Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 5

Як добре, що я мав такого батька. Я гордився ним. Я всім хлопчикам і дівчаткам з нашого кутка розказував про нього. Який він у мене розумний, чесний, працьовитий, як його поважають люди.

Гордився і його минулим. У 1920 році він пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у кавалерії й воював проти білополяків, які напали на нас. В бою під Житомиром був тяжко контужений від розриву снаряда. Коня під ним убило, а сам він довго лікувався в шпиталі.

Вернувся додому непридатним більше служити в армії. Та не встиг гаразд оговтатись, як його, фронтовика, обрали в комнезам. Був діловодом і землеміром, ходив уночі в засідки на бандитів, що грабували людей, палили хати.

За все це, мабуть, і величали мого батька односельчани Іваном Васильовичем. Як же мені було не гордитися таким батьком.

І ось після того, як він побув конюхом, відсіявся в колгоспі, накопався канавок, викликали його раптом в сільраду на якусь розмову. Так сказав виконавець, що приходив до нас:

– Сам голова просив передати – хай неодмінно прийде на розмову.

– Чого б це? – задумався батько. – Адже я ніде нічого…

Вернувся з сільради нескоро. І не в поганому настрої. Скоріше навпаки, настрій у нього був кращий від того, з яким ішов туди.

– Ну, чого викликало тебе начальство? – поцікавилась від печі мати. – Знову, мабуть, щось придумали?

– Придумали, – сів біля столу батько. – Щоб у нас в хатині відкрити молокопункт. Завтра з району привезуть сепаратор, і будемо з тобою приймати від людей молоко.

Для мене це спершу було незрозумілим. Молокопункт, сепаратор. Що воно таке? Але батько не забарився роз'яснити. Він щовечора й щоранку прийматиме молоко від тих людей, котрі тримали корів. Здати п'ятсот літрів молока за рік від корови – такий був податок на кожного, хто її тримав. Прийняте молоко треба пропустити через сепаратор, і зібрані сливки та перегон відправляти в райцентр.

Робота нескладна, але копітка. Головне в ній поляга – записувати у відомість на здачу. Ось тому, знаючило в тому, аби правильно переміряти молоко і чесно батька, як чесного й порядного, голова сільради і запропонував зайнятись цією справою йому.

І відкрили в нашій хатині приймальний молокопункт, за роботу якого батько щотижня звітував у сільраді, подавав туди якісь відомості, пишучи їх до півночі.

Задоволені його роботою були люди, котрі носили до нас молоко, задоволена сільрада.

Так тривало до осені. А восени…

Восени трапилась біда, прийшло в нашу сім'ю велике горе. Темної дощової ночі обікрадено наш молокопункт. Дощ тоді йшов кілька діб, лив мов з відра. Скориставшись негодою, злодії виколупали в хатині вікно (воно було в глухій стіні від городу), виламали в ньому благенькі грати, зроблені батьком із залізних обручів з бочки, й забрали повнісінький бідон сливок і бідон сиру, виготовленого матір'ю з перегону. Невдовзі після відкриття молокопункту з району надійшла вказівка не возити туди перегону, а відтоплювати самим і робити з нього сир.

Як довідалися ми вранці, що нас обікрадено, мати ну голосити, я теж у плач. Тільки батько похмуро мовчав, насупивши білясті брови. Потім вимовив одне-єдине слово «гади!», накинув на голову й плечі вивернутий кобкою старий мішок від дощу й пішов у сільраду.

Повернувся незабаром з головою сільської Ради Задорожним і міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.

В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.

Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.

Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.

Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.

Батька заарештували.

Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.

Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.

Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи доводили, що не брали ми сиру й сливок, хай міліція краще пошукає злодіїв.

Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.

Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.

Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.

Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тієї ходьби.

Бідний, бідний мій батько! Я, малий, не міг собі уявити, як йому було тяжко відбувати безневинно покарання в колонії.

З великим нетерпінням я чекав сонячних днів, аби скоріше висохла дорога до Прилук. Як я хотів швидше побачити батька. В розлуці любив його ще палкіше – всім серцем і душею.

…За вікнами нашої хати чорніла пізня весняна ніч. Тихо спала біля мене на печі стомлена мати, уже давно затих під піччю цвіркун, а я лежав з розплющеними очима в хатній темряві і згадував, згадував батька. Згадував усе до дрібниць. Як він ходить, як говорить. Подумки розмовляв з ним. Розказував йому про наше з матір'ю гіркіше від рижієвої макухи життя. І думав-уявляв, як йому спиться в неволі, на твердому казенному ліжку.

Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ

Ми жили неподалік від сільської крамниці, до якої, казав батько, можна було палицею докинути. Біля неї, за давньою традицією, в будні щовечора, а в неділю і вдень збиралися на посиденьки дядьки. Курили цигарки-самокрутки й говорили на різні теми, обговорювали сільські новини, згадували минуле, цікаві історії зі свого життя.

Біля крамниці гуляли й ми, хлопчаки, борюкалися біля неї на вигоні, бігали, галасували, а набігавшись, сідали біля дядьків і слухали їхні розмови, набирались мудрості. Дядьки нерідко засиджувались гай-гай, як довго. І ми з ними, аж поки вони не проганяли нас по домівках, пора, мовляв, спати.

Я біля крамниці виріс, бував біля неї щодня безліч разів, а коли став школярем, то обов'язково проходив мимо щоранку і в обідню пору. Тобто йдучи до школи й повертаючись додому, бо іншого шляху у мене просто не було.

І щоразу, проходячи повз крамницю, я бачив у розчинені двері за прилавком продавця, дядечка Аполлінарія. Він був продавцем, скільки я себе й пам'ятав..

– Здрастуйте, дядечку Аполлінарію! – гукав я йому, коли в крамниці не було покупців, на що він привітно махав мені рукою, здоров, мовляв, здоров.

Був Аполлінарій сином дяка, якого разом з попом кудись забрали, коли закрили церкву в селі, його ж залишили, бо ніби він з батьком не мирився і наперекір йому вступив у комсомол. Так мені розказав якось мій батько.

Називав я Аполлінарія «дядечком» тому, що був він невеличкий на зріст, худорлявий, з ніжним дівочим обличчям і проти солідних сільських чоловіків виглядав надто молодо, не дядьком, а таки справді дядечком.