Катерина - Гнатко Дарина. Страница 7

Вона звела на нього здивовані очі.

— Що це?

— Мій подарунок тобі, — усміхнувся Микола. — Як були ми з батьком у місті на ярмарку, купив для тебе кісників золотавих і зелених, зовсім як очі твої чарівні, намисто зі срібним дукачем, та все вагавсь дарувати, але зараз…

Микола змовк, а Катерина обережно взяла з його рук білу хустинку, розгорнула тремтливими пальцями й застигла, враз уздрівши в світлі місячнім, як сріблясто замигтів своїм оком дукач, сповитий криваво-червоними, аж чорними горошинами намиста. Доторкнулась пальцем до нього спочатку, потім погладила оксамитовий шовк кісників і підняла на Миколу очі, які світилися від щастя та тихої вдячності.

— Я… я не варта такого, Миколо, — нарешті почувся в тиші нічній її схвильований голос. — Я…

— Ти ще не такого варта, — заперечив Микола, не знавши, що майже повторює слова сотника Яковенка, — й не сперечайсь зі мною, зозуленько моя ясноока, я тобі ще не такого надарую.

— Дякую, — прошепотіла Катерина, опускаючи очі. Усе не йняла віри вона, що відбувається те з нею насправді, що вийшла вона на перше в житті побачення ясної місячної ночі, що під зорями ясними цілувала, завмираючи від хвилювання, Миколу свого рудочубого, у якому так звикла бачити тільки товариша, а тепер побачила в ньому чоловіка, від одного погляду якого нуртувала кров її молода.

— Ходімо до річки, ще є час, прогуляємося, — потягнув її за руку Микола, й Катерина довірливо пішла за ним стежиною до води.

Швидкоплинна тепла весняна ніч. Уже зовсім скоро до них долетіли голосні співи перших півнів на селі, а край неба, там, де видніли сади пана Криштофа Гнатовського, почав світлішати. Микола важко зітхнув, роздратовано поглянув угору й повів Катерину назад до села, позіхаючи в усього рота. Поворітьма було темніше, бо місяць уже заховав сріблясте своє око за обрій.

— Бувай же, зозуленько моя, — прошепотів Микола, торкаючись теплих вуст Катерини прощальним поцілунком. — Знесилив я тебе зовсім, як днину тепер проживеш?

Катерина слабко всміхнулась.

— Та вже якось проживу.

— Ну, дивись, а я свого слова таки дотримаю, Катрусю, й по обіді зашлю сватів. — Він помовчав, вдивляючись у бліду пляму її обличчя. — А чи не відмовиш же?

Катерина захитала головою.

— Не відмовлю, — ледь чутно прошепотіла вона й тінню сковзнула у хвірточку. В дворі було тихо та сонно, а на горищі вже квоктали кури та сокотав рудий півень, Миколин учорашній знайомець. Катерина взялася рукою за хатні двері, потягнула їх і тихо зойкнула, уздрівши перед собою високу мачушину постать. Катерина поточилась назад.

— Ну, — пролунав серед тиші неприємний голос Мальчихи, й дівчина здригнулась, мов від удару. — І де тебе оце носило?

Катерина заклякла, не знаючи, чи сказати мачусі правду про мандри свої нічні з Миколою Галушкою, чи змовчати, хоч самій так і кортіло дати відсіч, як робив ото ввечері Микола. Утім, вона знала, що вчиняти того не варто, змилується-таки над нею скоро Всевишній, не довго вже лишилося все це терпіти.

— Чого мовчиш? — неприязно запитала мачуха, стаючи на порозі та загороджуючи своєю високою постаттю вхід у хату. — Язика проковтнула? Та я й так знаю, де тебе нечиста сила носила всю ніч до ранку! З отим рудим пройдисвітом десь плуталась! А ти про роботу подумала? Хто за тебе все поробить, та ще зараз, коли, ат, відьма Домна таке вчинила? — Вона зітхнула. — Та що з тобою, бісовою дівкою, балакати? Іди вже з очей моїх корову доїти, потім борщу та каші навариш, а того волоцюгу я щоб коло двору й близько не бачила.

Катерина змовчала, аби не зіпсувати останніх днів собі в батьківській хаті, й пішла до корови. Але коло повітки зупинилась, притулилася щокою до старої глини й замислилася, задивившись у далечінь, яка ледь зримо вимальовувалась скрізь сірий туман раннього ранку. Кінчалась юність неповторна, проминала, мов швидкий дощ навесні, а вона так і не встигла прожити її повною мірою, не скуштувала солоду її, не прожила ночей тих солов’їних, не попоходила вдосталь ними темними та тихими, не попоспівала пісень безтурботних біля річкових верб, як інші дівчата на селі, улюблениці рідних матінок, що жили життям юним дівочим, співали співанок та ходили на ігрища, носили кісники шовкові, намиста з дукачами, сорочки тонкі та білосніжні, вицяцькувані, вишиті червоними палаючими квітами. Вона ж ніколи всього того не мала — її юність промайнула, як мить єдина, в роботі від світу й до останніх півнів, її юність не знала спочинку, а вона сама — того, чим так радіє молоде серце. Й ось вона кінчається, ця юність, ця незнайомка в її житті…

— Ти що, заснула на ходу біля тої повітки? — гримнув майже над самим вухом Катерини голос мачухи. — Скуштувала, як ночі не спати, волочитись десь під місяцем? Чи ти думала, що я заради твоїх гульок дозволю тобі висипатись до обіду?

Катерина повільно обернулась. Образа, гірка й болісна, враз обпекла їй серце, червоною блискавкою промайнула перед очима.

— А чи раз у житті я у вас коли прокинулась не раніше од півнів? — тихим знервованим голосом запитала вона, не звертаючи уваги на те, що голос тремтів. — Чи не заслужила я того, щоби хоч раз виспатись?

Килина недобре посміхнулась.

— У мене ти нічого не заслужила й не заслужиш. Якби не моя тверда рука, ти б у батька розлінувалася вкрай, стеменно як мати твоя, що все з себе паняночку вдавала, спала, допоки сонечко на захід не поверне, та рученята свої біленькі берегла…

— Як ви смієте ображати покійницю? — відсахнулась од мачухи Катерина. — Нащо чіпаєте спокій її святий?

— Святий? — Мальчиха зареготіла. — Та мати твоя святою й хвилини в житті не була. Ледарка вона була, батьком твоїм крутила, як хотіла, й ти в неї пішла, навіть очиська маєш такі ж відьомські.

Катерина похитнулася, з болем у серці вслуховуючись у ці злі слова, сповнені неприхованої ненависті, вдивляючись у ще досить вродливе лице мачухи, яке так і пашіло гнівом, роздуваючи ніздрі тонкого носа. За віщо зненавиділа її ця жінка, чим уразила вона її, бувши ще зовсім дитиною? Вона ж трудилась на мачуху все життя, а що робила сама мачуха? Тільки й мала клопоту, що вишивати і їх із Домною гризти, й хоч би що вони зробили, все їй не так, до всього доскіпається. Щоправда, тільки Ярини, до якої особливої любові вона також не мала, не чіпала, поважаючи за багатий посаг і заможних батьків.

— Добре, годі скиглити, — солодко позіхнувши, спокійно обізвалась Килина, обгортаючи білу намітку зверху високого жовтогарячого очіпка, що вінчав її гордовиту голову. — Весілля завтра в Біланів, мене запрошено готувати, бо люди знають, що в усіх Борисах я готую найкраще, не те що ви з Домною — як не насолите борщ, то сало проґавите. — Катерина мовчки проковтнула образу, але наступні слова мачухи змусили її запалати, мов суху соломинку від вогняної іскри. — А ти не здумай мені влягатися до лави та роботи покинути, по обіді мама з Опришок повернуться, то вже потурбуйся борщу доброго зварити та пиріжків напекти…

— От самі ви й печіть своїй мамі, а я не буду, — вигукнула Катерина, пам’ятаючи про те, що тепер у неї є захисник.

Мальчиха перемінилась на лиці.

— Що ти оце сказала, вража дочко?

Катерина випрямилась.

— Те, що чули!

— Це отой рудий кіт навчив тебе мене зневажати? — прищуривши темні очі, зле запитала Килина. — Слухай, слухай його, але запам’ятай, що я все зроблю, аби він не став твоїм чоловіком. А батько твій погодиться, нікуди він од мене не подінеться.

Катерина здригнулась.

— Сотнику мене готуєте?

— А чом би й ні, — недобре посміхнулась Мальчиха, й в очах її, чорних та гарних, промайнуло щось незрозуміле. — Я б сама за нього пішла, покинула б твого батька-злидня, не поглянула б на те, що прожила з ним стільки років… — Вона досадливо махнула рукою. — Та куди там, тому сотникові ти, вража дочко, в серце запала.

— А я вам його подарую!

— Закрий рота! — зле кинула Килина. — Допоки я в цьому домі господарка, тут має бути моя воля. Сказала — підеш за сотника, й підеш, нікуди від нього не дінешся!