Сватання на Гончарівці - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович. Страница 12

Прокип (очень важно). А що ви за люди, і відкіля бог приніс?

Скорик (так же важно). Прежде усево позвольте во фрунт стать і без темпов вам честь отдать, а просто покланитца і добрим словом прислужитца. Прежде паслушайте нас, а после уж будет ат вас приказ. Кагда будет теє, так ми і онее; когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося і проч пайдьом. А што ми не дезертьори, і не марадьори, і без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (Подает хлеб.). Пожалуйте.

Тымиш (кланяясь). Так-таки, так.

Прокип (приняв хлеб, целует и кладет подле своего). Хліб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша річ не до діла, то не треба і вас, і вашого хліба. Сідайте, люди добрі; може, здалека ідете?

Старосты садятся и усаживают Стецька подле себя.

А відкіля ви, панове, з якої землі?

Скорик. Ми з землі дальної. Кали слихали, аж з Франції.

Стецько. Вже й видно москаль, зараз і збрехав. Ми притьмом з-за Харкова.

Тымиш его удерживает.

Прокип. Що ж то за земля? Чи далеко вона відсіля? Скорик. Не близько. Іщо аж за Москвою будет верстов сто.

Тымиш. Так-таки, так.

Прокип. Крий боже, як далеко! Мабуть, на кінці світу! Туди ворон нашої кості не занесе! Хороша ж сторона?

Скорик. Старана важная! Туда і за всєво свету господство з'єзжаетца пажить, нагулять…

Прокип. Чи там же кабаки, чи вольна?

Скорик. Там об кабаках і не слишно; усе п'ють без заказу.

Прокип. А горілка дешева?

Скорик. Ніпочому. Там горілчані каладізя.

Прокип. От сторона, так-так! Ще лучче Косолапівки. Тим-то і господство туди унажа. Е! якби нам, жінко, туди на слободу перейти та хоч би раз у таких колодязях скупатись! Ви ж в нас постоєм, чи що?

Скорик (говорит скоро). Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторія, просимо паслухать. Раз у. прошлом у годі були ми у паході, у диком народі. Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А у євтом городі как раз сидел вот євтот (указав на Стецька) дикой князь. Войско ево штурмует, а он знай сабе бунтует, паднімаєт угору плечі і гаворит такії речі: з городом вам атдам-ся за всем, толькі патєшгє меня тем, оддайте міне алн птицю, али чорную куницю, али красную дівицу, какую у вас ізберу і до себя приведу. Генерал нас призвал, такиї речі і" сказал: ти, Осип Скорик, па всему свету па-бувал, усю Туреччину ізхадил і в Рассею захадил, ти з ним найди і в Німецію зайди; іщіте таково дива, шукайте, і как найдьош, ему аддавайте. Вот ми как пашли, тридцять гасударств прашли, а такова дива не нашли. Я, було, у ретираду астался, так наш дикой князь затялся; усьо ішли, ішли і учора у єтот город,– как завьотца, не знаєм,– пришли; тут разом пала нам пароша…

Стецько (все слушал со вниманием). Бов-бов-бов! То по москалевій брехні дзвонють. Яка літом пороша?

Скорик (к нему с большим сердцем). Малчи, шпийон! Не дасть закону сполнить.

Стецько (тихо). Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дійдеться.

Скорик. Вот как пала пароша, і на пароші след увидали і слідіть стали. Наш дикой князь татчас па следу взиал і как апеченой закричал: вот мая ні птиця, ні чорная куниця, а красная дівиця! Пайдьом єйо ськать і на пє-йо пароль узять. Вот ми па следу і пайшли, і да вашово дому прийшли. Тепер ми себе розсуждаєм: певно, наша ні птиця, ні куниця, а красная дівиця у вас у хаті, тут єйо і палучить желаем. А па євтой мові будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вінець.

Тымиш (все продолжает). Так-таки, так.

Стецько. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий і москаль!

Прокип (все с важностью). Що се за напасть така? Відкіля се ви, панове хранцузи, таку біду на нас накликаєте? І якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажіть? Щоб нам нашого не втопить.

Скорик. Е! хоч наш князь і дикой, одначе он штукар великой! Как на свет родился, то іщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво і слова не слихать; і таки з худоби кой-што маєт, і кагда абедаєт, зубов не пози-чаєт, а собственними своїми кусает; ат вади ні разу п'ян не бивал і нікагда у себя грошей не крал; у канпаниї знаєт честь, свічей і сала не єст; ум і.разум за ним ведьотца, он на стену не дерьотца. Тепер ви делом розмишляйте, а нам адвєт давайте.

Одарка (Уляне, котрая стоит неподвижно). Колупай швидше піч, колупай!

Прокип (подумав, важно). Ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви пас не порочили, буцімто ми передержуємо куниці або красні дівиці, так ми вас пов'яжемо. Чи так, жінко?

Одарка (весело и ласково). Роби як знаєш. Ти батько і нам усім голова; як скажеш, так і буде.

Прокип. Еге! Дочко, а годі піч колупати, давай чим оцих хранцузів пов'язати.

Стецько (испугавшись). Ану-ну; до чого дійдеться, то я і навтікача.

Одарка (подойдя к Уляне, весело). Іди ж, іди. Чуєш, що батько велить? Може, нічого не придбала, та вже і соромиться. Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, в'яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (Тащит ее против воли.) Та іди-бо; ще і опинається.

Скорик (подойдя, удерживает Одарку). Пастой! Дє-лаїш темпи, без флігельманта. Кагда не знаєте порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаєм: видали, как єто дєлаєтца і у Франції, і у Ту-реччинє, і у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, дєвка, пакланися батюшці і матушці на-троеча, дякуй за хлєб, і соль, і за науку і праси благаславенія на добройо дело. Вот как усюда дєлаєтца. (Садится.)

Тымиш (все повторяет кстати и некстати). Так-таки так.

Скорик (Уляне). Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову.

Уляна, заливаясь слезами, кланяется в ноги три раза, а Скорик приговаривает.

Раз, у другой, у третьой. Полно.

Прокип (когда она ему кланяется). Та буде ж, буде; та годі ж, годі. Давай швидше по чарці.

Скорик. Ну, тепер матушці: раз, у другой, у третьой, Полно.

Уляна (поклонясь в третий раз, остается пред матерью на коленях и горько плачет, держа ее за руку). Ненечка моя ріднесенька! Лебідочко… перепілочко! У останній раз прошу тебе: не топи свого дитяти!… Дай мені на світі пожити!…

Алексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы.

Одарка (сквозь слезы). Годі ж, Улясю, годі, доненьку! Устань же, кажу тобі. Сього вже не буде. Давай там, що е. (Видя, что Уляна не встает, начинает сердиться.)

Та кажу ж тобі, що давай. От тільки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну.

Тымиш. Так-таки, так.

Уляна (в отчаянии). Боже мій милосердний! (Идет и, обращаясь к Алексию.) Тепер, Олексію, прощай на віки вічні! (Уходит, заливаясь слезами.)

Одарка. Дурна, дурна! Так і я не хотіла за свого Прокопа, на стіну лізла; а далі – й нічогісінько.

Стецько. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далі і сама захоче.

Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымншу и, отошед к стороне, плачет.

Скорик (взяв рушник, встает и кланяется, держа его в руках). Спасіба батюшці і матушці, што свайо дитя рано будили і доброму дєлу учили. Спасіба і маладой, што рано уставала, тонко пряла і харошенькі рушнички придбала!

Тымиш. Так-таки, так.

Скорик (Тьшишу). Ану, таваришу, зав'яжи мне, а я табе.

Друг другу завязывают рушники через плечо.

От так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завеем – скачи, козак.

Садятся на своих местах.

А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак віноваті, зв'яжіте і колонновожатаво.

Стецько. А князя і забули? Хоч би тобі на сміх чим-небудь оплутали.

Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому.

Прокип. Ну-бо, ну-бо, мерщій; пора частовати.

Уляна (ломая руки). Вже ж, матінко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!…

Одарка (вскочив к ней). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!