Карло Сміливий - Скотт Вальтер. Страница 52

— Невже так зле?

— Я такої думки за нього. І боляче чесному англійцеві служити в армії, де верховодять такі зрадники. Але що робити, як немає нагоди воювати в моїй власній батьківщині! О, я так мрію за це — може ж знову розпаляться в нашій дорогій Англії благородні громадянські війни, де чесно бились, не знали зради.

Оксфорд натякнув, що він не втратив надії жити та померти в батьківщині в бою за правду. Потім він попросив Колвена дати вранці його синові Артурові провідників та перепуску, бо той мусить їхати до Нансі, де живе король Рене.

— Як? може молодий лорд їде туди записатися в трубадури? В столиці бо короля інших справ не знають — кохання та поезія.

— Ні, — відповів Оксфорд, — там живе королева Маргарета і для годиться треба, щоб Артур засвідчив їй своє шанування.

— Розумію, — сказав лянкастерський ветеран: — хоч надходить зима, але сподіваюся, на весні розквітне Червона Троянда.

Він провів Оксфорда до призначеної йому частини в наметі: там була постіль і Артурові. Колвен сказав, що на світанкові коні та провідники чекатимуть.

Батько та син залишилися вдвох.

— Нині, Артуре, ми знову з тобою розлучаємось! — промовив Оксфорд. — Місця тут небезпечні, листа до королеви я не дам. Перекажи їй, що бургундський герцог дуже думає за свої вигоди, а проте не від того, щоб сполучити їх з її справою. Скажи, на мою думку ми допомогу одержимо, але з умовою, що зречеться король Рене. І скажи, не забудь, що я ніколи не порадив би їй дати таку жертву ради самої невеличкої надії на скасування йоркського престолу. Але Франція та Бургундія, мов гайвороння, носяться над Провансом; той або інший державець, а може й обидва… накинуться по смерті її батька на ці володіння. Отож, поперше, умова з Бургундією може дати нам велику допомогу в поході на Англію; подруге, коли наша королева не пристане на умову герцога Карла, — справедливість її справи ані трохи не забезпечить їй права на батьківські землі. Отже проси королеву виклопотати від короля Рене акта про передачу його володінь бургундському герцогу, а вона хай на письмі ствердить свою згоду. Утримання Рене та їй призначать таке, як вони схочуть. Карло щедрий… Ото лише я побоююсь, чи Карло не встряне…

— В якийсь дурний замах, потрібний для його чести та безпеки його земель? — почули обидва голос за наметом: — і не віддасть більше уваги власним справам, ніж вашим? Чи не так, Оксфорде?

До намету увійшов чоловік в убранні та шапці звичайного салдата валонської ґвардії. Оксфорд пізнав бургундського герцога.

Артур принца в обличчя не знав. Він здригнувся, коли той увіходив і схопився був за кинджал; батько зробив йому знак, Артурова рука спустилась. Він здивовано дивився. Батько з такою пошаною приймає салдата. Але перші слова з'ясували йому таємницю.

— Коли ви перебралися, щоб випробувати мою честь, ваша високість, дозвольте вам сказати — даремно.

— Але згодься, Оксфорде, — відповів герцог, — з мене благородний шпигун: перестав тебе слухати в ту мить, коли міг сподіватися на трехи небезпечні снова.

— Заприсягаюся лицарською честю, державцю, лишившись за наметом ви почули б істину, що її можу сказати вам увічі.

— Кажи! То нахабна брехня, ніби Карло Бургундський іноді гнівається на поради від доброзличливих друзів.

— Отже, я б іще був сказав, — провадив далі Оксфорд, — що герцог Бургундський, маючи намір придбати Прованс та допомогти Маргареті в Англії видновити престола, може бути, не зуміє цього зробити. І саме тому, що від таких поважних справ йому увагу, можливо, відверне легковажне бажання помститись ніби то за якусь зневагу від союзних альпійських горян. З ними війна не дасть ні вигоди, ні слави, а позбутися цього надзвичайно легко. Швайцарці живуть серед проваллів та самотніх скель, сливе неприступних; з їхньої їжі найостанніший злидар ваш підданець помер би від голоду. Але їх сотворила природа на оборону гірських фортець. Благаю, державцю, не сваріться з ними, ідіть до мети благородної, поважної, не дратуйте вулика з бджолами: своїми жалами вони доведуть вас до сказу.

Герцог обіцяв набратися терпцю і тепер намагався додержати слова; та блиск в очах показував, як важко подолав він гнів.

— Ви помиляєтеся, — сказав, — і ті люди не мирні чабани, не селюки. Горді на кілька давніх перемог, вони забули повагу до влади, набули незалежности, почали наскоки, беруть міста та свавільно судять людей. Ти маєш не бистрий розум, Оксфорде, бо ж інакше це мусів збагнути. Щоб твоя англійська кров могла відчути мій гнів на гірських волоцюг, скажу: швайцарці є ніби шотляндці суміжним з

ними моїм краям. Вони злиденні, горді, люті, мстливі і завжди напоготові використать сприятливі обставини, напасти на сусіду. Отже, Бургундії швайцарці запеклі вороги, як шотляндці Англії. Що скажеш? Можу я починати будь-яку важливу справу раніш, аж приборкаю гірський нарід? Проте, не турбуйся, мені досить кілька днів.

— Виходить, ви скінчите з ними багато швидче, ніж наші англійські королі з шотляндцями. Війни з ними тривали так довго, ріки крови проллято, і розумні люди досі жалкують, що їх починали.

— Ні, — озвався герцог, — я не зневажу шотляндців, порівнюючи їх з горянами. Де швайцарцям устояти проти моєї кінноти?

— Так, коли кіннота матиме місце переїхати, але…

— Мовчи, я тобі доведу! Ці люди підбурюють на змови… Ось я тобі казав, що губернатора Арчібальда фон Гаґенбаха забито в Ля-фереті, коли його зрадою взяли твої швайцарці. А ось пергамент, мойого намісника покарано на смерть за вироком Фемгеріхта, таємної розбишацької спілки. О, коли б мені знайти їх на поверні землі так легко, як вони збираються в її надрах, — я б помстився. Читай нахабне писання.

Там було написано, что Арчібальда фон Гаґенбаха засуджено на єтрату за тиранію, насильство та утиски з волі священного Фем'у: виконали вирок аґенти відповідальні перед самим судом.

— Я це з-найшов кинджалом притяте до мойого стола, — вів далі герцог; — бачиш, які таємниці?

Англієць, згадавши заїзд Джона Менґса, здригнувся.

— Благаю, мовчіть про страшний суд; аґенти скрізь над нашими головами, навколо нас. Жодна людина не може покладатися на найкращу варту. Ви оточені німцями, італійцями, чужаками. Багато з них можуть бути зв'язані таємною обіцянкою, що звільняє людей від усіх інших громадських обов'язків. Подумайте за себе. Я друг вашої родини, хай навіть це останні слова перед смертю! — скажу: швайцарці, то загроза, що тяжить над вашою головою, а таємні товариства працюють під нашими ногами, щоб струснути землю. Не починайте боротьби! Вас чекає жахлива смерть!

— Одначе, ти дуже тремтиш перед селюками та нічними розбишаками. Але я терпляче вислухаю швайцарських післанців. А щодо таємних товариств, гаразд, мовчатиму, аж сполучусь з імператором; ми виженем їх звідусіль. Що мовиш? Кажу я до діла?

— Думати можна. А краще не говорити. Ви в такому становищі, що одне слово підслухає зрадник, і прийде загибель.

— Я не приймаю зрадників до себе, — промовив Карло. — Коли гадати, що вони є в моєму таборі, краще загинути від їх, ніж кожну мить начуватись.

— Вірні підданці та начальники нашої високости говорять лихе про Кампо-Басса. Він має у вас велику довіру…

— А, легко ширити наклеп на найкращого друга! Це Колвен… Кампо-Басса всі ненавидять, бо він не запобігає моєї ласки, одверто рубає правду увіччі, і я завсіди з ним згоджуюсь, а він усе знає, до

того ж веселий, добре тямить на придворних звичаях… Хіба ж не перлина?

— Може… Проте, не кожен путній царедворець є вірний порадник.

— Коли так, — закричав герцог, — доведеться сказати тобі таємницю щодо Кампо-Басса. Людовік, король французький, повідомив мене, Кампо-Басса пропонував йому за великі гроші дати мене живого чи мертвого. А. ти здригаєшся? Заспокойся! Зрозумій же, коли б воно так і було, Людовік мене не повідомив би в жодному разі. Ні, він знає, як я ціную Кампо-Басса, тому вигадав наклеп, щоб мене з ним посварити.

— Державцю! — скричав Оксфорд, — послухайтесь мене, носіть завжди панцер і самі ніде не виїжджайте!