хотілося лементувати під водою, але ж саме підводна тиша і звук її власного дихання через регулятор змушували Марлу напружено й нажахано чогось чекати, їй страшенно хотілося, щоб раптом скінчилося повітря, щоб Марк перетворився сам на химерну рибину й або відплив геть, залишивши Марлу жити на дні, або щоб вони обоє стали кимось на кшталт маленьких amphiprioninae і вовтузилися в підводних кущах-рибоїдах, аж поки вони їх не зжеруть.

— А що каже підручник із дайвінгу з приводу сексу під водою? — питала Марла свого інструктора, намагаючись склепати інтерв'ю кілька днів по тому.

— Що? Цікаве ж у вас тінейджерське видання… — Марк засміявся. — Не знаю. Багато хто говорить про це. але навряд чи хтось таки спробував.

— А давай спробуємо? — спитала Марла українською.

— Пробач, що? — ясна річ, не зрозумів Марк.

— Та так, нічого. Не зважай… Є мені з ким пробувати.

Портрети принца Арджуни

Теплий літній вечір у грудні. Марла раптом згадала, що це також було її дитячою мрією — хоча б раз мати свій день народження влітку. Ну от, збулося: пітній собі на здоров'я, вибігай під тропічну зливу чи просто сиди собі на підлозі в гаражі, малюй і відбивайся від малярійних комарів.