Завжди поруч - Гранд Михаил. Страница 10

Спекотного літнього вечора 1998 року батько шестирічного Гната вчергове з'явився додому напідпитку. Чоловік повертався з лікарні міста Сутінки, де працював вже багато років. Дорогою додому він встиг десь хильнути пива. Гнат сидів на ґанку їхнього старого будинку і розглядав наліпки з оголеними дівчатами. Моделі завмерли у зухвалих позах і виставляли свої принади безпосередньо на камеру фотографа. Це був цілий скарб, який він виміняв у свого друга на відеокасету з бойовиком.

Як зазвичай, побачивши батька, хлопчик відчув силу-силенну змішаних, почасти протилежних почуттів, де було місце й любові до нього, і ненависті. Величезний кремезний чоловік середнього віку працював лікарем. Для Гната він був подібний Богу – міг бути добрим і турботливим, а наступної миті стати караючим і жорстоким. Причому хлопчик ніяк не міг збагнути, як підлаштуватися до різкої зміни його настроїв. Таким був Гнат-старший.

Молодші брати хлопчика відверто ненавиділи батька, а мати була настільки заляканою, що намагалася ніколи не суперечити чоловікові. Лише Гнат відчував прихильність до тата, бодай на неї й накладалися трепет і паніка, формуючи неймовірно складні протиріччя в молодій підсвідомості.

Гнат-старший був цілковитим егоїстом і дурнем, але іноді й він відчував, що серед усієї родини лише син, названий на його честь, щиро любить його. Привернути увагу інших батько міг лише за допомогою окрику або стусана. Причому частіше стусана.

До старшого сина у нього час від часу виникали теплі почуття, і після чергового ляпасу він міг по-батьківськи обійняти дитину, стискаючи її з усієї сили. У такі миті Гнат був готовий залишатися в обіймах, завмираючи від боязкого почуття, схожого на захват. Навіть незважаючи на жах, що розпирав його зсередини, доводив до тремтіння в колінах і змушував серце битися в ребра.

Хлопчик сховав наліпки до кишені, зістрибнув з ґанку і побіг до тата. Той був добряче напідпитку, його хитало, однак ноги міцно трималися землі. Гнат раптом зметикував, що батько прийшов пішки, і це було на нього зовсім не схоже. Та й виглядав він якось незвично…

– А де твоя автівка, тату? – запитав хлопчик.

– Автівка? Розбилася, – невиразно пробурмотів батько.

Внутрішній голос Гната відразу подав сигнал тривоги. Зараз йому необхідно бути дуже обережним, ретельно підбираючи слова. Задля власної безпеки.

– Це дуже погано, – тихо сказав він, і пильним поглядом вп’явся в тата, очікуючи на його реакцію.

Батько вирячився на власного сина, наче вперше його помітив. Це змусило Гната напружитися. Він чекав і сподівався, що зараз тато схопить його своєю ведмежою рукою, притягне до себе й скаже: «Ну, підемо додому, мій хлопчику». Частіше за все свою любов до дітей він виражав саме так…

Але сьогодні все було інакше. Гнат поки не міг усвідомити ці зміни, але серцем відчував щось недобре.

На обличчі чоловіка почали згущатися хмари.

– Що ти маєш на увазі – дуже погано? – запитав напруженим голосом Гнат-старший.

– Нічого, нічого, просто погано, що авто розбилося, – скоромовкою заговорив хлопчик.

Він встиг помітити швидкий змах сильної батькової руки. Гнат мішком повалився на землю, на його губі виступила кров. Кишеня порвалася, і на стежку, немов конфетті, висипалися наліпки з оголеними дівчатами.

– За-амовкни, – порадив йому тато, розтягуючи букву «а».

Син мовчав, тому що знав, що будь-які слова лише погіршать ситуацію.

– І не думай огризатися! Піднімайся і прийми ліки, – підсумував батько.

Гнат встав на коліна, подивився на тата і побачив у його обличчі щось дивне й разом з тим жахливе. Лише зараз він зрозумів, що жодних обіймів сьогодні не буде, а ось опинитися відлупцьованим в пилюці – перспектива цілком реальна. Відчувши блискавичний жах, що вдарив у голову, Гнат миттю підхопився й помчав геть.

Батько розлютився, видав гучну лайку і кинувся наздоганяти – високий, кремезний чолов’яга у білому халаті. Хлопчик нісся щосили, думаючи перш за все про власне життя. Він хотів лише одного – дістатися свого сховку, будиночка на дереві, де він полюбляв літніми вечорами сидіти з ліхтариком.

Тонкі перекладини, що слугували сходами, не витримають ваги дорослої людини. Він сподівався, що батько не зможе туди піднятися і його дістати. Між ними буде рятівна відстань і шанс поговорити. Може, старий заспокоїться й піде спати, як бувало зазвичай.

– Зупинися! Будь чоловіком, прийми свої ліки! – люто ревів на всю округу батько.

Гнат стрибками перетнув задній двір, усі його помисли зосередилися на рятівному дереві. Його мати, худа й млява жінка, яка виглядала ще більш змореною в дірявому халаті, визирнула на гамір у кухонне вікно. Вона побачила, що дитина рятується втечею, і вже майже щось крикнула, але останньої миті лише міцніше стиснула безбарвні губи. Безпечніше було стримати зойки. Вона злякалася за сина, але ще більше боялася, що чоловік зверне свою неприборкану лють на неї і молодших дітей.

– Не роби цього! Негайно зупинися! – продовжувало ревіти чудовисько десь позаду. Гнат уже не був певен, чи це його тато, і чи взагалі людська істота за ним женеться.

Він нарешті дістався величезного в'яза, що ріс у дворі, і почав швидко підніматися саморобними сходами з дощечок, прибитих до стовбура. Торік у дереві жили бджоли, але Гнат-старший бензином викурив їх звідти, тому комахи більше не становили жодної небезпеки. Тепер це був прихисток маленького хлопчика.

Гнат повз щосили. Та він виявився недостатньо спритним, і батько навіть встиг схопити його за ногу, але останньої миті його рука зісковзнула – до того, як пальці встигли зафіксувати мертвою хваткою худеньку дитячу ніжку. Тож чоловік стягнув з нього кросівок, а малий проліз до будиночка під захист декількох метрів висоти.

Дивитися на батька було просто нестерпно. Він ходив колами біля дерева, лаявся і гарчав, наче дикий звір. Молотив стовбур кулаками, кришачи кору і розриваючи шкіру на пальцях. Його обличчя налилося кров’ю від люті. Це створіння дедалі менше нагадувало його батька.

– Тату… будь ласка, вибач мені. Будь ласка…

– Негайно спускайся донизу! І прийми ліки, як пасує чоловікові! Або я виховав боягуза?!

– Я спущуся, але пообіцяй, що ти лише даси мені стусана, а не станеш бити! – у паніці кричав у відповідь хлопчик.

– Злазь негайно! Або я спиляю дерево разом з тобою! – репетував, задерши червону пику нагору, розлючений батько.

Гнат з надією подивився у бік будинку, але чекати звідти захисту не випадало. Обличчя матері з’явилося на мить і зникло за квітчастою фіранкою.

– Швидко спускайся! – продовжував волати Гнат-старший під деревом.

– Я не можу…

І це була чистісінька правда. У такому стані батько міг запросто забити малого до смерті.

Ситуація видавалася безвихідною. Чоловік продовжував тупцювати внизу, лютуючи, викрикуючи прокльони, а хлопчик завмер нагорі, тремтячи й спостерігаючи за діями батька. Після декількох підходів Гнат-старший все ж таки вирішив дістатися нагору. Він перевірив на міцність сходи й почав обережно лізти.

– Вони не витримають тебе, тату, – прошепотів хлопчик.

Та батько невблаганно наближався. Якась сходинка здригнулася й підломилася, і Гнат-старший ледве не зірвався вниз. Однак встиг схопитися за наступну поперечину. Під вагою масивного тіла вона вивернулася на 90 градусів, але міцно трималася цвяхами. І за мить обличчя розлютованого батька вже порівнялося з прихистком малого. Це був перший і останній раз у житті Гната, коли батько піднявся до нього в будиночок на дереві. Але привід для цього виявився не найприємніший.

Якби зараз хлопчик шурхонув його ногою в обличчя, він полетів би донизу – і, можливо, зламав би собі шию. У такій ситуації ніхто не міг би звинуватити дитину в смерті справжнього тирана, та й тих, хто шкодував про його втрату, напевно б, не знайшлося. От тільки любов до батька, яка бодай і наводить жах, не дозволила нічого вдіяти.

Тож хлопчик лише зіщулився, закривши руками обличчя, і став чекати на неминучу кару, чуючи, як спочатку одна, а потім і друга рука батька схопилася за настил.