Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 36

Хлопчаки теж бігли за нами, жбурляли вслід груддя й улюлюкали. Лише як ми перескочили канаву й опинилися на польовій дорозі – відстали. Мабуть, задовольнилися тим, що вигнали з своєї території небажаних гостей.

Галька обурювалась, лаялась, продовжувала погрожувати хлопцям.

Мені теж було прикро за нашу невдачу, але я не дуже сердився на тих хлопців. Я одразу збагнув, що то не вони прогнали нас із шовковиці, не жадність їхня, то голод нас прогнав.

Пояснив Гальці.

– А я кажу – жаднюги! – стояла вона на своєму. – І я кожному з них вуха понакручую! – пообіцяла.

На вулицю навпроти кладовища ми вийшли попід городом отих Давиденків, брата котрих убив переляканий машиною кінь. Як проходили мимо їхньої хати, до Гальки обізвалася з сіней Вірка, та, що гірко голосила за братом на подвір'ї бригади колгоспу:

– То ти, Галько?

– Я! – відгукнулася Галька.

Далі між ними відбувся такий діалог:

– Де була?

– Та-а, скрізь!

– А Параска на буряках?

– На буряках!

– Чому до нас не приходиш?

– Все ніколи!

– Приходь якось!

– Прийду!

І все. Ми з Галькою перейшли дорогу й опинились на кладовищі, в зарослях якого теж були шовковиці. Невеличкі, низенькі, але родили рясно. Тож ми й вирішили перевірити: а раптом уже й на них є напівстиглі ягоди.

Кладовище зустріло нас тишею н спокоєм, приємними запахами різнотрав'я, від яких забивало дух, було ніби якось затхло.

– Ходімо до могилок моїх батьків, – попросила мене Галька.

Я згодився:

– Ходімо.

Ми нарвали на галявинці по жмутику різнокольорових самосійних квіточок, поклали на вже запалі могилки.

Постояли мовчки, пожурилися. Галька заплакала. Потім витерла сльози, торкнула мене за руку, мабуть, щоб іти шукати шовковиць.

Я поглянув на сонце. Воно вже підбилося високо в небі, показувало на обідню пору.

– Мені пора додому, – сказав їй.

– Додому й підемо, – згодилась Галька. – Тобі справді пора.

Ми обережно пішли краєчком кладовища поміж свіжих могил, яких з кожним днем тут ставало більше й більше. З хрестами і без хрестів. Насипаних дбайливо і абияк.

Йшли мовчки, щось стримувало нас від розмови. Може, те, що на кладовищі взагалі не прийнято розмовляти? А може, інше. Не знаю.

Раптом за розлогим кущем бузку, що ріс обіч стежки, ми почули розмову. Говорили чоловіки. Тихо, але розбірливо.

– Сюди, сюди давайте. Опускайте помаленьку.

– Мабуть, дядька Хому ховають, – обернулася до мене Галька.

– Хтозна, – засумнівався я. – Може, ще хтось помер. – І знову звів голову до сонця. Воно продовжувало припікати, й здалося мені – висіло вже на обідній порі. Над кладовищем панувала спека.

– Зараз побачимо, – шепнула мені Галька й пішла поза кущем, туди, де говорили. Я – за нею.

І ось ми за бузком. Стали й заціпеніли від побаченого. Мені здалося, що я сплю і бачу це уві сні. Що варто прокинутись, і все зникне, розвіється. Але воно не зникало. Було наяву. Серед білого дня. В жорстокій реальності.

Неподалік від зарослої кропивою, акацією та бузиною канави, яка відмежовувала кладовище від людських городів, була викопана значно ширша від тих, що копають для одного покійника, яма. Біля неї стояла запряжена в старий незашильований віз худа ряба кобила, а на возі лежали у різних позах мертві люди. Скільки їх було, ми не могли порахувати, та й не прагнули, бо виглядало це жахливо. А тим часом два дядьки, худі й зарослі щетиною, зняли з воза мертвого діда й подавали двом іншим дядькам у яму. З рук у руки. Це їхні голоси ми з Галькою й почули за кущем.

– Що-о в-ви р-робите-е? – запитала тремтливим голосом Галька дядьків.

Вони повернули на нас обох здивовані очі.

– Хіба не бачиш, дочко? Людей ховаємо, – одказав один із двох у ямі, коли вони поклали діда на дні.

– Як, і без труни, і всіх в одну яму? – не вірила Галька. – А де ж їхні родичі, що нікого немає?

Від дядьків з Окопу, котрі займалися похоронами померлих, ми довідалися, що ховають вони у такий спосіб тих, кого нікому поховати, у кого вже всі рідні повмирали раніше. Хто ж їх буде споряджувати в останню дорогу? І на труни в колгоспі дощок немає. Ось сільське начальство й звеліло всіх отаких покласти в братську могилу. Вони й роблять так, по наряду бригадира. Одні викопали яму, а їм довелося з мертв'яками возитись. Треба ж комусь. Сьогодні вони возять, а через кілька днів і їх, може, отак хтось привезе.

Мені було страшно, мені було дико слухати отаку спокійну розповідь дядьків про смерть. Я стояв і мовчав. В ті хвилини у мене, здалося, відібрало мову.

А дядьки, пояснивши Гальці те, чим вона цікавилась, знову взялися до роботи. Двоє зняли з воза труп дівчинки років десяти, синьої від опухлості, з розпущеними русявими кісками, подали тим двом, що в ямі. Ті вклали дівчинку поруч з висохлим дідом і гукнули нагору: «Давайте далі!»

Коли дядьки стали за руки й за ноги знімати літню жінку в довгій спідниці з повернутою чомусь назад головою, мене занудило, я більше не витримав, узяв Гальку за руку й попросив:

– Ходімо мерщій, мене вже починає трясти. Водночас з нудотою я відчув, що у мене справді починало все тремтіти всередині, робилося млосно, зашуміло в голові. Значить, піднімалася температура.

Від кладовища до нас додому стежкою через городи три хвилини ходу. Але ми з Галькою побігли. Бо у мене вже вичерпувалися сили.

Тільки я ліг у постіль, тільки Галька укрила мене двома теплими ряднами, як мною заволоділа лихоманка.

…Прокинувся я раптом немов від чийогось штурхана. Був мокрий від поту і в'ялий. Злегка шуміло в голові. Повів очима по хаті – нікого. Отже – Галька пішла десь за новинами. Скоро з'явиться. Вона завжди приходить до мене після сну.

За вікнами стояв гарячий, сонячний день, крізь шибки долинало цвірінькання горобців, мабуть, купалися на дорозі в піску, і раптом чиргикання колеса об полудрабок воза й прокурений чоловічий голос:

– Н-но-о, ряба-а!

І мені знову стало погано. Знову поїхали дядьки збирати померлих з голоду. Перед очима одразу вималювалась картина: ряба кобила у возі, на возі трупи і дядьки над викопаною могилою тримають у руках жінку з повернутою назад головою.

Я заплющив очі й накрив голову рядном.

– Уставай, уставай! – почувся раптом від порога Гальчин голос. – Я бачила у вікно, що ти вже не спиш.

Я розкутався.

– Ну, де була, що чула? – питаю.

– Дядька Хому зараз повезуть на кладовище, – сповістила мені Галька. – Дід Йосип зробив труну і хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.

Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.

З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:

– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.

Галька охоче згоджується:

– Ходімо!

Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.

– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?

Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.