Фройд би плакав - Карпа Ирена. Страница 37

— Пароський Дзон — найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…

— Ух ти! — Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:

— Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…

Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною — з трьох боків урвище, товстелезні стіни.

— Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… — Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.

Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга [59].

— Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, — зітхнула співчутливо Марла. — Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь — тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі [60]…

— Угу, — Х'ялмар кивнув.

До самого монастиря треба було спуститися сходами на

нижній рівень.

— В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», — гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, — бачили цей фільм?

— Ага, звичайно, — зворушено спизділа Марла, — дуже гарний фільм.

Х'ялмар, звісно ж, бачив цей фільм, як і сотні інших, про існування яких Марла не мала й ніжно-зеленого поняття. Зрештою, її це особливо не переймало.

— Ненавиджу кінематограф.

Хоча насправді любила. Але прикидалася антимейнстримовою і ховала свою любов, як могла.

Тим часом дзон і справді був шедевром. Зсередини геть усе було вкрито дивовижними розписами, котрі в будь-якому іншому місці виглядали би просто суперкічово, а тут були цілком необхідними і вчасними, як аорта для серця. Все, починаючи з темних віконних рам, поцяцькованих яскравою сумішшю рослинних і геометричних орнаментів, і закінчуючи хитромудро виконаними мандалами [61] на стінах молитовної зали самого монастиря, вбирало в себе очі й примушувало дух тремтіти, як ставкову воду за сильнішого, ніж зазвичай, вітру.

Окрім мандал, що в Бутані відрізнялися якоюсь особливою містичною інтерпретацією, по стінах дзона, як і по стінах готеликів, магазинів, ресторанчиків чи житлових будинків красувалася сила-силенна інших знаків. Безконечні вузли, що позначали вічність, квіти лотоса як символи очищення розуму, тіла і розмов («О, — подумала тут Марла, — то мені якраз. Я стільки брешу, що доведеться завести собі лотосну плантацію в голові!»), золоті колеса хорло — коштовна циклічнсть буддійського вчення, золоті риби сернґа, що, на відміну від християнських, повертали голови в один бік, спинаючись собі на хвости, мали допомогти всім живим істотам не потонути в океані страждань і пройти свій шлях без страху… А ще були вази скарбів, коштовні парасольки та інші предмети, що їх Марла не запам'ятала, бо навіть англійською не вдуплила, що воно таке.

— Перед входом до храму ми зазвичай скидаємо взуття, — нагадав гід давно вже знану істину. Марла, кряхтячи, заходилася розшнуровувати свої височезні псевдоармійські зелені черевики.

— Тепер я розумію, чому наш водій носить ті свої червоні кросівки «найк», схожі на зубні щітки… В них немає шнурівок.

Дурнуваті Марлині зауваження зовсім не перешкоджали її благоговінню перед будь-якою незвичною річчю. Наприклад, їй видавалися цілком неземними звуки пісні, що долинала, здається, із кунре, монастирської трапезної.

— Там вчаться співати, — доклав молоденький монах, що бозна-звідки взявся посеред них.

— Ага.. — протягнула Марла і ще ширше витріщила очі.

Ступати босими ногами прохолодною підлогою було незвично й таємниче. Холод долівки м'яко проникав до ступнів крізь тонку бавовну Марлиних шкарпеток, змушував її ноги міняти місцеположення, кружляти храмом. Гід усе щось розповідав і розповідав, а Марла просто собі зависала то перед образом Зеленої Тари [62], то перед образом Білої, вдивляючись у їхні примружені, чи то пак, просто азійські, очі Біла Тара мала собі в лобі ще й третє око, що дивилося вздовж обличчя, а не впоперек, як два перших. Всього у Білої Тари було семеро очей — троє на обличчі й по одному на кожній долоні і ступні Марла здригнулася. Щойно в неї теж було відчуття, ніби вона бачить ступнями підлогу. Правда, крізь шкарпетки…

Марла спробувала було навіть відтворити їхні нелюдські жести руками, втім, гід, що тихо підійшов до неї ззаду, все зіпсував.

— Біла і Зелена Тари традиційно вважаються двома дружинами тибетського короля Сонґстена Ґампо. Зелена — його непальська жінка, а Біла — китайська

— Ага, у Білої вужчі очі… — вельми мудро підмітила Марла. Гід зробив губами жест «наша ввічлива посмішка». Він взагалі був не особливо говіркий чи емоційний. Говорив лише по справі, як робот-путівник, будь-яку неофіційну інформацію чи жарт доводилося витягати з його вуст кліщами.

— Ну й добре, — пошепки казала Марла Х'ялмару, — а ти хотів би, щоб він скакав довкола нас і репетував: «Лук! Лук, май френд!!! Лук, ітс б'ютіфул, лук!!!»

— М-да, не хотів би…

— То й не жужи.

Нафотографувавши до одуріння орнаментів і фресок Дзону Паро, трійця нарешті вийшла за ворота фортеці. Зайшли на ненависну Марлі екскурсію до Національного Музею, де вона тинялася й позіхала, мріючи чи то про наступний прийом їдла, чи то про тепле ліжечко й жбурляння якнайдалі важелезних черевиків. Втім, єдина річ у музеї видалася їй корисною — геометричні креслення буддійських святих. Точніше, схеми їхніх канонічних зображень.

— Для кожного божества своє мірило… — Марла мимоволі згадала, як колись в дитинстві вчителька її коханої художки Наталя Петрівна вчила нестулепних дітваків вимірювати олівцями у витягнутих руках пропорції глечиків. Одне око треба було закрити, нігтем на олівці заміряти висоту шийки й товщину денця Зі святими все було складніше. Така сила трикутничків і еліпсів наводила на Марлу сум і спогад про зовсім некохану вчительку геометрії Юлію Марківну.

— От блін, дитячі травми, — зітхнула Марла і відійшла від креслення майбутнього образу Шабдрунга Рінпоша [63] з майбутньою коштовністю в руці і з майбутньою химерною шапкою на бородатій голові.

— О, Марло, я тут знайшов дещо про те, чим ти цікавишся! — покликав Х'ялмар.

— Незаймані хлопчики?

— Нє, швидше навпаки. Пам'ятаєш члени на стінах і під стелями?

— Ато!

— Це все не просто так, як грушки чи бурячок під вікнами нафляцкати.

— Це ти стібеш українське народне творчєство, гад?

— Ну ні, Марло. Овочева тема є у всіх.

— Зате Україна — експортер буряків у світ номер один. Все, кажись ми більше ніде не перші. Я не кажу про списані літаки, що їбошать об землю кожен місяць. Я про хороше і вічне. Як от буряки.

Х'ялмар тихо і ввічливо (бо ж він у Національному Музеї!) сміється й вирушає далі хитрозбудованим коридором вежі на наступний поверх. Сходів між поверхами нема, зате долівка збудована під кутом, щоб долати різниці висоти. На ходу Х'ялмар пробує розповісти своїй подрузі історію Божественного Божевільного [64] — одного з найулюбленіших бутанських святих