Карло Сміливий - Скотт Вальтер. Страница 40

цього він підготовлений не був. Але коні ставились краще. Обидва миттю кинулись до найбільшого стійла. Це скінчилося сумно, бо стайничий одного коня добре гупнув по голові.

— Ось тобі, ось тобі! Не сунься на місце, наготовлене іншому!

Протягом цілого свойого життя англієць не зазнав хвилини, коли б так важко йому було стриматися. Але зміркувавши, що власне сором сваритись із такою людиною, він задовольнився тим, що поставив коня до сусіднього стійла; другий сам вже був підскочив туди.

А сам Філіпсон ретельно заходився біля обох. Він так дбав за своїх товаришів, що й на тверде серце старого стайничого справив велике вражіння. Той прихильніше дивився на нього й виявив бажання дати вівса, сіна та соломи, небагато, щоправда, й за неймовірну ціну. Філіпсон одразу платив. Стайничий показав, навіть, уставши для того з місця, дорогу до колодязя. І Філіпсон мусів сам витягти води. Скінчивши з кіньми, купець розміркувався, що він уже досить доброї заслужив собі думки в стайничого, щоб довідатись, чи може він безпечно, в стайні лішити свої вантажі.

— Хочеш, лишай! — відповів йому той. — А от чи безпечно, то краще мабуть зробиш, узявши їх із собою, не наводячи ні на кого спокуси.

Вимовивши це, стайничий закрив свойого рота і вже ніякі питання англійця його не примусили більше озватись.

Протягом цьго часу в стайні Філіпсон згадав, що він же мусить удавати з себе розважливого та обережного купця, більше не зраджуючи себе, як уже одного разу цього дня. Й наслідуючи іншим, що сами все робили, він підняв на рамена свій вантаж і поніс до заїзду. Розчинив двері, увійшов. Ніхто нічого йому не сказав, ніхто не кинув привітного слова.

У просторій кімнаті стояла величезна піч; в ній горів ненастанний вогонь. Від людей було завізно. Найрізніші віком та становищем сюди зібрались мандрівники. Хто сушив свої плащі над вогнем, інші милися, так таки на людях, деякі просто відпочивали. Англієць почувався погано від надзвичайного гамору й такої сили людей. Він вирішив просити окремої кімнати.

Коли проходив повз той старий, що виглядав був із вікна — тутешній слуга — Філіпсон спитав його, де можна побачити господаря. Той показав на притулок за величезною піччю. Купець подався туди, де в темному й теплому кутку сидів господар. Невисокий, кремезний із скривленими ногами, той являв собою звичайний тип хазяїна невеличкого заїзду за тих часів у Німеччині. Пишався він неймовірно, але було щось своєрідне в обличчі, і Філіпсон зацікавився.

Він уже добре зрозумів, що тут годі шукати запобігливої ввічливости, яка ото панує по французьких отелях, великих чи маленьких — однаково. Проте, навіть і на німецького господаря, цей був аж надто вже похмурий, мов трагедія, що в ній нічого не відшукаєш веселого, ні з чого хоч трохи покепкувати.

— Ласкавий господарю! — вдався Філіпсон. — Я дуже стомився і до того нездужаю. Чи не можу попросити у вас окремої кімнати, шклянки вина та чогось попоїсти?

— Можете! — відрубав той таким тоном і з таким виглядом, що аж ніяк не відповідав його власним словам.

— В такому випадкові, будьте ласкаві, загадайте мене якнайшвидче туди випровадити.

— Овва! Який меткий! Я сказав можете цього просити, а зовсім на згадував, що одержите. Коли хочте інакшої зустрічі, ніж тут усі мають — шукайте де-інде!

— Коли так, я перебуду без їжі, можу охоче за неї заплатити, хоч нічого й не матиму — тільки благаю, дайте окрему кімнату.

— Мандрівнику, в нас кожен дістає однакові вигоди, бо й платять усі однакову ціну. Хто до мене з'явиться, мусить їсти все, що дадуть, пити все, що п'ють інші, сидіти біля столу з усіма гостями й кластися спати, коли всі понапиваються.

— Так, так, цілком справедливо, я не маю жодного наміру опиратися вашим звичаям! Коли ж, — і Філіпсон витягнув гаманця, — я хвора людина, і тому мушу мати деякі переваги. Як заплачу за це, я гадаю, суворі закони можна б трохи попустити?!

— Маю не лікарню, а заїзд! — брутально той відрубав. — Лишайтеся — вам слугуватимуть так само уважно, як і іншим усім, а ні —

забирайтеся геть!.

Філіпсон, сумуючи, пішов назад і почав чекати на вечерю, мов віл у череді, серед численних гостей. Дехто встиг заснути з утоми, в такий спосіб зменшуючи собі нудний і тяжкий час чекання; деякі розмовляли за різні новини, інші знов кидали кості, так-сяк бавлячися поки там до вечері. Тут були й більш-менш неначе заможні, і бідні, і зовсім злиденні.

Тимчасом до Філіпсона підсів якийсь веселий чолов'яга. Англієць бачив, — тут непереливки, треба вдавати з себе веселого, балакучого купця, і повівся з ним лагідно. Незнайомий почав балачки про становище Лотарінґії та про те, як Франція й Німеччина поставляться до замаху Карла Бургундського загарбати собі цю землю. Філіпсон послухав свойого несподіваного товариша, але сам думок жодних не висловлював, обмежившися лише обов'язковими вигуками. Він, коли той скінчив, повів мову за географічне становище країни, за вигоди торгівлі, за різні постанови й закони.

Тут з'явився господар. Виліз на старе барило, сердито оглянув присутніх і рішуче скричав:

— Зачиніть двері! Лагодьтеся до вечері!

— Оце так до діла! — вигукнув Філіпсонів сусіда. — Наш хазяїн втратив надію мати ще сьогодні гостей. О, несуть скатертину! Зараз зачинять двері; хоч як хто там стукай — не відчинятимуть!

Справді, кілька подорожніх засували двері.

— Господар суворо додержує дисципліни, — озвався Філіпсон.

— А так, так! Як Карло Бургундський. По десятій годині сюди дороги нема. І слова: «шукайте іншого заїзду», що поки є звичайна загроза, тоді набирають іншого відтінку, як вартові починають обходити. Хто на вулиці, той там і лишиться, хто всередині, також має сидіти собі смирненько, аж на світанкові відчинять ворота. А доти — будівля мов обложена фортеця, що її комендант — Джон Менґс…

— А ми його полонені, мій друже!.. Та й з того я вдоволений. Розважливий мандрівник має скорятись обставинам і волі всіх урядів, що їхніми територіями він переїжджає. Покладаймося на Менґсову добрість.

Старий слуга, стогнучи та зітхаючи, приладнав кілька дошок до стола, що стояв посередині кімнати, тоді застелив його скатертиною, не тонкою й не чистою. Кожному поставив дерев'яну тарілку та шклянку, поклав ложку; ножа гість мав носити з собою. А щодо виделок, — за тих часів європейці нічого не знали за них, і пальцями клали до рота шматки, як ото нині практикується в Азії.

Скоро слуга скінчив, зголоднілі гості кинулися до столу. Ті, хто спав, враз прокинулися, грачі покинули ігри, політики забули глибокорозумні промови, а ті, хто просто бив собі байдики, вмостилися перші. Але між шклянкою та вустами може бути велика віддаль; застелений стіл також часом довго чекає на страву. Гості оточили стола, кожному в руці був ніж, категорична загроза тим стравам, що їх ще десь, очевидячки, хтось варив. Збігали хвилини, вони чекали, і поведінка доводила, який неоднаковий буває терпець у людей.

Не менше, як півгодини минуло, аж старий слуга увійшов, тримаючи в руках барильце поганенького мозельського вина. Воно було неймовірно кисле, і Філіпсон ніяк не міг примусити себе спорожнити шклянку, Джон Менґс, що препишно сидів на чільному місці, на сидінні вищому від тих, що їх мали сусіди, чудесно помітив таку неповагу.

— Вино вам немов не до смаку, чужинче?

— Так, як вино, — відповів Філіпсон, — але, приміром, оцету кращого не може бути в цілому світі.

Він сказав байдуже, спокійно цілком, а Джон Менґс розлютився.

— Хто є ти, мандрівний нікчемо, щоб гудити моє вино! Його з насолодою п'ють найвидатніші люди нашої країни. Цього самого вина одна висока особа хильнула шість пляшок ізряду, не встаючи ось із цього стільця, де сьогодні я сиджу.

— Цілком імовірна річ, господарю, — відказав Філіпсон; — я не осуджую поведінки вашого шановного гостя, хоч би він випив і двічі…

— Годі! Мовчи! Ач який язикатий вишукався! — гостро урвав йому мову хазяїн: — постався зараз же з повагою до мене й вина, замість наклепу, бо інакше не звелю давати вечері раніше, як опівночі.