Катерина - Гнатко Дарина. Страница 27

Геть зомліла від його ніжності та насолоди, Катерина тільки коротко зітхнула, коли граф підхопив її на руки та виніс із кабінету, сягнистою ходою оминув східці та швидко пройшов до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

Наступний день похорону Василя та Микитки зустрів Катерину похмурим і прохолодним ранком. За звичкою прокинувшись іще на зорі, Катерина тільки похитала головою, поглянула на сплячого чоловіка і знову солодко заснула, поклавши голову йому на плече та відчувши, як він притиснув її до себе міцно-міцно.

А коли вдруге розплющила очі, Криштофа поряд уже не було. Застигнувши біля вікна в напруженому стані, він замислено вдивлявсь у нього. На його обличчі було невдоволення. Катерина поворушилась, і він одразу ж обернувсь до неї. Усміхнувся.

— Виспалась?

Катерина несміливо всміхнулась у відповідь.

— За все своє життя стільки не спала.

— Звикай, — порадив Криштоф, наближаючись до ліжка та присідаючи поруч. Нахилившись, він поцілував її в теплі зі сну вуста й зітхнув. — Відпочивай іще, люба. А я маю піти вниз, хоча із задоволенням волів би приєднатися до тебе. — Катерина зашарілась від цих його слів, згадавши, що вони не виходили з кімнати від самого обіду, коли він приніс її сюди на руках. — Але я маю йти. Щойно до будинку під’їхала карета матері.

Катерина занепокоїлась.

— Вона люта?

Криштоф знизав плечима.

— Ні, просто якась непередбачувана, мінлива. Настрій у моєї матері змінюється надзвичайно швидко. Але ти не бійся, я не дам їй тебе кривдити. — Він підвівся. — Полеж ще!

Катерина похитала головою.

— Ні, то вже буде справжня лінь.

Він вийшов, а для Катерини потягнулись хвилини чекання. Та потім, вирішивши, що чекати ще важче, вона поволі одягнулась і спустилася вниз. Із кімнат лунали веселі гучні голоси, коридором вештались незнайомі слуги, але нікого з панів вона не зустріла. А Криштофа вона знайшла в їдальні, де він сидів сам, замислившись і звісивши голову на плече.

Катерина кинулась до нього.

— Щось сталося?

Він зняв на неї очі.

— Ні, просто трішки опорожнив лють і посварився з матір’ю. Не зважай, то в нас звична річ. Вона навезла сюди цілу зграю товаришів свого… м-м… юного коханця… і спокою нам із тобою не бачити. Та то пусте, якось переживемо.

— А… що вона сказала про мене?

— Що я зовсім утратив голову!

— О!

— Але я й справді її втратив. Від кохання до тебе, — низьким голосом признався Криштоф і поглянув так, що в Катерини підкосились ноги. — Поснідаєш зі мною, люба?

— Добре.

— Це буде наш перший подружній сніданок.

Вони тихо й затишно попоїли вдвох, час від часу перериваючись на короткі поцілунки або ж просто всміхаючись одне до одного з ніжністю.

— За нами підглядає дід Тарас, — прошепотіла Катерина, коли Криштоф укотре нахилився до неї, щоб поцілувати. Червону та захмелілу пику діда Довбуша вона побачила, випадково поглянувши на двері.

Криштоф розсміявся.

— Ну то й хай підглядає.

Катерина одхилилась від його усміхнених вуст.

— Так незручно ж.

— Тарасе, — раптом гучно гукнув граф, і за дверима відразу ж щось оглушливо грюкнуло, а потім зробилось зовсім тихо. І вже після того в двері всунулась, блимаючи очиськами, Довбушева пика.

— Кликали, пане?

Криштоф кинув на нього суворий погляд.

— Ти що під дверима робиш?

Тарас старанно заблимав хитруватими очима.

— Так я це… хотів оце питати, чи нести солодке?

Погляд Криштофа впав на вуста Катерини.

— Неси!

П’яна пика Тараса зникла за дверима, а Катерининими вустами знову звабливо заволоділи губи чоловіка. Тому й на поховання Василя та Микитки вона вибралась іще ой як не скоро.

Біля Малькового подвір’я було велелюдно. Люди купками стояли як на подвір’ї, так і за тином.

— От пощастило ж тій Катрі! — хитала головою, підпираючи тин своїм гладким тілом, огрядна Власта Косогубова, баба заздрісна й пліткарка, мати двох красунь-дочок і вдовиця січового козака Косогуба. — Тільки ж не так просто взяв наш пан за дружину цю забиту Килиною обірванку. А які вже красуні та пави в мене Варка та Одарка, а пан і разу на них навіть не поглянув, коли скакав на своєму тому дияволі, а тут обірване, забите — і пані зробив.

Хівря Макуха, довгоноса та тонкогуба стара діва з негарним лицем, жадібно вп’ялася в неї очима.

— І в чому ж тут річ?

Власта звела брови.

— У чому, у чому. Авжеж не в коханні пана до цієї нікчеми Катрі! Баба Лаврінівна почала до них вчащати, а там і пан забрав її до себе. А чому так? Еге, поробили нашому панові, причаклували його.

Хіврі аж дух перехопило.

Власта кинула на неї зневажливий погляд.

— Ти гадаєш? — видихнула Хівря.

— Аж ніяк не гадаю, а знаю напевно. Мені кума Заболотна, сусідка Лаврінівни, як страшну таємницю розповіла, що знахурка зізнавалась їй, буцім Малькова Катерина приходила до неї з вимогою допомогти приворожити пана, а вона вже потім, мовляв, віддячить їй ой як. Та і як ще можна пояснити, що такий ясновельможний пан, молодий і гарний, оминувши найкращих дівок на селі, навіть Шулякову Горпину, так швидко побрався з Катрею?

Її товаришки мовчки хитали головами. Навколо них у повітрі так усе й дзвеніло від неприхованої заздрості, заздрості до вбогої дівчини, яка стала їм тепер за пані. І не стільки про нещастя Малькове гомоніли, скільки про вдалий шлюб його дочки. А потім ураз позмовкали всі, немов води в рота понабирали. Бо до двору прямувала вона, учорашня обірванка, а тепер багато вдягнена пані, така вродлива, з осяяним внутрішнім світлом лицем, що навіть Власта вражено стулила рота.

Відповівши холодним поглядом на їхні ворожі погляди, Катерина мовчки пройшла повз селян, не привітавшись першою й не дочекавшись привітання від них, і зникла в батьківській хаті.

Власта Косогубова роздратовано похитала головою в оксамитовому зеленому очіпку.

— Чи ви бачили, пройшла, носа догори задерла, до старших людей навіть не привіталась, — скрізь зуби зцідила вона, плюнувши собі під ноги. — Така вже пані, що куди.

А Катерина, яка не привіталась тому, що відчувала їхню ненависть, тихо ввійшла до хати. На столі стояла домовина з Василем, біля якого сиділа чорна від горя та сліз мачуха. Застиглим поглядом темних, мов осліплених сльозами, очей дивилась вона на неживе, уже спотворене смертю лице сина, і, видавалось, нічого навколо себе не помічала. Батько сидів, скорботно звісивши голову.

А де ж Ярина?

Вона сиділа на лаві біля печі, і на тій же лаві поруч із нею стояла маленька домовинка, схожа на колиску, а в ній міцним сном спав Микитка. Ярина сиділа прямо, мов кілок проковтнула, і дивилася прямо перед собою сухими й темними терноподібними очима, що горіли дивним, незрозумілим вогнем. І не плакала, не побивалась, а тільки мовчки дивилась на сина. Катерина підійшла до неї, присіла поряд і взяла в теплі долоні її холодну руку.

Ярина кинула на неї пустий погляд.

— Немає більше нашого Микитки, Катеринко.

Очі Катерини обпекло слізьми.

— Немає, — тихо відгукнулась Катерина.

Ярина погладила личко сина.

— Який же він у мене гарний, весь у батька. Такий схожий. От тільки за гріх мій покарано дитятко, не судилось йому жити довго.

Катерина поглянула на неї з жалем.

— Ну що ти, Яринко, які там у тебе гріхи…

— Ой важкі, Катруню, і немає з ким розрадитись, от тільки ти, та й чи зрозумієш мене?

— Зрозумію.

Ярина раптом скочила на ноги.

— Ходімо, — потягнула вона Катерину за руку до дверей, а там у садок, до вишні. — Не можу я в хаті бути, важко мені там, ті баби увесь час сперечаються, то як домовини виносити, то як хреста нести, а мені тиша потрібна. — Вона притулилась до стовбура старої вишні, заплющила очі й постояла так із хвильку. Потім розплющила їх — вони були сухі й палали лихоманним вогнем. Ярина поглянула на Катерину гостро та пронизливо. — Знаю, для тебе я не грішниця, але то не так, Катруню. Я ж власними руками собі життя занапастила, я ж Василя й дня не кохала, інший мені серце заполонив, та дивний він якийсь, усе не хотів сватів засилати, а моє ж кохання дівоче болюче, божевільне. Не хотіла я чекати, і те його зволікання дратувало мене, як собаку. І я почала йому мститись. На вечорниці ходила, із парубками пустувала, думала, це його підгоне, а він узагалі відвернувся, приревнував так, що й бачити не хотів. Сказав, щоб із парубком яким побралась, бо він уже надто старий для мене. Я й побралася. Знала, що Василь кохає мене до нестями, от і звабила його, зчарувала. І побралась із ним, а покарала цим тільки саму себе. А потім… Якось зустрівсь мені коханий у полі, і що на мене накотилось? Я сама почала його цілувати, сама обійняла та живою зробилась одразу. Туман стояв перед очима, у серці біль змішувався з коханням, але я не відпустила його, я звабила коханого в чистому полі… а за дев’ять місяців народився Микитка. І мене пекли весь цей час думки пекучі, хто ж батько мого дитяти. А народився Микитка — мов вогнем обдало. Не Василь йому батько, не від чоловіка я народила, від коханого моє дитя, бо так уже на нього схоже. А ніхто й не помітив, ніхто не здогадавсь. А я ввесь час боялася, що Господь покарає мене за перелюб, чуло серце моє щось погане. І не оминуло.