Карти на стіл - Крісті Агата. Страница 23

– Зрозуміло, – сказав Баттл. – Отже, зараз вам двадцять п’ять, міс Мередіт. І наостанок, чи можете назвати імена й адреси кількох людей в Челтнемі, які знали вас і вашого батька?

Енн продиктувала суперінтенданту необхідну інформацію.

– Тепер поговорімо про ту поїздку до Швейцарії, де ви познайомилися з містером Шайтаною. Ви їздили самі чи, може, міс Довз була з вами?

– Ми їздили разом. Потім приєдналися ще до кількох людей. Тож загалом нас було восьмеро.

– Розкажіть мені про вашу зустріч із містером Шайтаною.

Енн насупила чоло.

– А тут і немає чого розповідати. Просто він теж був там. Ми знали його так, як люди знають своїх готельних сусідів. Він виграв у конкурсі маскарадних костюмів на балу. Містер Шайтана з’явився тоді в образі Мефістофеля.

Поліціянт зітхнув.

– Так-так, він цей образ полюбляв.

– Він справді мав неймовірний вигляд, – сказала Рода. – Йому навіть сильно гримуватися не треба було.

Суперінтендант кілька разів перевів погляд з одної дівчини на іншу, а тоді запитав:

– То хто з вас двох був із ним ближче знайомий?

Енн завагалася з відповіддю, тож першою озвалася Рода.

– Спершу ми обидві були однаковою мірою знайомі з ним. Тобто фактично обидві майже не знайомі. Розумієте, ми трималися компанією, разом каталися на лижах цілий день, а вечорами ходили на танці. Але потім Шайтана почав проявляти певну симпатію до Енн. Ну, знаєте, почав засипати її компліментами й усяке таке. А ми через це її піддражнювали.

– У мене склалося враження, наче він робив це, щоб позлити мене, – сказала Енн. – Бо він мені зовсім не подобався. Гадаю, він отримував задоволення від того, що ставив мене в незручне становище.

– Ми казали Енн, що він міг би стати дуже вигідною партією для неї, – засміялася Рода. – А Енн просто закипала від люті через ці жарти про шлюб.

– Чи не могли б ви, – попрохав Баттл, – назвати мені імена тих інших людей, з якими ви відпочивали?

– Та ви просто кожнісіньке наше слово ставите під сумнів, – прокоментувала Рода. – Гадаєте, ми тут нахабно брешемо вам про все на світі?

Чоловік блиснув очима на дівчину.

– Моя робота – пересвідчитися, що це не так, – відповів він.

– Ви таки вкрай підозрілива людина, – сказала Рода.

Вона написала імена на клаптику паперу й передала його поліціянтові.

Баттл звівся на ноги.

– Що ж, міс Мередіт, дуже вам дякую, – сказав він. – Схоже, що міс Рода мала рацію, назвавши ваш спосіб життя абсолютно бездоганним. Гадаю, вам нема про що хвилюватися. Тільки от дивно, чому ставлення містера Шайтани до вас раптом змінилося. Даруйте, що мушу питати вас про таке, але чи не кликав він вас заміж або ж… ем… чи не надокучав вам пропозиціями іншого характеру?

– Він не намагався її спокусити. – Рода прийшла подрузі на допомогу. – Якщо ви про це.

Енн зашарілася.

– Ні, нічого такого не було, – сказала вона. – Він завжди був максимально ввічливим і… і доволі стриманим. Власне, ті його вишукані манери й бентежили мене найбільше.

– Можливо, вас також бентежили якісь речі, про які він говорив або ж натякав?

– Так. Тобто ні. Він ніколи ні про що не натякав.

– Вибачте за такі запитання. Але ці донжуани часто так роблять. Ну що ж, на добраніч, міс Мередіт. Дуже вам дякую. Кава була пречудова. І вам добраніч, міс Довз.

– От і все, – сказала Рода, коли Енн повернулася в кімнату, зачинивши двері за суперінтендантом. – Усе позаду, і все було не так уже й погано. Він доволі приємний чоловік, по-батьківськи турботливий, а головне – зовсім не підозрює тебе. Все пройшло навіть краще, ніж я очікувала.

Зітхнувши, Енн опустилася в крісло.

– Твоя правда, це не було аж так страшно, – погодилася вона. – Дарма я так себе накручувала. Я думала, він почне залякувати мене, вибивати правду прямо як королівський адвокат у суді.

– Та ні. Одразу видно, що він розумна людина, – сказала Рода. – Він же бачить, що ти не вбивця якась.

Вона завагалася на мить, а тоді звернулася до подруги:

– Слухай, Енн, ти нічого не сказала про те, як жила в «Крофтвейсі». Ти забула про це згадати?

– Я подумала, що то неважливо, – повільно відповіла Енн. – Я ж там була лишень кілька місяців, та й там нема кого про мене розпитати. Я можу написати йому листа й додати цю інформацію, якщо гадаєш, що це важливо. Але я впевнена, що це не має значення. Просто залишмо як є.

– Ну якщо ти так кажеш, то гаразд.

Рода підвелася й увімкнула радіо.

Кімнатою враз залунав хриплий голос:

– Щойно ви прослухали композицію у виконанні «Блек Нубіанс» під назвою «Чом брешеш мені, люба?».

Розділ п’ятнадцятий. Майор Деспард

Майор Деспард вийшов із житлового комплексу в Олбані, різко повернув на Ріджент-стріт і заскочив в автобус.

То була спокійна пора дня, і на другому поверсі автобуса були зайняті лише кілька місць. Деспард пройшов уздовж проходу і вмостився на передньому сидінні.

Він заскочив у автобус на ходу, тож тепер транспорт зупинився, підібрав пасажирів і поїхав собі далі по Ріджент-стріт.

Ще один пасажир піднявся вгору по сходах, промайнув поміж сидінь і сів спереду з іншого боку проходу від Деспарда.

Той не звернув уваги на новоприбулого, але вже за кілька хвилин почув чийсь тихий, дещо несміливий голос:

– Звідси – маю на увазі, з другого поверху автобуса – відкривається прекрасний вид на Лондон, чи не так?

Деспард обернувся. Його обличчям проскочило сум’яття, але вже за мить воно просяяло.

– Даруйте, мсьє Пуаро. Я не бачив, що це ви. Так-так, ваша правда, тут можна спостерігати за світом з висоти пташиного польоту. Однак мушу зазначити, що раніше було ще краще, допоки тут усе не засклили, як у клітці.

Пуаро зітхнув.

– Tout de même, коли лив дощ, а нижній поверх був увесь забитий, тут було не так уже й добре. А в нас дощить частенько.

– А що дощ? Дощ ще нікому не нашкодив.

– Ой не скажіть, – заперечив бельгієць. – Від дощу можна заробити собі fluxion de poitrine [37].

Деспард усміхнувся.

– Бачу, що ви, мсьє Пуаро, з тих, хто любить закутатися потепліше.

Чоловічок справді був добряче споряджений проти будь-яких підступів осіннього дня. На ньому було тепле пальто й масивний шарф.

– Дивно, як ми з вами так випадково перетнулися, – зауважив майор.

Він не помітив, як шарф детектива вміло приховав усмішку на вустах свого власника. Бо ж у їхній зустрічі не було нічого «випадкового». Визначивши, коли приблизно Деспард мав покинути свою домівку, Пуаро вже чекав на нього на вулиці. Потім, розважливо вирішивши не ризикувати й не заскакувати в автобус на ходу, він швиденько підбіг до наступної зупинки й уже там спокійно сів у транспорт.

– Ваша правда. Ми ж не бачилися ще з того вечора у містера Шайтани, – відповів чоловічок.

– Ви ж теж берете участь у розслідуванні, чи не так? – запитав Деспард.

Пуаро легенько почухав вухо, перш ніж відповісти.

– Я лише розмірковую, – сказав він. – Постійно багато розмірковую. Бігати сюди-туди, активно вести слідство – це не для мене, ні. Це не відповідає ані моєму віку, ані моєму темпераменту. Та й фігура в мене вже не та.

– Розмірковуєте, га? – раптом промовив Деспард. – Це не найгірше, що можна зробити. У наш час усюди занадто багато поспіху. Якби люди мали за звичку спершу сісти й усе спокійно обдумати, перш ніж кидатися вирішувати якісь справи, то в житті було б менше безладу й плутанини.

– Ви самі живете за таким принципом, майоре Деспард?

– Здебільшого так, – просто відповів чоловік. – Спершу треба оцінити ситуацію навколо, визначити напрямок руху, зважити всі плюси й мінуси, ухвалити рішення, а потім дотримуватися обраного курсу.

Він міцно стулив уста, надаючи своєму обличчю виразу крайньої рішучості.

– І далі вже ніщо не в змозі збити вас із обраного шляху? – запитав бельгієць.