Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 20

І в цю хвилину мені на думку приходить частівка, що чув від самого лірника ще зимою. Сліпий дід грав на ліру й приспівував:

Які рядки були далі, я не встиг пригадати, бо двері класу відчинилися і до нього зайшли Павло Іванович з Галочкою Козак. Галочка хутко сіла за свою парту, а Павло Іванович зайняв своє місце за столом і сказав нам:

– Молодці, що сиділи тихо. Спасибі. Продовжимо урок далі.

Але в коридорі тут же задзвонив старий, мідний дзвінок, запрошуючи нас на перерву. Дзвонила тітка Софія.

На великій після цієї перерві, поки ми чаювали в коридорі біля столиків під стіною (про повторний для нас пайок потурбувався голова сільради), мені хтось поклав на книжки під партою записку, яку я знайшов одразу ж, усівшись на своє місце. В записці писалося, щоб я після уроків обов'язково прийшов на стару половину кладовища до найбільшого куща бузку з невеличкою прогалиною посередині у дуже важливій справі. Невідомий автор сповіщав – він знає, хто вкрав хліб у школі.

Оце так новина! – мало не вигукнув я, прочитавши. Хто ж він, той злодій? Виходить – хтось із наших учнів! А хто написав записку?

Заховавши її в кишеню штанів, оглянувся, окинув поглядом увесь клас. Нічого ні за ким підозрілого не помітив. Зокрема за хлопцями. Бо це тільки хтось із них міг написати. Але всі вони були зайняті своїми справами, жоден навіть не поглянув у мій бік.

Зате я знову відчув на собі пильний погляд товариша Сталіна з портрета. Звів на нього очі.

Товариш Сталін справді дивився на мене, але цього разу хитрувато й немов питав: ну і що ви зробите з тим, хто вкрав у вас хліб і цукор?

Я не знав, що йому відповісти, як і не знав ще й того, хто те вчинив. Й тому промовчав.

Зате товариш Сталін порадив мені: нагодуйте його крейдою, і самі їжте крейду. їжте, їжте, їжте крейдуі

У мене аж в очах побіліло від тієї крейди. Я з переляку заплющив очі, а коли розплющив, товариш Сталін уже не дивився на мене, а в класі чувся спокійний, лагідний голос учителя. Він пояснював нам нові задачі з арифметики.

Стежками через чужі, ще не орані городи поспішав я зі школи на кладовище. Йшов і думав: хто ж мені написав записку? І кому ще з нашого класу? Розбирала також цікавість: кому ж це прийшло в голову посягнути на наш шкільний хліб і цукор? Як він посмів?

На кладовищі в сонячні дні чомусь особливо тепло і затишно, завжди віє на тебе дивним спокоєм і урочистістю.

Таким же теплом, свіжістю і спокоєм зустріло мене кладовище й того дня. Хіба що десь у кущах стримано щебетали синички й голосно цвірінькали горобці.

Йду поміж осілих, уже давно ніким не доглянутих, без хрестів могил, обминаю ще голі й колючі дикі грушки, такі ж кущі шипшини й глоду, кущі молодих самосійних вишень і, нарешті, неподалік від канави бачу той розлогий кущ старого бузку з невеличкою, незарослою місциною посередині, немов спеціально призначеною кимось для таємничих зібрань.

Кущ іще голий, ще тільки почало розвиватися на ньому листя, й мені видно крізь голе гілля, що в ньому уже хтось є. І не один, а троє. Три хлоп'ячі постаті.

Підходжу ближче і впізнаю. Всі хлопці з сусіднього з нашим класу «Б». Микола Дьогтяр, Іван Крупка й Степан Харченко.

– Заходь! – махає мені рукою Іван Крупка. – Щоб ніхто не побачив! Зараз ще хлопці підійдуть!

Розхиляю гілля, заходжу в кущ, немов у невеличку круглу кімнату.

– Вас і так з куща видно, – кажу йому.

– Так, та не так, – не згоджується зі мною Іван. – д коли сядемо, звіддаля ніхто не помітить.

З його тону, яким Іван говорив зі мною, догадуюсь – це його, Іванова, затія. Зібратись тут, щоб поговорити про злодія, котрий обікрав шкільну комірчину. Значить це він і записку мені підсунув.

Дістаю її з кишені, тицяю Іванові під ніс:

– Ти писав?

– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?

Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.

– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.

– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.

– А кого це? – питаю.

Іван посміхається:

– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.

Степан і Микола невдоволені з Івана:

– Нам теж іще й досі не признався.

Цікавлюся – кого ж іще ждемо.

– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.

Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б». Що це значить? «Це значить, – став розмірковувати я, – що злодюжка теж їхній, з їхнього класу. Чому? Бо в їхньому «Б» більше хлопців, більше розбишакуватих і схильніших украсти. Цікаво, хто ж він, той, що посягнув на наш хліб і цукор?»

– Ну скажи, не тягни, – штовхаю Івана ліктем під бік.

– Що ти такий нетерплячий! – бурчить невдоволено Іван. – Ось прийдуть хлопці – тоді всім і скажу, а не кожному окремо розповідай.

Я знаю Івана. Хлопець упертий, але чесний і добрий. Живе далеко від мене, на Окопі, під болотом. У нього ще є сестра, молодша. Живуть бідно, як і ми всі. Єдине, що їх трохи рятує від голоду – болото. Вони мають свого човна і ловлять у тому болоті рибу, переважно – в'юнів, ставлять сильця на диких качок. Я не раз був у Івана дома, і він часто заходив до мене, коли батьки присилали за чимось у крамницю або в якихось справах до Дроботів. Дроботи з Крупками родичались. Іванів батько та Антонова мати були двоюрідні брат і сестра. А в селі це велика рідня. Правда, Іван з Антоном родичалися не дуже, Іван казав – недолюблює Антона, але заради батьків примирявся.

Іван – низенький на зріст, але кістлявий, міцно збитий. Чуб русявий, їжакуватий, майже над самі брови. Очі сірі, довірливі. Ніс широкий, ніздрюватий. Губи трохи завеликі, нижня повніша від верхньої. Говорячи, розтягував слова. Впертий і сердитий. Вчився непогано, легко розв'язував задачі, любив читати книжки. В останньому ми, мабуть, найбільше з ним сходились, і це зближувало нас.

Так і не признався він про злодія, поки не прийшли один по одному з усіх сторін кладовища Микола, Василь і Павло.

І тоді нарешті наш Іван видав свій секрет. Звелів нам сісти на гіллі півколом, сам став посередині і, піднісши догори вказівний палець правої руки, прорік:

– Хліб і цукор вкрав мій родич Антон Дробот.

Сказав і замовк.

Мовчали й ми. Всі шестеро. Немов води в роти понабирали. Немов на замки їх узяли. Немов нам заціпило, відібрало мову.

Оце так новина! Хто б міг подумати! Антон, з його здоров'ям! І кого обікрасти? Своїх товаришів!

А втім – стій! – зупинив я себе. Чого обурюєшся? Адже він, Антон, недавно, навіть зовсім недавно, накинувся на мене, відняв хліб, ми з ним билися за той нещасний окраєць.

Пауза наша затягнулася на кілька довгих хвилин, а потім, не змовляючись, ми всі дружно глянули на Івана, й хтось із нас запитав:

– Звідки ти знаєш?

– Він підбивав мене на це, – повів свою розповідь далі Іван. – Я відмовився і відмовляв його. Антон пообіцяв, та, як бачите, не дотримав слова. І, мабуть, з боязні не прийшов сьогодні й у школу.

Я пригадав – справді, сьогодні Антона не було в школі,.не товкся на великій перерві біля тітки Софії, намагаючись чимось їй прислужитися, як робив це мало не щодня. А він, бач, яку мету переслідував. Роздивлявся, що, де і як у комірчині лежить, щоб знайти потемки.

– І з боязні, і, мабуть, хліба та цукру об'ївся! – додав Микола Ковальчук.

Останнє, про хліб і цукор, певне, найбільше роздратувало нас, бо всі ми одразу обурились, заговорили разом, перебиваючи і не слухаючи один одного. Заґелґотіли, мов перелякані гуси, і з ґелґотіння цього вихоплювалось:

– Безсовісний!