Карло Сміливий - Скотт Вальтер. Страница 56

Герольд узяв від Бідермана страшного папера.

— Не читай, герольде! Можеш прив'язати до хвоста свойого коня і протягти вулицями на шибеницю, хай там повисить. Ідіть швидче до ваших гір! — повернувся він до швайцарців. — А мені, — він повернувся до зборів, — коня! Засідання скінчилось.

Коли всі підвелися виходити, діжонський мер знову підійшов до герцога і боязко висловив надію, може той таки прийме скромний дар від діжонського громадянства та відвідає бенкет, влаштований на його честь.

— В жодному разі! — скричав Карло. — Годі! Нам не досить сподобався сніданок — і ми не хочемо вашого обіду!

Він брутально відвернувся від ображеного мера й сівши на коня поскакав до табору, ведучи дорогою запальну розмову з Кампо-Бассом.

— Я б пропонував вам обідати, мілорде Оксфорде, — сказав до старого Колвен, — але певен, вас зараз покличуть до герцога. Карло Бургундський має звичай, починаючи погану справу, радитись із своїми друзями, доводячи їм, ніби намір чудовий. І цей запобігливий італієць завсіди з ним згоден.

Так і сталося. На цю мить прийшов паж од герцога. Просять англійського купця Філіпсона зараз же з'явитись туди.

Карло насамперед заходився лаяти всі верстви свойого герцогства, тоді згадав, що треба покарати швайцарців за зухвальство.

— І ти також, Оксфорде, — скінчив він, — мало маєш розуму та є дуже нетерплячий, втягаючи мене в далеку війну з Англією, перетягаючи моє військо за море, коли тут під боком такі бунтарі!

Коли герцог замовк, Оксфорд шанобливо, але впевнено почав доводити йому, як небезпечно зачіпати нарід, дарма що злиденний, проте войовничий та запальний, славетний стількома перемогами. А тимчасом французький Людовік таємно допомагатиме ворогам, ще може й складе відверту спілку.

Герцог уперто й непохитно провадив своєї:

— Ніколи, — скричав він, — ніхто не скаже за мене, що я загрожую лише, а виконувати грізних намірів не вмію. Вони оголосили мені війну, і вони мусять пізнати мене. Але я тобі не відмовляю, Оксфорде, — перевів герцог розмову, — дай Прованс, умов Рене, щоб Ферранд де-Водемон не ставав мені на перешкоді в справі з Льотарінґією, — і за це варт буде вислати військо проти Блекборна, що бенкетуючи в Франції, втратить свої володіння в Англії! Май терпець, почекай! Я ж не можу послати військо одразу. Мені треба небагато часу. Похід на швайцарців забере не більше, як один ранок. Ти ж підеш із нами, старий мій товаришу. Я зрадію, побачивши, що ти не забув, живучи в тих селюків, як сидіти на коні та тримати списа.

— Я піду за вашою високістю, — промовив Філіпсон, — бо всі мої вчинки залежать нині від вашої волі. Але битися з ними не буду.

— Згода, гаразд! Принаймні матиму чудового свідка.

До намету постукали.

Швидкою ходою увійшов стривожений канцлер бургундський.

— Новини, державцю, з Франції та з Англії… — але побачивши Філіпсона, він замовк.

— Кажи! Це друг, що заслуговує на довіру.

— Незабаром ці відомості знатимуть усі… Людовік та Едвард склали спілку…

Герцог та Оксфорд обоє зблідли.

— Я на це сподівався, — мовив герцог, — але не так швидко.

— …королі вже бачились, — провадив далі канцлер.

— Як? На бойовищі? — закричав, забувши все на світі, Оксфорд. Канцлер здивований спинився, але побачивши, що герцог чекає на відповідь, не звернувши жодної уваги на Оксфорда, докінчив:

— Ні, чужинче, не на бойовищі, мирно вони побачились.

— Цікава картина, варто б подивитись, — озвався герцог. — Старий лис Людовік та мій брат Едекбо… Едвард. Де?

— На мосту через Сену.

— Я б хотів, щоб там був ти, — подивився герцог на Оксфорда, — і дав би два добрих удари — один за Англію, а другий — за Бургундію. Мойого діда отак забито на Монтероському мості через Йон.

— Щоб цьому запобігти, — сказав канцлер, — посередині мосту зробили загороду. Там вони й розмовляли.

— А-а… обережність хитрющого Людовіка… Бо ж англієць, одверто кажучи, Едвард, не знає ні страху, ні політики. Але які умови? Де зимуватиме армія? Які міста, замки та фортеці дається назавжди чи на заставу?

— Жодних, державцю! Англійська армія повернеться до Англії, скоро дадуть кораблі; а Людовік либонь же віддасть останнього човна, аби швидче їх виперти з Франції…

— Якою ж ціною купив собі Людовік такий бажаний йому мир?

— Хитрими словами, розкішними подарунками та шістьомастами бочками доброго вина.

— Вина?! — скричав герцог. — Ти колинебудь чув таке, Філіпсоне! Одверто кажучи, всім відомо, що англійці не торгуються з сухими вустами.

— Важко йняти віри… — відповів Оксфорд. — Коли б, навіть, Едвард і подався за море з п'ятдесятьма тисячами англійців, військо ж його має досить гордих та пишних вельмож: вони не дадуть згоди на таку ганьбу.

— Людовікові гроші, — заперечив канцлер, — знайшли благородні руки, а французьке вино потопило цілу англійську армію.

— Тепер дано Людовікові змогу, — сказав Оксфорд, — напасти у всій своїй силі на Бургундію.

— Ні, друже Філіпсоне, — заперечив герцог, — між Бургундією та Францією підписано ще на сім років мир. Шановний канцлере, можете нас залишити. Але будьте поблизу, може потім покличу.

Коли той вийшов, герцог який поєднував з суворою та запальною вдачею багато доброти та великодушности, — підійшов до Оксфорда. Граф приголомшений і прибитий стояв на одному місці.

— Бідолашний Оксфорде! — поклав руку йому на плече герцог. — Це тобі велика мука. Ради тебе я б хотів затримати англійців яко мога довше у Франції, хай би пили вино та посиділи… Але порушити миру з Людовіком я не можу. От що: ти дай мені тиждень, я добре накладу твоїм горянам, а тоді дістанеш від мене величезну армію. Тимчасом я прикладу всіх можливих зусиль, щоб Блекборн ще таки трохи пересидів на місці, щоб не міг переїхати море одразу. Вони не одержать жодного корабля із Фляндрії. Схаменися, мій друже! Ти будеш в Англії багато раніше за них! Пам'ятай за Прованс! Діяманти королеви Маргарет ми мусимо на деякий час узяти. Може за них, додавши трохи, звичайно, і своїх добудемо у фляндрських лихвярів грошенят.

— Державцю, я був би останній негідник, коли б мав сумнів, що маєте щирі наміри. Але ви знаєте, яке мінливе щастя війни. Ви зволили давати мені деяку довіру… Дозвольте, ваша високість, мені сісти на коня та поскакати за добрим ляндаманом. Я складу з ним угоду, що забезпечить ваші південно-західні кордони. Тоді все буде гаразд з Льотарінґією та Провансом.

— І не кажи мені такого, — закричав на нього Карло: — державець, давши слово свойому народові, не може взяти його назад, мов купець. Іди й будь певен, ми тобі допоможем, але самі вирішимо, як та коли. А я поспішу, не турбуйся, я тебе дуже ціную іне гаятиму часу. Армія наша вже дістала наказ сьогодні увечері виступити.

Оксфорд важко зітхнув. Сперечатися не було жодної рації. Однаково Карло зробить по-свойому.

Він попрощався з герцогом і пішов назад до Колвена. Той стурбовано готував плян пересування артилерії. Він прийняв Оксфорда радісно, здоровлячи себе з таким товаришем на час походу. Колвен Оксфордові сказав, що з герцогового наказу, він може зберегати своє інкогніто.

XXVIII

Веселою людиною він був.

Сніг старощів на нього впав. Але

Його байдужим не зробив… Мозок

Був повний привидів, шалених, диких…

Так сонце, що сіда, — на льодовик

Кида проміння, — і холодну кригу

Малює тисячею барв…

(Старовинна комедія).

Артур де-Вер, або молодий Філіпсон, спокійно, але дуже повільно посувався до Провансу.

В Льотарінґії, де стояло військо Карла Бургундського та блукали різні волоцюги, подорожувати тоді було дуже небезпечно. Доводилось раз-у-раз збочувати з битого шляху.

Артур мав великий досвід і знав, що не треба покладатися на провідників. Але — цьому, Тібо, що був родом з Провансу, юнак бачив, вірити можна. Дорогу знав надзвичайно добре й до обов'язку ставився якнайсумлінніше. Артур дуже з ними потоваришував, як молодий купець Філіпсон; і Тібо йому розповів усе за Прованс, за веселого короля Рене.