Тінь аспида - Гнатко Дарина. Страница 6

Вона була незадоволена своїм чоловіком.

З роками Микола робився все гладшим й одночасно з зайвими кілограмами все більш набував такої негарної риси, як ревнощі. Така яскрава та гарна жінка, як Мар’яна, не могла полишитися поза чоловічою увагою. Вона була просто приречена притягувати до себе, мов потужним магнітом, погляди чоловічі, чи то в Києві, чи в Москві, чи десь за кордоном. Й та чоловіча увага їй подобалася, дуже подобалася, вона надихала її сяяти ще яскравіше, й чим більше було тієї чоловічої уваги, тим більш зростали ревнощі Миколи. Й ревнував він не безпідставно.

Мар’яна вже й сама погано пам’ятала, коли саме почала зраджувати чоловіка. Здається, її першим коханцем, порушником прав Миколи на її розкішне тіло, був до дідька гарний та швидкий італієць на ім’я Серджіо. Мар’яна тепер туманливо пригадувала його засмагливе лице з оливкового кольору шкірою та пронизливі темні очі. Але його тіло вона запам’ятала. Античний бог! Після жирних, блідих телес Роєва вона, доторкнувшись уперше до Серджіо, відчувала себе так, мов торкалася марева, видива, а не дужого, м’язистого чоловічого тіла, геть полишеного огидних надлишків сала. Той Серджіо на прийомі, за годину після знайомства, затягнув її до порожнього кабінету, й там, у напівтемряві, вона вперше зрадила Миколу. Зрадила без щонайменшого почуття провини, слухаючи гарячий шепіт чужою мовою, й уперше в житті дотямила, що близькість з чоловіком можна не лише терпіти, а й насолоджуватися нею, отримувати задоволення, котрого вона була полишена з Миколою, єдиним своїм чоловіком.

Після Серджіо був хтось інший, але вже після повернення додому, потім ще хтось — Мар’яна навіть не намагалася їх запам’ятовувати. Вона вміла ховатися від чоловіка, а коли Микола цілком заслуговано починав щось помічати й влаштовувати істерику, вона просто кидала чергового коханця й деякий час видавала з себе вірну та люблячу дружину. Чоловік її відверто дратував, вона ніколи не мала до нього жодних почуттів, але ж і кидати його не наважувалася — не була певною, що віднайде йому кращу заміну. Ні, когось вона неодмінно б знайшла, але чи дорожив би той хтось нею так само, як дорожив Микола, чи виконував би всі забаганки та норовливі примхи та чи й був би таким щедрим? Зрештою, життя, котре він їй подарував, було Мар’яні дуже до вподоби, й єдина його вада була у тих надмірних ревнощах.

Вірна своєму слову, вона не забажала народжувати від Миколи навіть однієї дитини, хоча той після весілля й белькотів щось про сімох по лавах і цілий рік наївно чекав від неї вагітності… Мар’яна відмовчувалася, не зізнавалася, що відразу після весілля й справді завагітніла, але позбулася дитини — байдуже та безжально — й з такими ж почуттями згодом зробила операцію, котра назавжди полишила її можливості стати матір’ю. Микола ще побубонів, ще почекав, а потім і змирився з її бездітністю, бо кохав її настільки сильно, що приймав будь-якою.

Так і жили. Мар’яна насолоджувалася життям, виблискувала, мов коштовність, супроводжувала Миколу в його поїздках за кордон і змінювала коханців з такою ж легкістю, як і свої численні вбрання. Вона ні в кого з них не закохувалася, ні, такі дурниці оминали її холоднувате серце, й жоден з тих, хто дарував насолоду її тілу, не торкався її серця.

До зустрічі зі Степаном Малковичем.

Мар’яна й сама дотямити повною мірою не могла того, чому наречений сестри так глибоко вразив її серце. Після того вечора, коли вона вперше його побачила, щось трапилося з нею, щось таке, чому вона не мала пояснення, чого не було в її житті, бо вона навіть у бурхливі юнацькі роки оминулася таких дурниць, як кохання. Але тоді… Тоді вона наче збожеволіла й очманіла, тільки того й могла, що сидіти нерухомо ледь не цілими днями й думати про Степана… Й те її страшило, та його незрима влада… вона не бажала її, вона боялася її так само сильно, як утрати свого розкішного життя. Й вирішила боротися з тим непотрібним їй почуттям. Вона не бажала закохуватися в того бідного хлопця, не бажала давати йому владу над собою. Те кохання було для неї непотрібним, їй подобалося життя, котрим вона жила… Й вона здушувала його у своїм серці так само спокійно та безжально, як позбулася дитини Миколи, й досить спокійно почувалася на весіллі Степана та Єви, намагаючись не звертати уваги на неприємне відчуття в глибинах свого єства, котре прокидалося кожного разу, як погляд її впадався на Степана поряд Єви, на дотик його до сестри, їхні поцілунки. Вона намагалася різко переконати себе, що цей же злидень не спроможний геть подарувати їй такого звичного розкішного життя, що він не Микола, не дасть їй волі, але… її починало знову відчайно вабити до нього. Такий красень зовсім не був підходящим до її простуватої сестри, й саме на весіллі Мар’яна з подивом помітила, які вони були схожі зі Степаном, наче дві половини одного цілого, й такому чоловіку, як він, мала би пасувати тільки така жінка, як сама Мар’яна. Але він полишався байдужим, і вона теж мала вирвати його зі свого серця.

Й мов дарунок долі трапилася Йорданія.

Нова влада, нові часи… Микола отримав призначення в ту східну маленьку країну на декілька років. Мар’яна звикла здебільшого до європейських столиць та країн і спочатку бурмосилася. Але Йорданія, що примостилася поряд Ізраїлю, її приємно здивувала. Королівство те виявилося не нудним та забитим, як вона собі уявляла, королівський двір не поступався європейським, і життя в Йорданії виявилося навіть цікавим.

У Йорданії в її житті з’явився Хасан.

Хасан…

Згадавши про високого, дужого йорданця з вогняними чорними очима, Мар’яна повільно усміхнулася в пустку розкішної вітальні. До Йорданії вона приїхала, почуваючись надзвичайно погано, усі сили затрачуючи, аби викинути з серця Степана, який уперто не забувався. Вона була дратівливою, впадала то в понуре мовчання, то гримала на Миколу, з похмурим невдоволенням прийнявши й місце нового призначення чоловіка, й ошатний білий будинок в Оманні, ні, в Аммані, тій клятій столиці йорданців. Більше місяця вона відмовлялася виходити з дому, охоплена, мов лихоманкою, відчайним бажанням усе покинути й повернутися назад, до Києва. До Степана.

Саме до Степана.

Бажання те іноді робилося настільки сильним, що вона починала задихатися у стінах того ошатного білого будинку, мебльованого на східний лад, і його білі, світлі стіни мов здавлювали її, заважаючи й дихати, й жити. Наївний Микола вважав, що то на неї так впливає зміна клімату, не здогадуючись навіть, що дружина божеволіє від нерозділеного кохання до чоловіка власної сестри, того кохання, що там, посеред золотавих пісків Йорданії, вхопило настільки її сильно, що вона не могла ніяк його побороти. Й мов божевільна, рвалася назад, до Києва, до Степана. Через місяць те божевілля почало потроху слабшати й вона повільно, мов тяжкохвора, поверталася до життя й, з жагою бажаючи цього повернення, погодилася вперше за час свого перебування в країні піти з Миколою на прийом, на якому мала би бути і йорданська королева, й поважні люди з Європи.

Дорога шовкова, складного пошиття сукня, що, безумовно, так пасувала її розкішному тілу, прохолодний дотик діамантів до шкіри — Мар’яна знову воскресала до життя, відчуваючи приємне збудження, й розуміла, що для того, аби забутися, їй потрібен коханець. Східних чоловіків посеред довгої вервечки її коханців ще не траплялося, й вона почала обережно придивлятися до смаглявих незнайомців, котрі заполонили собою велику залу з басейном у центрі. Й здригнулася, коли погляд її втрапив на високого, вдягненого в дорогий європейський костюм чоловіка, що стояв на іншому боці округлого басейну й не зводив з неї пильних темних очей. Мар’яна зустрілася поглядом з тими темними, навіть чорними очима й повільно посміхнулася, відчувши знайоме, приємне тепло. Чоловік на протилежному боці басейну посміхнувся у відповідь і рушив до неї. Повільно, навіть лінькувато, й так, мов знехотя, нагадуючи великого хижака пустелі, й Мар’яна досить спокійно спостерігала за його наближенням. Вона не нервувала й не тремтіла, ні, вона досить прохолодно та витримано все сприймала, бо коханці, якими б вони гарними не були, — вони ніколи не викликали в неї того неспокою, того відчайного хвилювання, котре міг викликати лиш один чоловік — Степан.