Карло Сміливий - Скотт Вальтер. Страница 44

Той залюбки дав згоду.

— Можу поїхати так далеко, як вам заманеться, — і він ґречно вклонився. — Пробачте, і в нагороду скажіть: тут денебуць чи є будинок або халупа, де б добра душа прийняла подорожнього на ніч?

Дівчина, обличчя він гаразд не розгледів, здавалось ось-ось зарегоче.

— Невже ви гадаєте, — простягнула руку до замку, — що там мандрівникові може забракнути місця?

— Місця може й багато, — Артур їй на те, — а от чи схочуть ним поступитися?

— Становлячи сама чималу частину людности цього замку, — ручусь вам за те! А що ви немов не дуже привітний, то за воєнними правилами, я мушу спустити причілля.

Дівчина оділа машкару, — таких часто вживали жінки за давніх часів, захищаючи себе від спекоти, а коли то й від надокучливих очей.

Але Артур уже пізнав. Він бачив цю дівчину в оселі дядька Анни Геєрштейн.

Невже знов близько вона! Може в цьому самому замкові?

Невже знов під однією стріхою? Анна! Анна уже стільки часу виповняла вщерть йому думки — і раптом таке диво!

Йому серце затіпалось, бурхливіше забилась по жилах гаряча кров. А як довідатись? Чи ж дівчина скаже? Йому рвалася думка, не знав що говорити, з чого починати, а десь у серці буяли нестримні радощі.

Дівчина сказала тому юнакові віднести дві найкращі куріпки, а решту пустити на волю.

— Мушу подбати про вечерю, — обернулась до Артура, — ведучи несподіваного гостя.

Артур мовив, що не бажав би завдавати клопоту населенню старовинного замку Дівчина хитнула головою.

— В жодному разі не хочу потурбувати вашу господиню, — обережно озвався Артур.

— Овва! — скричала дівчина; Філіпсон пригадав, що ім'я їй Аннета, — здається, і слова не було ні за господиню, ні за господаря. А цей кумедний подорожній уже уявив, що його приймуть обов'язково у вітальні.

— Як? — трохи збентежився Артур. — Адже ви казали, що служите тут? А дівчина, очевидячки, прислуговує жінці!

— Висновок не є абсолютно правдивий. Часами жінки мають добрі посади в будинках, де господинь не буває.

— Ви хочете сказати, що й ви також?.. — злякано оступився Артур.

— Невже край несподіваним мріям?

Настала мовчанка. Дівчина вперто не дивилась на нього.

— Як називається замок?

— Арнґейм, — відказала Аннета.

— Мабуть, залога велика, — подивився Артур на фортецю, — якщо ви можете по тих вежах на мурах понаставляти салдатів.

— О, з цим справа погана, признаюся вам. Ми, певніше, ховаємось у замкові, а не живемо. Та такі тут про нього чутки, що навряд підійшов би хто близько.

— А сами ви не знаєте страху? — питав уже Цілком заспокоєний Артур. В пам'яті оживали Рудольфові слова про історію баронів Арнґеймів та страшні події, що припинили їхній чоловічий рід.

— А може надто знаємо причину страху і тим навважуємося дивитись йому в самісінькі очі?! Проте, як бажаєте, я вас не тримаю, хоч вершини далеких горбів, он дивіться, вкриває вечірній туман. Чи лишатися в Арнґеймі, чи довго ще їхати, аж натрапите на притулок новий.

Артур посміхнувся. Тут дівчина збочила, гукнувши йому їхати широким шляхом; сама подалася стрімкою тропою. Сюдою віддаль була багато менша.

Артур поїхав сам і незабаром досягнув західньої сторони Арнґеймського замку. О, він незрівняно був більший, ніж міг уявити Артур за словами Рудольфа Донергуґеля. Його будували за різних епох, — трохи готики, більше будови арабської, — мінарети, бані, всілякі прикраси східніх будівель. Що й казати, все старе-старовинне, але несправедливо казав Рудольф, що самі лишились руїни. Ні, замок старанно було відбудовано.

Швайцарка не дала мандрівникові змоги докладніше обдивитись замок. Ледве доїхав до нього Артур, зразу почув її голос. Повернув голову й побачив перекинутого через висхлий рів містка, одним кінцем на вікні, де стояла Аннета.

— Ви забули швайцарську науку, — подивилась вона на Артура, що нерішуче посувався хитким мостом.

Раптом згадалась йому Анна, її колишні слова, трохи чи не в однакових обставинах; він випростався й спокійно скінчив свою путь. Скоро став на вікні, Аннета зняла машкару й поздоровила з в'їздом до Німеччини, до давніх друзів з новими найменнями.

— Анни Геєрштейн уже немає, — сказала вона: — ось ви побачите незабаром баронесу Арнґейм. А я швайцарка Аннета Вейльхен, тепер їй за покоївку, — скінчила лукаво.

— О! — запалився Артур, — дозвольте просити, скажіть баронесі за мене… і… я не знав… що вона тут!

— Та годі, що там, — перехопила Аннета, всміхнувшись, — знаю, як треба казати. Перекажу їй про кохання, що його не вгасити всім Райнським водам, яке привело вас сюди, бо!. вона — або смерть.

— Ні! Ні! Аннето, Аннето!..

— Це що? Ви збожеволіли? Яка фамільярність! Прошу називати мене не інакше, як Анна!..

Пустотлива дівчина вибігла з хати схвильована й захоплена. Двома розгонами вибігши вузенькі сходи, вона, мов вихор, вдерлася до вбиральні:

— Анно, Анно Геє… пробачте, баронесо. Арнґеймська. Вони приїхали!., приїхали!.. приїхали!

— Філіпсони? — тамуючи віддих, прошепотіла Анна.

— Так, так… Ні!.. Цебто так. Бо приїхав найкращий, Артур!

— Аннето! А батька з сином нема?

— Ну певно, що ні! — відповіла весела Аннета, і враз збентежилась: — ой, я й не спитала за нього. Та він не був ні мені, ні кому іншому друг, крім старого Бідермана. А ці старі…

— Ой дівчино, дівчино, що ти наробила! Хіба ж я не загадала тобі привести обох. А ти привела одного сюди, де ми зовсім самі. Це ж незручно!

— А що ж я могла робити? Ну, він був сам. Хай! Може скажете треба було послати його на село, де є Райнграфські салдати, що кожну рибу в неводі ловлять? Як він би продерся там, де волоцюги, хижі барони, — пробачте Анно, — розбишаки та всілякі недобитки під прапорами Бургундського герцога…

— Мовчи, Аннето, не бався зі мною. Ось порадь, що робити. Де ж це старий?

— Може зволите сами запитати молодого про це, люба Анно… Пробачте, шановна баронесо! Чого ви вагаєтесь? Ви врятували йому двічі життя, він прекрасний, молодий, стрункий та спритний; всього є, щоб подобатись. Щоправда, раніш ніж ви побачили його, вам не здавалися бридкими й швайцарські юнаки, ви грались і танцювали разом, могли з ким одружитись, навіть певно обрали б собі Донергуґеля…

— Ніколи! — закричала Анна.

— Не так рішуче, моя господине! Коли б він зумів зажити ласки вашого дядька, небога була б також не від того, але ось Артура побачили — і весь світ вам байдужий.

— Годі, Аннето! Ти хочеш, щоб я зненавиділа тебе?

— От і виходить, що ви кохаєте його, і нічого дивного в цьому не бачу. Що вам можна закинути?

— Аннето, цього ніколи не буде!

— Та не лякайтеся, Анно. А щодо грошей, Артурів батько найщедріша в світі людина. Він дасть синові гроші купити десь фарму в швайцарських горах. Ви маєте трохи лісу та трохи землі, — передо мною ж спадкоємиця частини геєрштейнського маєтку… Буде своє господарство, Артур полюватиме, ловитиме рибу, оратиме землю, буде боронити та збирати в жнива…

Анна Геєрштейн сумнівно хитнула головою, немов не переконана, що її коханий має до цього хист.

Трохи заспокоїлась, і вже мала силу вийти до Артура.

— Ну, ходімо, — озвалась до дівчини. — Помріємо потім. І не базікай більше дурниць, бо цей молодик жодного слова не казав мені про кохання.

— Та не може бути? — здивовано скричала Аннета. — Стільки часу бували вкупі, про віщо ж міркували ви обидва?! Вам же ніщо не стояло на заваді.

— Облиш це! — рішуче промовила Анна. — Ходімо.

Анна розчинила двері й не встигла зробити й кроку, як Аннета вже збігла сходами та помчала далі. Тоді спинилась внизу, немов щось пригадавши, й притишено вдалася до Анни, яка повільно взялася рукою за поручні.

— Анно, Анно! Треба пишніше вбратися. Ви ж тепер баронеса

Арнґейм!

Вона сказала це вчасно, бо Анна знов так схвилювалась, що не мала відваги сходити вниз. Аннета миттю підскочила знову до неї, взяла за руку й сказала:

— Ходімо назад, я вас приберу, а ви втихомирите своє серце. Як зблідли! Нічого, хай він ще трошки почекає!