Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі. Страница 38

І все-таки, незважаючи на все це, він продовжував допомагати їй. І Олів відплачувала йому за доброту, виношуючи ідеї та розвиваючи почуття, які, напевно, змусять його почуватися ніяково.

— Чи не хочеш випити кави?

Олів звела очі від своїх рук.

— Ні, — вона прочистила горло, борючись із почуттям печіння в грудях. Думка про каву викликала в неї нудоту. — Думаю, мені треба повернутися до лабораторії.

Вона нахилилася, щоб взяти свій рюкзак, збираючись підвестися і негайно піти, але на півдорозі її осяяла думка, що вона дивиться на нього. Він сидів навпроти неї із заклопотаним виразом обличчя, злегка насупивши брови.

Вона спробувала посміхнутися.

— Ми ж друзі, правда?

Він насупився ще більше.

— Друзі?

— Так. Ти і я.

Він довго вивчав її. Щось нове промайнуло на його обличчі, суворе і трохи сумне. Занадто швидко, щоб витлумачити.

— Так.

Вона кивнула, не знаючи, чи має вона відчувати полегшення. Сьогоднішній день пройшов зовсім не так, як вона передбачала, і за повіками відчувався дивний тиск, який змусив її швидше просунути руки в лямки рюкзака. Вона помахала йому на прощання з тремтячою усмішкою, і вона вже вийшла б із цього проклятого Старбакса, якби він не сказав своїм голосом: — Олів.

Вона зупинилася прямо перед кріслом і подивилася на нього зверху вниз. Це було так дивно, хоч раз бути вищим.

— Це може бути недоречно, але… — його щелепа зрушила, і він на мить заплющив очі. Начебто збираючись із думками. — Олів. Ти справді… Ти незвичайна, і я не можу уявити, що якщо ти розповіси Джеремі про свої почуття, він не… — він затнувся, а потім кивнув. Його слова і те, як він їх промовив, майже довели її до сліз.

Він думав, що це був Джеремі. Адам думав, що Олів була закохана в Джеремі, коли вони розпочали свою угоду, він думав, що вона все ще закохана у нього. Тому що вона тільки-но сказала напівправду, яку боялася взяти назад і…

Це повинно було статися. Вона збиралася заплакати, і найбільше у світі їй не хотілося робити цього на очах у Адама.

— Побачимося наступного тижня, гаразд? — вона не стала чекати його відповіді і бадьоро пішла до виходу, зачепивши плечем когось, перед ким їй слід вибачитися. Опинившись на вулиці, вона глибоко зітхнула і пішла до факультету біології, намагаючись очистити свій розум, змушуючи себе думати про поділ, який вона мала здавати сьогодні, про заявку на стипендію, яку вона обіцяла доктору Аслан відправити завтра, про те, що сестра Ан приїде до міста у найближчі вихідні та планує приготувати в'єтнамську їжу для всіх.

Прохолодний вітер пробирався крізь листя дерев кампуса, притискаючи светр Олів до тіла. Вона обійняла себе і не озиралася на кафе.

Нарешті почалася осінь.

Розділ 12

Кампус здавався на диво порожнім, коли Адама не було, навіть у дні, коли вона, швидше за все, не зустріла б його. Це не мало сенсу: Стенфорд, безперечно, був не порожнім, а кишів гучними, дратівливими студентами, які ходили на заняття та йшли з них. Життя Олів теж було насиченим: її миші були достатньо дорослими для проведення поведінкових аналізів, вона нарешті отримала правки до статті, яку вона подала кілька місяців тому, і їй довелося почати будувати конкретні плани щодо свого переїзду до Бостона наступного року. У класі, в якому вона була асистентом викладача, наближалася контрольна, і студенти магічним чином почали з*являтися в робочі години, панікуючи й ставлячи запитання, на які завжди можна було відповісти першими трьома рядками навчальної програми.

Малькольм витратив кілька днів, намагаючись переконати Олів розповісти Адаму правду, а потім, на щастя, надто знеохотився через її впертість і був занадто зайнятий, намагаючись медитувати на свою власну любовну драму, щоб наполягати. Щоправда, він спік кілька партій карамельного печива, але відверто збрехав, що «не винагороджував твою саморуйнівну поведінку, Олів, а лише вдосконалював мій рецепт». Олів поїла їх усі і обіймала його ззаду, поки він сипав морську сіль на останню партію.

У суботу Ан прийшла з пивом і закусками, і вони з Олів мріяли про те, щоб залишити науку і знайти роботу в галузі, яка виплачувала б належну зарплату і визнавала існування вільного часу.

— Ми могли б спати в неділю вранці. Замість того, щоб о шостій ранку перевіряти наших мишей.

— Ага, — Ан сумно зітхнула. На задньому фоні йшли «Гордість, упередження та зомбі», але жодна з них не дивилась, — ми могли б купувати справжній кетчуп замість того, щоб красти пакетики з Burger King. І замовити той бездротовий пилосос, який я бачила по телевізору.

Олів п’яно хихикнула і повернулася на бік, від чого ліжко заскрипіло.

— Серйозно? Пилосос?

— Бездротовий. Це та ще хріновина, Ол.

— Це…

— Що?

— Просто… — Олів хихикнула знов. — Це ж випадкова річ.

— Замовкни, — Ан посміхнулася, але не відкрила очей. — У мене сильна алергія на пил. Але знаєш що?

— Збираєшся вразити мене фактом про з вікторини про пилососи?

Ан зажмурилась.

— Ні, — відповіла вона, — у мене їх немає. Зачекай, я думаю, що, можливо, перша жінка-генеральний директор працювала в компанії з виробництва пилососів.

— Не може бути. Це дійсно круто.

— Але, можливо, я вигадую, — Ан знизала плечима. — В будь-якому разі, я хотіла сказати… Мені здається, я все ще цього хочу?

— Пилосос? — Олів позіхнула, не потрудившись прикрити рота.

— Ні. Академічна робота. І все, що з нею пов’язано. Лабораторія, аспіранти, шалене викладацьке навантаження, гонка за грантами NIH, непропорційно низька зарплата. Повний комплект. Джеремі каже, що Малкольм має рацію. Що робочі місця в промисловості є. Але я думаю, що хочу залишитися і стати професором. Що звичайно, буде жалюгідно, але це єдиний спосіб створити гарне середовище для таких жінок, як ми, Ол. Створити конкуренцію всім цим титулованим білим чоловікам, — вона усміхнулася, красива і люта. — Джеремі може піти в промисловість і заробити купу грошей, які я вкладу в бездротові пилососи.

Олів сп’яніло розглядала рішучість на п’яному обличчі Ан, подумавши, що є щось заспокійливе в тому, щоб знати, що її найближча подруга починає розуміти, яким вона хоче бачити своє життя. З ким вона хотіла жити. Це викликало біль у шлунку Олів, у тому місці, яке, здавалося, найбільш гостро відчувало відсутність Адама, але вона натиснула на нього, намагаючись не думати про це занадто сильно. Натомість вона потягнулася до руки подруги, стиснула її один раз і вдихнула солодкий аромат яблука, яким пахло її волосся.

— Тобі це вдасться Ан. Я не можу дочекатися, коли побачу, як ти зміниш світ.

Загалом, життя Олів продовжувалося, як і завжди, за винятком того, що вперше вона хотіла б зайнятися чимось іншим. З кимось іншим, з ким вона воліла б бути.

«Отже, ось як це, коли тобі хтось подобається», — розмірковувала вона. Відчуття, що в біологічний корпус не варто було йти, тому що, якщо Адама немає в місті, то вона не матиме навіть найвіддаленішого шансу натрапити на нього; постійно обертатися, побачивши чорне як смола волосся, або почувши глибокий голос, який звучав так само насичено, як у Адама, але насправді не так. Вона думала про нього, коли її подруга Джесс згадала про планування поїздки до Нідерландів або під час «Своєї гри!». Коли правильною відповіддю на «айхмофобію» виявилося «Що таке страх голок?». У неї було відчуття, що вона застрягла у дивному підвішеному стані, чекаючи, просто чекаючи, чекаючи. . даремно. Адам збирався повернутися через кілька днів, і брехня Олів про те, що вона закохана в когось іншого, нікуди не зникла. Двадцять дев’яте вересня настане занадто рано, і все одно припущення, що Адам коли-небудь побачить Олів у будь-якому романтичному світлі, було безглуздим. Зважаючи на це, їй пощастило, що вона настільки сподобалася йому, що він захотів стати її другом.