Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 9

Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:

– Та-а-а…

– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.

На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»

Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.

Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.

– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.

Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.

Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.

Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.

Він це, мабуть, помітив, зупинився.

– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.

Так і зайшли з ним у квартиру.

– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.

Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.

– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.

Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.

Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.

Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.

– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.

Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:

– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.

Та вона не послухала.

– Я небагато, – відказала.

– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.

Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.

Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!

І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»

Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.

– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.

Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.

Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.

Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти. Я вже давно не був у Грицька, сусіда через вуличку, яка веде до моїх діда й баби, у Гальки, моєї ровесниці, через дорогу на вигін. Або можна й до баби Дуньки сходити, теж не був кілька днів. А все через негоду й грязюку. До Гальки, наприклад, треба переходити тільки через вулицю. До баби далеченько і теж грязько. Найближче – до Грицька Очколяса. Трохи попід нашим двором, через поворот у вузеньку вуличку до баби – і Грицькова хата. Як і наша – вона стоїть над самісінькою вулицею, попід нею, як і попід нашою, ходять до школи школярі, а до крамниці і в колгосп – дорослі.

Отож вирішую піти провідати дома Грицька, бо в школі ми з ним лише бачимось, а майже ні про що не говоримо. Занесу додому шаньку з книжками та окраєць хліба й піду. Швидше б уже просихало, та можна надворі погуляти, бо сидіти в хаті набридає.

Йду, розмірковую отак, а вже й крамниця, не помітив, коли й дійшов. Стоїть замкнута, і нікогісінько біля неї, як учора, позавчора, як бувало раніше, – діти бігали, галасували, щось купували жінки, а дядьки просто стояли на ґанку, курили й жваво говорили про всяку всячину.

Де то зараз дядечко Аполлінарій? Куди завезла його міліція? Коли він знову відчинить крамницю? І чи відчинить взагалі?

Щоб не вступити у непрохідну грязь, іду обережно, дивлюсь собі під ноги і не думаю, яка і з ким буде у мене зараз зустріч, чим вона закінчиться.

Ось-ось уже мав минути крамницю, біля якої ще довго буде висихати земля, як із-за неї несподівано вийшов горбатий Антон Дробот, хворобливий хлопець, що жив на нашій вулиці, тільки не од вигона, а в глиб села, від кладовища. Був він моїм однолітком, але вчився в паралельному класі. Часто гуляв з нами, кутківськими хлопцями, грав у жмурки та інші забави, а коли втомлювався бігати, ставав осторонь і спостерігав за нами. У нього ще був менший брат, котрого він глядів і водився з ним скрізь.

Жили Дроботи, як і всі ми на кутку, нужденно, а Антон ще до того й часто хворів. Надто подався він цієї весни, потерпаючи від недоїдання. Ходив блідий, з глибоко запалими очима й синіми жилками на скронях. І горб почав ніби меншати, став гострішим.

Що робив Антон за крамницею, чого шукав – не знаю, і питати не хотілося, бо його тільки зачепи, тоді не відчепишся, коли ж я до Грицька піду.

Та Антон сам зачепив мене, поцікавився, чи не знаю я, чого зачинена крамниця, чому Аполлінарій і досі не відчиняє її.

– Не знаю, – байдуже відказав, щоб він більше не питав у мене нічого.

Та Антон, мабуть, не звернув на це уваги, підступив до мене ближче і, оглядаючись довкола, чи немає поблизу нікого, таємниче заговорив до мене:

– Ех, ти! Живеш біля крамниці і нічого не знаєш. Та його ж посадили, Аполлінарія. Приїхала вночі міліція, забрала – і в тюрму.

Мене роздратувало оте його «вночі» і «в тюрму». Навіщо зайве патякати, коли не знаєш.

– Звідки ти взяв? – глянув на нього сердито.

Але Антон був спокійний.

– Від дядьків почув на бригадному дворі.

Неподалік від Антонової хати подвір'я колгоспної

бригади, де конюшня, вози, плуги та борони, куди завжди сходились на посиденьки та перекури дядьки з нашого кутка.

– І нічого твої дядьки не знають! – заперечив різко Антонові. – Не вночі Аполлінарія забрали, а вранці, і не в тюрму, а в міліцію, він їм для якогось діла потрібен, потім відпустять. – Мені справді дуже хотілось, щоб його відпустили.

Антона здивувало моє заперечення.

– А тобі звідки це відомо? – Він стояв навпроти і пильно дивився на мене запалими очима, а ніздрі його довгуватого носа роздувалися в якійсь незвичній напрузі, немов він до чогось принюхувався.

– Нізвідки! – відрізав я. – Кажу, значить знаю! Краще від тебе!