Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович. Страница 11
– Чому?
– Напевне, чимало ваших гостей, котрі знають пана Коваленка, зробили ті самі висновки, що й ви. Я сумую за Іваном. Не шукаю розради й забуття в обіймах іншого. Тим більше, такого шибайголови, як всюдисущий газетяр. І я згодна. – Анна швидко повернула розмову в потрібне русло. – Той самий Коваленко вчепиться в подібний факт. Розголос піде, ваша дружина отримає сильний укол у самісіньке серце. Та й усій родині будуть непереливки. Цікаво лиш одне…
Тихо прочинилися двері. До Зеленого кабінету знову пірнув офіціант. Аж тепер Вольська спохопилася: за розмовою забула про каву, напій устиг охолонути. Хоч знімки лежали картинками донизу, Анна все одно накрила їх серветкою. Дочекавшись, поки офіціант поставить перед нею тарілки й залишить кімнату, Анна взяла срібні прибори.
– Не обідала, – сказала, мовби чимось завинила.
– Бог з вами, смачного! – Пивоваров укотре наповнив свою чарку.
– Прошу тим часом розказати, чим можу тут придатися я, приватна особа. Власне, ось що мене цікавить. Хоча долею вашої доньки, Матвію Никоновичу, вже перейнялася.
Цього разу купець не квапився випивати. Він подивився на стіни крізь скло чарки. Покрутив її, стиснувши ніжку. Переклав з руки в руку. Вольська тим часом віддала належне стравам, таки відчувши поклик голоду. Нарешті Пивоваров випив, неквапом, ніби справді смакуючи. Спорожнивши чарку, подивився довкола вже крізь порожню. Заговорив, затиснувши її в правиці.
– Ви не так давно самовільно знайшли, хто вбив вашого чоловіка. Пан Харитонов повідав, коли я прийшов до нього зі своєю бідою. І біда, Анно Ярославівно, навіть більша, ніж безвісти зникла найменша, як буває в подібних випадках – наймиліша донька. Мазунка, ось як таких називають. Але – ні!
Сильніше стиснувши кулак, Пивоваров, ніби так треба, наче горіх лущив, відламав чарчину ніжку. Вольська здригнулася, на мить завмерла з ножем та виделкою, припинила жувати. Оговтавшись, таки дожувала, ковтнула, запила зовсім уже вистиглою кавою. Відсунула чашку, потім – тарілку з недоїденою спаржею й ледь початим смаженим курчам. Бажання їсти й пити остаточно випарувалося. Купець ніяк не реагував на її збентеженість. Кришталеві уламки висипалися на стіл. Краї червоніли, гостра скалка подряпала долоню. Пивоваров витер руку об край скатертини, повів далі, говорячи вже стінам:
– Більша біда – те, що сталося з Оленькою до того. Її не змусили заголятися, її ставили в ці неймовірні позиції не силоміць. Їй не наказували нюхати клятий порошок під страхом смерті чи ґвалту. Пані Вольська, я достатньо пожив на цьому світі й вивчив чимало людських звичок та пристрастей. Мою… нашу мазунку, наше кучеряве янголятко розбестили, і дівчинка не опиралася. Їй це подобалося, а мене справи зробили сліпим. Я надто був зайнятий влаштуванням шлюбів старших дочок, вигідних шлюбів, пані Вольська. Своїм дівчаткам ми давали більше волі, ніж хтось інший. Чому? Бо вірили: вони чемні, порядні, поважають батьків, не переступлять жодної межі.
– Зрозуміло. – Анна нарешті знайшла шпаринку, яка дозволяла перервати п’яну сповідь розгубленого батька, котрий звик, що гроші дають силу, владу й безпеку. – Але досі не почула, чим я можу допомогти і чому саме я.
– Бо ви – жінка. До всього – удова поліцейського. Нарешті, самотужки знайшли винуватців його наглої смерті. Й зберегли цю обставину в суворій таємниці. Що свідчить: ви не з язикатих. Берегтимете чужі секрети, як свої. Зможете знайти Ольгу самостійно. І впораєтеся із цим краще, ніж орава поліцейських. Зараз я переказую слова Юлія Марковича.
– Отакої, значить, пан Харитонов про мене думки, – гмикнула Вольська. – Високої, бачу. Але до чого тут та очевидна обставина, що я – жінка? Навпаки, в одну з наших не аж таких давніх зустрічей Юлій Маркович укотре наголосив: слідча робота – не жіноча справа. Нехай нове століття лиш почалося й воно вже відзначається стрімкими змінами. Міняється все, окрім поліцейської служби. Ніде на теренах імперії наша сестра не допущена до питомо чоловічих занять. Зараз і я переказую вам слова Юлія Марковича. Він при цьому ще додав – ніде, голубонько моя.
– Усе це, – Пивоваров тицьнув пальцем на фотографії, – огидно й неприпустимо показувати стороннім чоловікам. Принаймні я не знаю батька, котрий дозволить дивитися на знімки оголеної шістнадцятирічної доньки. Ще й такі жахливі.
– Пан Харитонов же бачив…
– Дзуськи. З нього досить моїх пояснень, що вони непристойні. Жінка ж може на таке дивитися, не так соромно. Звичайно, не всяка. Ідеться про таку, як ви, Анно Ярославівно. Утаємничену в поліцейські справи. Та, якій можна довіряти делікатні питання. Власне, що кажу… Така жінка, як ви, – єдина у своєму роді.
– Дякую. Прийму за комплімент.
– Краще – за пояснення, чому говорю про таке саме з вами. Знайдіть мою мазунку, пані Вольська. Ваше ім’я ніде не звучатиме. Юлій Маркович не сприятиме вам офіційно й особисто. Але й не заважатиме. Звітуватимете мені й тільки мені. А я вже сам рухатиму пошук далі. Усе, що вдасться виявити, через мене почує пан Харитонов. Поліція вживе потрібних заходів тихцем. Про винагороду… Гроші… Навіть чути не хочу, не торгуюся, не обговорюю. Ви не називаєте суму. Просто берете, скільки даю. Треба – дістанете ще.
З іншої кишені Пивоваров витягнув ще один сірий пухкий конверт.
– Моя згода вас не цікавить? – запитала Анна.
– Хіба ви відмовляєте мені? Чорт забирай! У них тут посуд битий! Нехай несуть цілу чарку, бо дістануть від мене, що заслужили!
Знову закалатав дзвінок.
4
Пивоваров наказав принести на додачу до цілої чарки ще карафку рому й викликати візника Анні.
Послужливий метрдотель вивів гостю до брички особисто. Запропонував руку з підкресленою галантністю, і Вольська змусила себе всміхнутися й узятися за підставлений лікоть. Уже назовні, коли бричка підкотила й напомаджений намірився бути чемним до кінця й підсадити даму, жестом зупинила, натягнула ще ширшу усмішку.
– Дякую. Пройдуся пішки, тут недалеко.
– Як зволите-с. Завжди раді бачити вас тут.
– Особисто мене? Ви знаєте, хто я? Ми знайомі?
– Для нас дорогий кожен гість і почесна кожна гостя, – метр випромінював вишколену люб’язність. – Честь маю, мадам.
Візник понуро від’їхав, утративши заробіток: клієнти «Північного» завжди щедро платили. Анна тим часом рушила пішки в бік Хрещатика. Злукавила, бо насправді звідси до потрібної їй Ольгинської не те, щоб дуже далеко, але не зовсім зручно. Вольська виросла там, у Липках, тож чудово орієнтувалася у верхньому Києві. Й багато разів долала ногами підйоми, місцями – круті як для жіночих підборів. Проте пішої прогулянки зараз треба, це давало час обмізкувати несподівану пропозицію. І продумати подальші дії, хоча б на короткий час, до кінця дня.
Далі навряд вийде.
Адже важко вгадати, чим завершиться візит, який вона нанесе зараз. Там, куди йде Анна, її появі не зрадіють. Більше того: Вольська з першого ж кроку викличе на себе вогонь і накличе гнів. Цвіркунові її нахабство навряд чи сподобається. А він знатиме про все менш ніж за годину після того, як усе відбудеться. Отут Анна й перевірить, наскільки далеко готовий зайти в цій справі головний слідчий київської розшукової поліції пан Харитонов. І до якої межі дозволить підійти вдові слідчого, яку два місяці тому висміяв за бажання допомогти в розшуку вбивць її чоловіка.
Прогулянка сама по собі виходила приємною. Зараз літо перетікало в осінь, і киянам, особливо корінним, дуже до душі цей стан довкілля. Уже не спека, ще не сльота. Сухий вітер не ганяє сірий вуличний пил, від якого доводиться раз у раз примружувати очі і який непомітно, але відчутно осідає на неприкриті одягом частини тіла. Налипаючи на вологу від поту шкіру, провокуючи прикрий свербіж. Чухатися при людях, у товаристві не всякий ладен собі дозволити, тож доводилося терпіти, хіба викроювати слушну нагоду й робити це непомітно.
Загалом денний київський гармидер, особливо в центральній частині, де вирувало ділове й світське життя, улітку втомлював, дратував і загалом заважав, додаючись до спеки. У такі періоди Анна ненавиділа рідне місто й намагалася без нагальної потреби не залишати спершу батьківський будинок, потім – тиху зелену Татарку. Та щойно наставало міжсезоння, дуже комфортне на дніпровських берегах, Вольська сама шукала приводу вийти в люди.