Катерина - Гнатко Дарина. Страница 17

Злотник хитнув головою, ще раз якось дивно зиркнув на Катерину й пішов геть із двору, полишивши Катерину й Килину в напруженому мовчанні.

А як від’їхав він із конем від двору, мовчання обірвалось.

— Ну, — просичала Килина, обертаючись до остовпілої Катерини й пронизуючи недобрим поглядом, — скажи мені тепер, Катерино, чого це пан раптом так розщедрився, грошей через управителя дає? За які твої заслуги ласка панова така?

Катерина ж стояла, ані пари з вуст. Та й що вона могла сказати? Що цілувалася з паном, а це подяка?

— Ну, чого мовчиш? За що тебе пан грошима наділив? — гаркнула Килина, підступаючи до Катерини.

Та ж тільки плечима знизала.

— Нічого він мене не наділяв.

Лице мачухи негарно покривилось.

— А не бреши, не бреши, клята дівко, — вигукнула вона, підступаючи ще ближче. — Я давно знала, що в тебе блудлива душа, та, як про мене, блуди хоч із паном, хоч із жебраком, байдуже. Чуєш, байдуже! Але якщо через твої вибрики від тебе відмовиться сотник, я тебе своїми руками зі світу зживу, задушу гадюку!

Катерина кинула на неї гіркий погляд.

— То душіть, бо за сотника я не піду!

— Що, пана закортіло? — зареготіла Килина.

— А вам до того що?

— Бодай би ти пощезла, — несамовито закричала Мальчиха, і наступної миті важка рука луснула Катерину по лицю з такою силою, що голова в неї відкинулась назад, а коса перекинулась через плече. — Не піде вона за сотника! Пана їй подавай! Та кому ти потрібна, злидарка вошива? Та той пан викине тебе через день, потрібна ти йому! — Мальчиха плюнула собі під ноги. — А за сотника я тебе примушу піти, за косу потягну, до напівсмерті заб’ю, а віддам за нього.

Відчуваючи, як горить лице в тому місці, де до нього торкнулась важка рука мачухи, а з носа сочиться теплою цівочкою кров, Катерина повільно підняла голову й поглянула на розлючену жінку, висока постать якої нависала над нею. І зрозуміла, що просто не дозволить більше вдарити себе. І цей поличник, найсильніший і найболючіший, був, можливо, останнім. І коли Килина, виблискуючи темними очима, знову підняла руку, вона тихим голосом зупинила її, піднявши скісок.

— Не чіпайте мене!

Рука Мальчихи застигла в повітрі.

— Ти чого це?

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

— Я сказала, щоб ви не чіпали мене!

— Геть здуріла?

— Ні, навпаки, порозумнішала! — твердим і спокійним голосом відказала Катерина. І Килина, немов побачивши в її очах щось нове, якусь внутрішню силу, що вселив у неї поцілунок пана, відступилась, опустила руку, лишень просичавши з ненавистю:

— Геть сказилась!

Катерина промовчала, опустила руку зі скіском і пішла до воріт. А там наткнулась на сотника. Пишно вдягнений, він повагом пройшов у хвіртку й зупинився перед Катериною, зіщуливши очі.

— Батько вдома? — запитав похмуро.

— Немає.

— А мачуха?

Катерина хитнула головою на поріг хати.

— Удома.

Обдивившись її незрозумілим зіщуленим поглядом, сотник господарем пройшов по двору, і в Катерини тривожно стиснулося серце. Не сподобався, ой як не сподобався їй його погляд. Що ж надумав він, цей сотник? Що? Кинувши погляд на мачуху, що враз розцвіла сяючою усмішкою перед сотником, Катерина зітхнула та пішла косить траву.

День уже звертав до вечора, коли Катерина повернулася з лантухом трави. Кинувши його біля повітки, вона втомлено притулилась спиною до стіни. Так хотілось відпочити, але про відпочинок годі було мріяти, ще стільки роботи треба переробити…

— Катерино! — із хати висунулась мачуха. — Прийшла?

Катерина відхилилась від повітки.

— Прийшла.

— Ходи сюди! Батько хоче тебе бачити!

— Батько? Він уже повернувся?

Мальчиха якось вдоволено посміхнулась.

— Він давно вже повернувся. Ходи, не барись!

Катерина поволі попленталась до хати. Увійшла й заціпеніла. За столом поряд із батьком гордовитим півнем сидів сотник, усміхаючись у свої пишні вуса. Батько ж виглядав похмурим і якимось приречено-покірливим, неначе вже змиривсь із тим, чого раніше цурався.

— Проходь, Катерино, що ж ти стала? — уже надто влесливо засокотіла мачуха, поглядаючи на сотника. Батько ж мовчав, спостерігаючи за її збентеженим виразом обличчя.

Катерина пройшла до хати, у якій було так тихо, що навіть чулося, як шкребуться миші під долівкою. Домна з Яриною сиділи на лаві біля печі, мало не тулячись одна до одної, а біля їхніх колін зібралися зграйкою діти. І навіть Микитко, на диво, тихо лежав у своїй колисці. Зупинилась біля столу, на якому стояла кварта з чаркою, лежав чорний хліб, сало та огірки.

«Певне, мачуха вислужується», — дещо байдуже подумала Катерина, поглянувши на батька, який помовчав і запитав:

— Ну, донько, що ти маєш мені сказати?

Катерина насторожилась.

— Про що сказати?

Малько важко зітхнув.

— А хоча б про то, як цілувалася з паном біля річки.

Катерина вмить відчула, як щоки запалали червоним вогнем сорому, і поглянула на сотника. Доніс-таки, мерзотник, доніс.

— Мовчиш, доню?

— А що ж мені вам сказати? Вам уже все сказали…

— То є правда?

Катерина опустила очі.

— Правда, — ледь чутно прошепотіла вона.

Батько мовчав, і яким же важким було те його мовчання, а коли нарешті заговорив, скільки гіркоти та суму було в його голосі!

— Не вгледів я тебе, доню, — промовив він, і Катерина з надією підвела на нього очі. — Осоромилась ти на все село, та й що там дивного, росла без матері, напівсиротою.

Катерина нахмурилась.

— Батьку, та чим же я осоромилась?..

Малько підвів на неї погляд.

— Мовчи, Катерино. Тебе бачив не тільки Макар Данилович, а й баба Мокрина Пузачиха, а тому про тебе вже все село гуде. — Малько помовчав. — Тому не лишається нам нічого іншого, як прийняти милість Макара Даниловича. Він згоден узяти тебе за дружину не тільки без посагу, але й ославленою. І єдиною його умовою є тільки те, що весілля має відбутися якнайшвидше, якраз після Петрівки, за два тижні…

Катерина вражено відсахнулась.

— За два тижні? Господи, чого ж так швидко?

Мачуха кинула на неї насмішкуватий погляд.

— А чого ж ізволікати? Дивись, іще пузо полізе на носа, тоді вже сорому не обберешся.

— Яке пузо? — видихнула Катерина, але, побачивши недовіру в очах батька, змовкла. Ось він, час розплати за хвилини насолоди в обіймах того, до кого прихилилося серце. Тільки поцілувалась, а їй вже й пузо мостять, і навіть батько допускає думку про те, що вона могла загубити себе в обіймах пана.

Мальчиха всміхнулась.

— А чого ти обурюєшся? Бродиш, хто тебе знає де, може, ще з тим рудим кого наблудила? А людина на все згодна, аби взяти тебе за дружину, навіть байстря своїм назвати, якщо таке вродиться…

Катерина обернула до неї обурене лице.

— Ніхто в мене не вродиться… Я чиста, чиста перед людьми, і сам Господь це знає…

Мачуха відмахнулась.

— Ну, Господь, може, і знає, але ж людям цим ротів не позатуляєш. Отож, Катерино, годі тобі вже вередувати. Ще колись і дякувати батькові за це будеш, панянкою зробишся…

— Не потрібне мені ваше панство!

— А не скажи. Чи ж не за паном бігала?

Малько кинув на дружину важкий погляд.

— Досить, Килино! — обірвав він її палку річ і поглянув на Катерину. — Завтра Макар Данилович зашле до нас сватів, і після Петрівки ви з ним поберетеся… Ні, нічого не кажи, доню. Я вже вирішив і не відступлюся.

Яковенко, який увесь цей час тихо та смиренно просидів біля Малька, насолоджуючись перемогою, повільно підвівся з місця, неквапливо перехрестився на образи й обернувсь до господаря.

— Дякую вам, Гнате Степановичу, за вашу ласку, за ваше розуміння, — ласкаво звернувся він до того. А потім підійшов до Катерини, яка застигла біля столу й промовив лагідно. — Бувай, Катруню. — Вона тільки кинула на нього похмурий погляд, але промовчала, а Яковенко, наче й не помітивши холоду, всміхнувся.