Тінь аспида - Гнатко Дарина. Страница 26

— Ти все-таки не полишаєш у спокої мою ділянку, Хасане?

Йорданець холодко посміхнувся.

— Вона ще не твоя!

— Моя!

— Я можу перекупити її!

Гість напружився.

— Якщо це зробиш, я висаджу в повітря увесь твій гадючник в Аль-Мадіні, — тихим, але злим голосом запевнив він того, хто звався господарем вілли й мав ім’я Хасан. Елла помітила тінь страху, що промайнула в його чорних, холодних очах. Довгасте лице напружилося, поморщилось…

Хасан ступив крок уперед.

— Тільки спробуй…

Гість підняв чорні брови.

— А то що? Ти накажеш мене вбити?

Щось було у голосі його, в словах цих, чого Елла не зрозуміла, але що зрозумів її господар. Він завмер на місці, і далі пропікаючи свого супротивника злим поглядом, а той продовжував відповідатися на погляд цей не з меншою злостивістю. Вони нагадували двох хижаків, що зустрілися посеред пісків пустелі, яка панувала довкола: однаково сильні, владні та самовпевнені, вони завмерли навпроти, пронизуючи один одного поглядами, значення котрих було відомо лиш їм двом. На Еллу вони геть не звертали уваги, мов і не стояла вона поряд, нещасна та розгублена, зберігаючи на вустах не солод, геть ні, а гіркоту вимушеного поцілунку людини, котра була їй глибоко огидною. Й у якусь мить закортіло їй так опинитися від нього якомога далі, утекти в глухий куток, аби забитися туди, притихнути й навіть не дихати, щоби, коли згадає він про неї, коли піде цей дивний гість, коли забажається йому знову поцілувати її чи ще чого гіршого, не зміг він відшукати її. Нехай і не надовго, нехай на декілька нещасних чи хвилин, чи годин, але так кортіло опинитися вільною від нього. Удавано хоч вільною, але…

Обережно заковтнувши повітря, Елла почала повільно рухатися геть від високої постаті свого господаря, з полегшенням помітивши, що на неї ніхто не звертає уваги…

Далі вона навіть сама пригадати не могла, як воно трапилося так, що в неї раптом запаморочилося в голові… Можливо, то було через те, що вона в ці дні жалюгідно мало їла, страждаючи за Тимуром, чи через незвичну після весняного Києва спекоту, або через хвилювання… Але вона заточилася геть близько розлюченого гостя свого господаря, й була б, певне, впала в сріблясту воду великого й глибокого басейну, якби не сильні чоловічі руки, що міцно ухопили її за плечі…

Елла тихо зойкнула, звела очі й… відчула себе так, наче громи над нею загриміли, наче впалася вона таки у ту сріблясту воду басейну й зараз тоне… повільно й стрімко водночас, невпинно тоне… Тонула вона й справді, але не в теплих водах, що ледь не взяли її в обійми, а в темних, чорніших від найтемнішої ночі очах незнайомого гостя. Й опанувало нею дивне відчуття, що вона слабшає, слабшає під владою та силою цього погляду… Очі чорні ті, геть не схожі з очима Тимура, вдивлялися в її очі вже не байдуже, а якось наполегливо та пожадібно, немов вимагаючи від неї чогось, немов впізнаючи її після довгої розлуки. Й знання, гостре та пронизливе знання того, що погляд цей і дотик гарячих долонь — усе воно є не випадковим, — пронизало Еллу раптом наскрізь, змусивши здригнутися. Чорні очі поглянули уважніше, охоплюючи поглядом тим не тільки очі її, а й лице… Вона не знала, уявити просто не могла, простояла скільки отак, обійнята за плечі сильними руками, котрі не дали впасти їй у воду, — то була коротка хвилина чи, може, година? Ні, усе раптом зникло кудись, вона поринула наче в туман, забувшись.

Й так само несподівано, як найшлося, замарення те минулося. Дійсність важко та безжально увірвалася до свідомості Елли, вона заблимала очима й зробила назад крок. Чорні очі навпроти сяйнули незрозумілим, яскравим полум’ям, і пальці, що затискали її плечі, розслабилися, відпустили… Вона поспіхом відійшла, відчуваючи дивну слабкість, і не стримала дрожу огиди, коли її ухопили інші руки — ненависні й небажані…

— Хто дозволив тобі хапати чужих жінок? — просичав Хасан, від котрого не полишилися непоміченими погляди, котрими обмінялися його полонянка та гість за ці короткі хвилини.

Гість промовчав, знову поглянувши на Еллу, й цього разу погляд його темних очей зупинився на золотавому волоссі її, котрого ще недавно торкалися безжальні руки господаря. Погляд цей незнайомця бентежив Еллу, дуже бентежив, й вона опустила очі, аби не бачити його, продовжуючи, щоправда, надто гостро відчувати на собі його погляд, відчувати так, мов торкався він її…

Пальці Хасана боляче вп’ялися в її плечі.

— Махмуде, — крикнув він різко й роздратовано, й відразу ж біля басейну з’явився прислужник, мовчки вклоняючись. Хасан різким порухом штовхнув до нього Еллу, змусивши поморщитися. — Відведи її до кімнати.

Прислужник уклонився.

— Так, господарю.

Елла таки насмілилася кинути останній погляд на дивного незнайомця, що не полишав слідкувати за нею, спостерігаючи пильними, вогняними своїми темними очима. Поглянула й відразу ж відвела очі, впевнена, що бачить його вперше й востаннє в житті. Незрозумілий жаль штрикнув серце, але вона примусила себе іти за прислужником. Пішла, не вбачаючи вже погляду незнайомця, котрий слідкував за нею, замислений… Не бачила вона вже й очей Хасана, котрий пильно стежив за гостем, за його поглядом…

За низеньким прислужником пройшла Елла до розкішного будинку, кожен куточок котрого був для неї ворожим та чужим, з несподіваною байдужістю сприймаючи все, що відбувалося… Повільним кроком рушила за чоловіком до невеликої розмірами, розкішно вбраної кімнати, якось не здивувавшись тому, що зачинилися занизані прикрашені двері на замок. Невже почала вона звикати до неволі? Звикати… А що ж ще мала робити? Утікати? Ні, про це вона навіть не думала… бо куди втечеш тут, у цих пісках, посеред цієї ворожої, чужої землі, без копійчини у кишені.

За декілька хвилин повернувся прислужник з тацею, на котрій стояли тарілки з кускусом та м’ясом. Гадаючи, що Елла не володіє арабською, він почав кивати, вказуючи на наїдки, але Елла поглянула на їжу з огидою.

— Заберіть, я не голодна.

Прислужник поглянув здивовано й, полишивши тацю на невисокому столику, вийшов геть. Елла тільки поморщилася й опустилася на низьке, широке ліжко, навпроти котрого було видно у вікно високу стіну, яка огороджувала двір цього лиходія, котрому вона була тепер належною… Втікати… Та куди ж і як тут його втечеш, з-за цих високих стін. Ні, втікати вона не втече, то вже буде вірна смерть. Куди потрапить, блукаючи пустелею? А зостатися тут буде означати потрапити, мов у якомусь страхітливому сні, до ліжка свого господаря-йорданця, який зґвалтує її, бо інакше вона просто не дасться йому в руки, не віддасть себе добровільно у ті ненависні руки, що торкалися її там, біля басейну…

Елла здригнулася й заплющила очі.

Це просто якесь марення, сон, від котрого не можеш ніяк прокинутися, та ні, це не сон — це жахлива реальність, у дійсність котрої й у видінні не можна повірити… Це викрадення, полон і господар… Про таке й подумати неможливо було, а воно з нею трапилося… Й від цього немає порятунку, вона опинилася в руках злодіїв, від котрих сама вже не врятується. Єдина надія на татка, на те, що він розпочне пошуки й таки врятує її. Але коли ж це трапиться? Й чи зможе він її знайти взагалі?

Дивно, але туга за Тимуром почала в ній слабшати, й вона вже не помирала від горя так, як у перші дні. Тільки зараз, здається, й почала дотямлювати того, що з нею трапилося й куди вона потрапила. Мамо рідна, та це ж полон, справжній полон, про котрий раніш чулося від сторонніх, але ця біда не торкалася її особисто, тому й була Елла якоюсь байдужою, далекою, бо ніколи гадки не мала, що з нею трапиться щось подібне. Який там полон, коли Елла не мала потреби виїздити за кордон на заробітки й перебувала під надійним захистом татка. А виявилося, що не такий він і надійний, той захист, й знайшовся той, хто зумів його подолати.

Зітхнувши, Елла відкинулася спиною на ліжко, до болю, до нервового дрожу намагаючись не думати об тім, що чекає на неї попереду, не згадувати про свого господаря, про його дотики там, біля басейну… Й про незнайомця вона теж намагалася не думати, бо то ж було марно й зайве — владнавши свої справи, він просто піде геть і не згадає більш про неї, незважаючи на той погляд, котрим обдарував її… Хіба що забажає він купити її, але Елла у цю можливість чомусь не вірилася. Та й де ж упевненість у тім, що він не така ж тварюка, подібна до Абу чи цього господаря Хасана? Хоча погляд його очей видався їй набагато людянішим.