Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович. Страница 56

— Це найцікавіший випадок в моєму мисливському житті, — сказав Блоттон.

— Так, але мисливцем були не ви, — додав Стормер. — І що ж далі?

— Виявилося, що я лежу в кам’яному вибалку — як у ванні, до краю наповненій гарячою кров’ю. Я думав, що зварюся живцем. Температура цієї крові була, мабуть, градусів п’ятдесят. Навколо валялося пір’я.

— Я бачив це місце! — вигукнув Ганс. — Ми шукали, але не знайшли вас.

— Я надумав швидше заповзти в печеру, — відповів Блоттон. — Треба сказати, що крила в цього літаючого розбійника наче шкіряні, а хвіст з пір’я. Я зберігав кілька пір’їн — і шматочок шкіри з крила, але, коли блукав, загубив їх.

Блоттон відлежався під скелею. Він утратив багато крові. Голова паморочилась, Блоттон нічого не тямив. Замість того, щоб іти вгору по каньйону до ракети, він почвалав униз, дійшов до затоки, повернув праворуч і… заблудив у лісі.

Одяг його був пошматований. Пробиратися голому лісом нелегко, голки і колючки впивалися в тіло. Треба було захищатися від укусів різних отруйних комах. І Блоттон зробив собі “з лика, якого було вдосталь навколо”, щось на зразок одягу. Ходити в лісі було небезпечно. І Блоттон заліз на дерево. Харчувався “кокосами”, пив дощову воду, що наливалася на листя, в дупла, крони дерев. Дороги до ракети він так і не зміг знайти. Гукав, але ніхто не обзивався.

— Ми також кликали вас, але ви не відгукувались.

Яких тільки потвор подибував Блоттон, блукаючи в лісах, яких небезпек уникнув!..

Він бачив ліси такої неймовірної висоти, що вони здалися йому спочатку високими горами, вкритими лісом.

— Кожне дерево здіймається на кілька сот метрів. Знизу ростуть трави такі високі, як наші дерева. Над травою — павутиння ліан завтовшки з корабельну щоглу і білі капелюшки грибів, наче куполи собору. Ліс — мов величезний сплутаний клубок, до того він густий і щільно напакований рослинністю. Цей ліс багатоярусний. У кожному ярусі — своя рослинність, свій тваринний світ. У середні яруси не проникають ні дощ, ні сонце, ні навіть люті венеріанські вітри. Тут похмуро і тихо, як на морській глибині. Тільки зрідка лунає гуркіт, наче гірський обвал, — це падають старі, підгнилі велетенські дерева. Навіть птахи й тварини середніх поверхів мовчазні. А на горішніх ярусах світліше, більше життя і гомону. В чашечках квітів було б зручно спати, якби не запаморочливий, хоч і дуже приємний запах. Листя на найвищих деревах таке велике, що кожним листком можна було б накрити будинок. Я часто виходив на “дах-майданчик” цього зеленого хмарочоса і прогулювався по листу, милуючись околицями. Деяке листя було вкрите ворсинами з метр завдовжки і в палець завтовшки, і я ходив між цими ворсинами, мов серед степової ковили.

— А тварини, птахи, рослини, комахи? — спитав цікавий Пінч.

— Їх повно в лісі. Коли б я сам не бачив, важко повірити, що сила життя може бути така велика. Венера — молода планета з невичерпною родючістю. В ній так буяють життєві соки, що рослини вибиваються з ґрунту, як нафтові фонтани з свердловин. Народження і смерть змінюють одне одного з незвичайною швидкістю. Я сам досі дивуюся, що лишився живий серед усіх цих небезпек. Ґрунт, трави, ліси буквально кишать живими істотами. В напівтемряві, серед вічного туману, копошаться велетенські комахи, гади, безперервно пожираючи одне одного. Щелепи працюють без відпочинку. Це якась м’ясорубка, конвеєр життя і смерті. В цьому лісі доводиться забувати про земні масштаби. Наші удави — пітони не більші за тутешніх вужів. Наші комахи для Венери — справжні мікроскопічні істоти… Якось мені довелося рятуватися від мурашок, кожна з яких була більша за мене. Іншим разом я витримав справжній бій з мухою. І, правду кажучи, мені легше було б впоратися з найбільшим земним орлом. На таргані я міг би їздити верхи, мов на велетенській земній черепасі. А птахи! Коли б ви бачили бій птахів! Це схоже на боротьбу двох літаків-винищувачів. Зустрів я і своїх старих знайомих — “кажанів”. Вони живуть на верхів’ях дерев, заселяючи тисячі гектарів лісової площі.

Неможливо розповісти про все, що я бачив, а я ж бачив тільки куточок Венери, — закінчив Блоттон.

— А яких звірів ви вважаєте найнебезпечнішими? — спитав Ганс.

— Шестируких, — відповів Блоттон. — Я досить добре вивчив їхнє життя. Мені здається, що це не тварини. Це люди Венери. Принаймні найвищі за своїм розвитком істоти на планеті. І якщо вони загинуть в боротьбі за існування, то тільки тому, що їм властивий незрозумілий, незвичайно міцний сон. Але, можливо, в процесі еволюції вони позбудуться і цієї природної вади.

— У всякому разі нас ця вада врятувала.

— Коли налагодиться регулярне сполучення між Землею і Венерою, боротьба між шестирукими і земними людьми неминуча, — мовив Вінклер.

— Це не так страшно. Шестирукі вражають своїх ворогів газами. Люди мають ще більш убивчі засоби. Коли б ми знали, що нас чекає газова атака, то могли б узяти з собою протигази. Одного кулемета досить для перемоги!

Закінчивши свою розповідь, Блоттон виліз з куреня, сів на сук і спустив ноги. Еллен, схожа на попелясту мавпу, пролізла до нього по суку і, подолавши свою гордість та соромливість, сказала:

— О Генрі! Я так страждала, так турбувалася про вас, так чекала…

Він байдужіше, ніж завжди, глянув на неї і відповів:

— І дарма! Те, що добре для Землі, погано для Венери. І навпаки, Еллен. І навпаки. — І він сухо засміявся.

Маленька, блідолиця попеляста мавпа не зрозуміла змісту, але добре зрозуміла тон, яким це було сказано. І вона мало не впала в Тиху гавань, що кишіла венеріанськими “крокодилами” і “амебами”.

А колишній наречений із звіриною спритністю, набутою в лісах, помчав повітряним корінням на берег, де Мері полоскала у водоймі білизну, грубо відштовхнув Стормера і з посмішкою на спотворених губах підійшов до Мері.

X. Осінні думи

— Осінь і на Землі нерадісна, а на Венері вона жахлива: Живеш наче під душем. Брр! За день двадцять змін. Гарячий вітер змінюється крижаним, теплий дощ — градом, тиха погода — ураганом, і тумани, постійні тумани, — казав Блоттон, сидячи біля печери.

— На Землі є де сховатися від осені. Ніцца, Алжир, — зітхнула Делькро. — На Землі є гроші, а за гроші можна мати завжди весну.

— І на Венері теж є весна, тільки не добратися до неї: залізниці ще не прокладено і курорти не збудовано, — насмішкувато відповів Блоттон. — Так, час нам подумати про зиму.

На досаду Стормерові, лорд Генрі без будь-яких виборів і плебісцитів узяв на себе роль короля, вождя і диктатора “пасажирів”. Після своїх лісових пригод “здичавілий лорд” дуже змінився. Він став злий, грубий і настирливий. Блоттон не терпів заперечень і швидко прибрав до рук усіх “пасажирів”, у тому числі й Стормера. Стормер, правда, здався не одразу. Але після того, як Блоттон почастував його боксом, він визнав себе переможеним і затих.

“Пасажири” перебралися в печери, де було тепліше. “Плебеї” ще жили на деревах, у куренях, закінчуючи польові роботи.

— Час подумати про зиму, про майбутнє. Перед нами три можливості. Перша — перезимувати в ракеті…

— Це було б найкраще, — сказала леді Хінтон, згадавши свою затишну каюту і “земне” крісло.

— Якщо дозволить товариш Фінгер, — криво всміхаючись, додав Стормер.

— Ми його і не питатимемо, — зневажливо відповів Блоттон.

— Так, але ми нічого не припасли на зиму. А те, що зібрали вони..

— На всіх вистачить… Друга можливість — перезимувати в печері.

— Це вже гірше.

— Палива вдосталь — тепло буде. Кокосові горіхи є і на півострові. Риба, зерно, овочі…

— Якщо їх дасть товариш Фінгер.

— Містере Стормер! Я буду змушений легенько вдарити вас оцим камінцем по голові, якщо ви заважатимете мені говорити. Отже, другий проект — перезимувати в печері. Проект третій — “йти за літом”.

— Піддаючи себе небезпекам… гм… мовчу…

— Так, піддаючи себе тисячі смертельних небезпек. Це, звичайно, крайній, ризикований захід. Ракета найзручніша. Нехай цей Ганс і його товариші, як мурашки, наносять у ракету зерна, кокосових горіхів, риби, овочів. А коли Фінгер кудись піде, ми зайдемо в ракету і заволодіємо нею.