Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 41

Але так тривало недовго, лише якусь мить. На Задорожного немов війнув раптом свіжий вітерець, він поглянув на Павла Івановича, випростався, розправив плечі і, витерши долонею піт з лоба, підняв догори праву руку.

– Тихо, прошу!

Жінки й баби вгомонилися. І він спокійно, лагідно продовжив:

– Добре розумію вас і розділяю ваш гнів. Тільки й ви мене зрозумійте, наді мною теж є влада, якій я мушу підкорятися. Якщо ви не бажаєте мені зла, ще раз прошу вас – розходьтеся по домівках. Мені б не хотілося, аби вас бачили тут ті, що приїдуть із району. Навіщо мати зайвий клопіт, і так маємо його вдосталь. – Обвів усіх, що зібралися біля сільради, поглядом і замовк, мабуть, сказав усе, що мав сказати.

Чоловіки біля сільради не зреагували на його прохання, продовжували смалити свої цигарки, а серед бабів і жінок знову спалахнув гомін, проте уже не такий активний, ніхто більше не вигукнув жодного злісного слова.

Хто знає, яка б розмова відбулася між головою й жінками далі, може б, у неї втрутився й Павло Іванович, але в цю мить до сільради підкотив на своїй двоколці голова колгоспу Муляренко. В пропотілій на спині й закуреній дорожною пилюкою гімнастерці, в незмінному військовому кашкеті. Він уже напевне знав про вчинок Вірки й Михайла Давиденків, бо одразу ж, прив'язавши віжками коня до загорожі й обтрусивши від куряви галіфе, кинув неприязний погляд на вчителя, кивнув Задорожному йти до сільради і сам рушив у неї перший.

Постоявши хвилину в нерішучості, Павло Іванович підійшов до нашого гурту й лагідно звернувся:

– Діти, ідіть, будь ласка, додому, не треба вам тут бути.

Сказав і одразу ж рушив стежкою через вигін у напрямку школи. Знічений, зсутулений, ніби кимось ображений.

Проте ми не послухались його. Провели пильними поглядами й залишились сидіти. Вперше не послухались свого вчителя, підкорившись упертій дитячій цікавості. Ми не зрозуміли тоді, що він хотів нам добра.

Як тільки за обома головами зачинилися сільрадівські двері, перемовляючись між собою, рушили від неї й чоловіки. Хто звідки прийшов.

За чоловіками заворушилися бабусі й жінки, перемовляючися між собою.

– Ходімо додому, Хведоро.

– Ходімо, Марусю. А ти не йдеш, Варко?

– Іду, іду, аякже.

Вставали повагом і, стогнучи та охкаючи, згадуючи Бога, розходилися з ціпками в руках, кволі та зігнуті. І не вірилося, що зовсім недавно вони жваво вигукували Задорожному гнівні слова, обурювалися. Що з ними сталося зараз? Куди поділося їхнє справедливе обурення? Чи вони прислухалися до поради Задорожного, чи злякалися появи голови колгоспу?

До мене нахилився Іван Крупка.

– Бачиш, як цього Борисовича люди бояться? Ох і вредний же чоловік! Не те, що Задорожний. Правда?

Я промовчав, хоч і був повністю згодний з Іваном. Хто-хто, а я добре знав, який чоловік Олександр Борисович. Він залишив у моїй душі спогад про себе на все життя. Як і Задорожний теж. Тільки спогади ті зовсім протилежні.

Однак розійшлися від сільради не всі. Продовжували сідити сусідки Двиденків з костурами в руках, ще кілька бабів. І, звичайно, ми, вся дітворня. Нас, мабуть, не вдалося б нікому переконати розійтися по домівках. Ми не боялися нічого і нікого.

А день уже хилився до вечора. Все нижче й нижче опускалося до обрію сонце, згасала спека, і звідкілясь повіяло прохолодою. Стало легше дихати, зашелестіло на деревах за церковною огорожею листя.

Мабуть, як і ми, зраділи передвечірній свіжості ластівки і з криком стали літати між церквою й сільрадою.

Та ось нарешті після тривалого нашого чекання з Воловиці на вигін вискочила парокінна підвода в супроводі вершника на коні й, здіймаючи за собою кучеряву куряву, підкотила до сільради. Коні були мокрі, в милі, а ті, що сиділи на возі, в куряві на спинах і плечах. А сиділо їх, крім кучера, двоє. Один у міліцейській формі, а другий у цивільному костюмі. «Слідчий з прокуратури», – сказав хтось. Цивільний був в окулярах і худий, а міліціонер на противагу йому – товстий, з чималеньким черевцем. Віком були, мабуть, однакові, і не старі, й немолоді. Середніх літ.

Вершник на змокрілому коні теж був міліціонер. З гвинтівкою за плечима й наганом при боці. В чоботях із шпорами й синьому галіфе. Молодий, хвацький.

Тільки підвода з приїжджими й вершник зупинилися і, скочивши на землю, стали обтрушуватись від куряви, як до них вийшли Задорожний з Муляренком, привіталися з усіма за руку й повели в сільраду.

Пробули там недовго. Може, з півгодини. Потім Задорожний, товстий міліціонер, той, що в окулярах, слідчий і дядько Грицько з Параскою поїхали міліцейською підводою до Давиденків.

Ми ватагою теж побігли слідом за ними побачити, що вони там робитимуть.

Але нас, звичайно, не те що до хати, а не пустили й на подвір'я (кучер-міліціонер), і ми стояли на вулиці, мовчки спостерігаючи за діями приїжджих. А ті в супроводі Задорожного, дядька Грицька й Параски походили подвір'ям, на городі, побули в старенькій повіточці Давиденків і, нарешті, зайшли до хати, яку відімкнув дядько Грицько Стовбун.

У розбите від дороги вікно нам було видно, як слідчий з міліціонером заглядали в піч, під піч, під піл і лави, як дивились щось у горшках, нишпорили скрізь.

Затим усі вийшли в хатні двері, і невдовзі їхня розмова почулася на хаті, під трухлявою солом'яною покрівлею.

Ми переглянулись між собою.

– Що вони там шукають? – прошепотів поруч мене Іван Крупка.

– Я чув, Вірка й Михайло на хаті убивали людей, – так же тихо пояснив йому Микола Царик, кутчанин Давиденків.

– Тю, дурний! – обурився хтось із гурту. – Це ж треба людину туди стягти, щоб убити. Таке мелеш…

– Я не мелю, а кажу те, що чув, – огризнувся Микола.

– Тихо, ви! – обізвався хтось до них позаду. – Он уже йдуть.

З сінешніх дверей хати справді вийшли Задорожний, товстий міліціонер, слідчий з Параскою і останнім – Грицько Стовбун. В руках у нього були коротенькі дошки, схоже, – клепки з діжки, і молоток. Він підійшов з ними до розбитого вікна й наглухо забив його тими дошками. Потім замкнув хату висячим замком, віддав ключ Задорожному, всі сіли на підводу й поїхали назад, до сільради.

Ми побігли слідом. Худющі й голодні, а побігли, бо хотіли все знати, все нас цікавило, навіть найстрашніше.

І ось ми знову біля сільради. Стоїмо навпроти дверей, кроків, може, за тридцять. Захекані, хапаємо ротами вечірнє повітря. Чекаємо. Дивні, наївні. Чого ми чекали? Щоб побачити, як міліція забиратиме Давиденків? Цієї найнеприємнішої і найогиднішої у нашому житті картини?

Та не усвідомлювали ми тоді цього. Ждали.

І діждалися.

їх із зв'язаними назад руками вивели з сільради по черзі. Товстий міліціонер – Михайла. А той, що приїхав верхи, – Вірку. Посадили обох посеред вимощеного сіном міліцейського воза одне до одного спинами і від пояса до пліч міцно обкрутили вірьовкою.

– Щоб не втекли в дорозі, – мовив хтось із хлопців за нами з Іваном, хоч і так усім це було зрозуміло.

Вірка з Михайлом, як вийшли з сільради, похнюпивши голови, так і не підводили їх, не дивилися ні на кого, ніби голови у них не поверталися, а очі нічого й нікого не бачили.

Про що вони думали? Чи усвідомлювали свій вчинок?

Мовчали. Не плакали, не просилися. Не протестували, коли їх грубо обмотузовував молодий міліціонер, немов оніміли. Немов утратили всі людські почуття.

Мабуть, воно так і було, коли зважились на цей нелюдський вчинок.

Мені їх було не жаль. Спитав про це Івана.

– І мені, – прошепотів він.

На диво, ніхто ні з нас, хлопців, ні з дорослих, які стояли за нами, не висловили свого обурення криками і прокльонами на адресу Давиденків. І цим, мабуть, більше висловили свою зневагу до них.

Також, на диво, мовчки вели себе й міліціонери та наше сільське начальство, що вийшло слідом за ними. Ніхто нікому не сказав ні слова.

– А де ж слідчий? – поцікавився хтось нетерплячий.

– Вийде ще, – заспокоїв його якийсь всезнайко.