Катерина - Гнатко Дарина. Страница 35

Єдине, що тримало зв’язок між ним та Магдою, був син Богдан. Богдан Макарович Яковенко. Хоч що там кажіть, а син у нього вродився на славу. Високий, широкий у плечах Богдан успадкував уроду обох батьків, узявши від Магди світле волосся, темно-сірі очі та ямочку на підборідді, а від нього, Макара, — продовгувате лице, прямий ніс і чітку, мов вимальовану, лінію рота. А ще зріст та силу. Макар і тішився, і пишався, спостерігаючи, як мужнів із кожним роком син, як наливається силою його молоде тіло, і боявся. Боявся того, що Магда зі своїми шляхетними батьками зробить із його сина, у жилах якого текла вільнолюбна козацька кров, випещеного панича, подобу діда Вайди Войковського, начитаного, навченого й до зубного скреготу занудливого. Та, хвала Всевишньому, його син уродився в нього. Коли зрівнялося йому сімнадцять років і Войковські намагались направити його на здобуття наук до Швеції, він сам спротивився тому, погодившись на навчання в духовній бурсі, а вже потім… потім напросився до Макара на Січ. Як не плакала Магда, як не благала, а її Богданко таки зробився козаком. Та ще й яким! І там, на Січі, він мов уперше побачив сина, став знайомитися з ним спочатку, немов дістав нового сина, який під захистом накрохмалених спідниць дружини завжди був таким далеким від нього. Їх із Богданом єднала тепер і чоловіча дружба, і загальна справа… Та нещастя, що сталося згодом, знову звело стіну між Макаром і сином.

Богданові минуло тоді двадцять два, на вулиці стояло спекотне, дзвінке літо, і вони саме приїхали до Києва. Магда, розцілувавши, сумно поглянула на сина та запитала ледь чутно:

— Чи щасливий ти, синку?

Богдан відповів широкою усмішкою:

— Дуже, мамо.

Вона недовірливо поглянула на нього, але нічого більше йому не сказала. А коли син вийшов у садок, раптом ожила, прокинулась наче, обернула до Макара своє бліде обличчя, на щоках якого маками вигравали дві червоні плями гніву, зле поглянула потемнілими очима, під якими залягли глибокі тіні, і прошипіла:

— Це ти в усьому винен.

Макар блимнув здивовано.

— І в чому це я в тебе винен?

— А в тому, що Богданко в ті кляті козаки подався, що він усе дитинство та юність тільки й марив, що тим клятим місцем вашим, яке зветься Січчю. — Вона важко ковтнула. — А що тепер? А як уб’ють сина? Усміхаєшся? Тобі-бо й не страшно? Нечестивцю, що ти взагалі знаєш про те, на що перетворив моє життя? Ти ж молодість мою загубив, кохання моє чисте проміняв на ватагу брудних мужлаїв, від яких смердить, як від волоцюг…

Лице Макара поволі налилося кров’ю.

— То й від мене тобі смердить?

Магда гордовито закинула голову.

— Смердить!

— То чого тоді чіплялась за мене, як реп’ях за шаровари? Не смердів я тобі тоді, як впускала потайки від батьків мене до господи? Як цілувала пристрасно? — просичав Макар злим голосом, відчуваючи, як прокидається в ньому те роздратування, яке накопичувалося всередині всі ці останні роки, яке прихованими зміями копошилося в нього на серці, отруюючи те, що залишалося ще від минулого кохання до дружини.

Магда покривила вуста.

— Дурною я була, кохала тебе до нестями, тому й не помічала нічого, — вигукнула вона. — Зовсім не бачила того, що покохала мужлая, грубого козака, котрий і не відав, яким має бути кохання. — Магда раптом пильно поглянула Макарові прямо в очі, поглянула так, що йому якось дивно зробилось під тим її пронизливим, гострим поглядом, і запитала тихо тим голосом, який він пам’ятав іще з часів молодості. — А скажи, Макаре, тільки правду скажи! Чи, може, іще любиш ти мене, може, ще хоч трішки? Скажи, що не байдужа я тобі зовсім. І я пробачу, усе пробачу — ті роки одинокості моєї, і Богданкове захоплення Січчю. Скажи, Макаре, чи ще любиш?

Макар помовчав, а тоді сказав правду:

— Не люблю.

Магда поникла, мов надломлена сильним вітром гілка прирічкової верби, блимнула сльозливими очима.

— Хоч за чесність спасибі, — прошепотіла тихо й пішла, сковзнула мов тінь по пишній вітальні та зникла за дверима. Яковенко ж тільки зітхнув, через розчинене вікно зустрівшись поглядом із очима сина, у яких застиг мовчазний докір.

Він зовсім не звернув уваги на те, що дружина зачинилася у своїй кімнаті й не вийшла до вечері, бо з Магдою таке бувало не раз і він уже якось звик до нападів її поганого настрою та сумної сльозливості. Тому досить спокійно поласував із Богданом доброю вечерею, насолоджуючись смаком чудово запеченої домашньої гуски, ситними варениками з потрібкою, картоплею в кожушках і молочними драглями, які шанувала Магда.

Щойно вони закінчили з їжею, вечірню тишу дому розірвав несамовитий жіночий крик. Богдан перший підхопився з місця, Макар за ним, і вже в передпокоях вони наткнулись на молоду прислужницю, Магдину покоївку, яка бігла до них із блідим, наче смерть, лицем.

Макар ухопив дівчину за холодну руку.

— Чого волаєш, дурна дівко?

Дівчина поглянула на нього наляканими очима.

— Пані…

— Що твоя пані?

— Повісилися, — мертвим голосом зашепотіла покоївка й важко звалилась на руки сотника.

Так він і зостався удівцем, утративши разом із дружиною й сина, бо Богдан відтоді помітно охолов до батька, уважаючи його винним у смерті матері. Він не дорікав, а навпаки, мовчав, та те його мовчання було набагато гіршим для Макара від словесної докори. Інколи йому здавалося, що це помста Магди за те, що він, холодний до неї чоловік, зманив сина на Січ, і стала поміж ними невидимою тінню, привидом, одібрала в нього сина, як він сам одібрав його колись у неї.

Волоцюги знову голосно зареготіли, і сотник проблимався, виринаючи зі спогадів. Вісім років минуло, як не бачив він свого сина, вісім років одмикує Богдан від зустрічі з ним, пропадаючи десь на Січі. Щоправда, звикся Яковенко вже з тим, і сум за рідним вже не так гризе його. А гризе тепер зовсім інше. Та зрадниця зеленоока ніяк із думки не йде, заполонила собою всі його мрії. Вона повинна належати йому, хай там що, а він од свого не відступиться.

— Тарасе, — гукнув він до молодого парубка в подертій старій свитці, сина померлого нещодавно Микити Рогозника. Цей темночубий хлопець був єдиним з усієї ватаги, кого хоч трішки поважав сотник, а парубок за те віддячував йому вірністю. — Ходи-но сюди.

Тарас жваво підхопився на ноги.

— Так, пане Макаре.

— Дорогу до Борисів пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Зможеш знайти там бабу на ймення Килина Мальчиха?

— А чого ж не зможу, язик у мене є.

Яковенко вдоволено всміхнувся.

— То добре. Лягай зараз спати, а завтра, як зійде сонце, вирушиш до Борисів. Мальчиха та, баба жадібна, дам грошей, а ти ще пообіцяєш, скільки скаже. Усе дам, тільки нехай виманить Катерину за село.

Тарас почухав вошиву голову.

— А як не схоче?

Сотник реготнув.

— Схоче, — Упевнено промовив він, поблискуючи очима. — То, Тарасе, така відьма, що й сама ще доплатить, аби Катрю зі світу зжити, а вже за гроші…

— А що ж мені робити? — запитав Тарас, почухуючись.

— Чекатимеш їх за селом, візьмеш іще хлопців, та, гадаю, що все обійдеться. Катерину на коня й до мене на хутір. Усе зрозумів?

Тарас хитнув вошивою головою.

— Та все.

— То йди, відпочивай.

Почухуючись, Тарас поплентався до ганчір’я, на якому спав, а сотник замислено зиркнув йому вслід. Цей неотесаний, тупуватий трішки юнак йому все ж таки подобався, бо вмів він зберігати вірність, умів слухатися наказів і був дуже далекий від зазіхань на владу. Батько його також чоловік хороший, відданий і вірний, та й мати… Згадавши Одарку Рогозиху, сотник досадливо покривився. Досить вродлива, пишна тілом та висока баба давно, ще за життя свого Микити, увібгала собі в дурну голову, що любить сотника Яковенка, та як був чоловік живий, то ще трималась, а отепер нема йому від неї спасу, сама, утративши сором і гордість, освідчує своє кохання йому, мало не волає про те, що жити без нього не буде, не підозрюючи, що бажає повторити долю його дружини Магди. І ніяк не хоче зрозуміти та баба пришелепувата, що не потрібна вона йому, що іншої жадає він із ненаситною жадібністю, і на все готовий піти, аби заволодіти нею. І заволодіє, і син Одарчин йому в цьому допоможе.