Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович. Страница 8

Не кожна могла б керувати транспортною фірмою, нехай невеликою.

Не кожна могла б працювати в таксі.

На погоду Зоя не зважала. На ній було розстебнуте червоне коротке пальто, під колір «камаро», біля якого стояла. Поли відкривали світло-сині джинси, кофтину в тон штанам, замшеві чобітки з невисокими, але широкими халявами. На її тлі Лора, звична вдягатися хай стильно, але при тому не впадати в очі, відчула себе бідною родичкою. Відчуття посилила шапочка – адже коротко стрижена, ще й підфарбована Зоя залишалася простоволосою.

– Я думала, що ви з чоловіком живете разом, – сказала Кочубей.

Гайдук дав їй віжки управління, довіривши розмову, точніше – допит винуватця. Сам від Богунії взяв таксі й подався залагоджувати більш нагальні справи. Безпека «Омеги» раптом опинилася під загрозою, про що шеф навіть не здогадувався, бо не копав глибоко. Дбати про неї, вживати контрзаходів – його основний обов’язок. На цьому фоні ганебний вчинок охоронця-протеже зі зрозумілих причин перейшов до розряду другорядних.

– На щастя, Вадик має власний барліг. – Зоя, говорячи так, на щасливу аж ніяк не скидалася.

Вона чекала на іншому кінці Житомира, теж у спальному районі, але забудованому раніше. Зараз вони стояли в неохайному дворі біля єдиного парадного, яке було в панельці на дев’ять поверхів – стандартна блочна забудова сорокарічної давнини.

– Бабуля внучкові відписала.

– Його бабуся ніби жива.

– То по материній лінії. А спадок – від тієї, що по батьковій.

– Ясно. Ви сказали – на щастя…

– Бо можу від нього відпочити. Вадик ховається тут. Або – я зачиняю.

– Ховається?

– Наприклад, зараз заховався від ганьби. І це добре, бо очей сусідам не муляє. Та й різні журналісти-блогери не морочать голову.

Сокіл запаркувався трохи далі, за рогом будинку. Лора припустила, що розмова вийде довгою, тож дала напарникові карт-бланш у часі. Зазвичай у таких випадках Богдан зачинявся в салоні, вмикав тихенько будь-яку радіохвилю й дрімав під звуки.

– Ви ще сказали – зачиняєте…

– На ізоляцію. Тільки так можу впоратися.

– Із чим? – Лору дратувало, коли треба було витискати слова по краплі.

– Господи, – Зоя витягла з сумочки цигарки. – Ви не проти?

– Навіть якщо проти – ви ж усе одно закурите.

Зоя прикурила від дешевої запальнички, випустила дим убік.

– Хочу кинути. Навіть іноді вдається. Та хіба з усім цим… А! – Вона приречено махнула рукою.

– То з чим не впораєтеся? – нагадала Лора.

– Вадик – алкаш, – просто пояснила Зоя. – Зараз це не модно. Тим паче для чоловіків його віку.

– Йому, здається, двадцять шість…

– Двадцять сім. Уже.

– Що значить – не модно? Що ж тоді модно?

– Наркотики. – Зоя знову затягнулася. – Принаймні в їхньому віці. Добре, хоч у мене татко бухав.

– О, Господи! – вирвалося в Лори. – Даруйте, але чому – добре?

– Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирі, коли йшла на роботу. Проблеми, звісно, – ми ж усі разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Він мене слухає, хоч і бурчить.

– Бо ви – старша?

– Не починайте. – Зоя глянула на кінчик цигарки, збила нігтиком попіл. – Вік не має значення. Вадим усіх слухає. А ще – час від часу тікає, як сам каже, до себе, на свою територію. Щось йому муляє. Точніше – муляло.

– Зараз не муляє?

– Дев’ять місяців я мала спокій, Ларисо Василівно…

– Лора, – м’яко поправила Кочубей.

– Дев’ять місяців, – повторила Зоя. – Знаєте, як ми познайомилися? Влаштувався водієм на мою фірму. За якийсь час на нього поскаржилися пасажири: п’яний на маршруті. Поговорила з хлопчиною перед тим, як вигнати, бо розмова в мене коротка. А потім, не повірите, так жаль його стало…

– Чому ж – повірю. Ваш чоловік – із тих, кому треба дружину й маму в одній особі.

– Не коментую. – Зоя докурила до фільтра, витягла з сумочки паперову серветку, акуратно загорнула бичок. – Скажу інше: у мене на маршруті, розуміється, він працювати вже не міг. І куди приткнути новоспеченого чоловіка, теж не дуже знала. Добре, що бабуся з мамою підключилися. Але весь той час, Лоро, всі дев’ять місяців, Вадик краплі до рота не брав. То все вона поробила. Не вірила до останнього, я ж доросла тьотя. Ще з хлопчиком сперечалася.

– З яким хлопчиком?

– А… Ну, я Вадима так іноді називаю, коли хочу заспокоїти. Чи, навпаки, насварити. Під гарячу руку, коротше кажучи. Тільки тепер визнаю помилку. Не бачу іншого пояснення. Поробила вона нам.

– Чекайте, – Лора клацнула пальцями. – Вона – це…

– Свекруха.

– Вадимова мама? – Лорині брови стрибнули вгору.

– Моя свекруха. Колишня. Чорний рот у неї та лихе око. І взагалі, зечка вона. Щойно з колонії вийшла. Звільнилася… На наші голови.

Перш ніж зайти нарешті в парадне, Зоя набрала чоловіків номер.

– Абонент не може прийняти дзвінок, – сказала, здивовано глянувши на пласку прямокутну слухавку, навіть розвернувши її до Лори.

– Щось не так?

– Дзвонила Вадикові, коли їхала сюди. З машини, дорогою. Попередити – прийду не сама.

– Це важливо?

– Нє-а. – Зоя мотнула стриженою головою. – Просто вирішила сказати. Могла б не говорити. Адже ключик є.

Вільною рукою вона витягла з кишені пальта круглий брелок з емблемою «камаро». На мідному кільці забряжчали чотири ключі різної форми. Легенько підкинувши зв’язку на долоні, Зоя начепила кільце на вказівний палець.

– То ходімо. – Лорі не терпілося поставити винуватцю кілька важливих для справи питань.

– Хлопчик відповів хвилин п’ятнадцять тому, – Зоя мовби не почула, закусила нижню губу. – Не може прийняти дзвінок… Якого ж ти милого… А! – Зоя знову брязнула ключами. – Гайда, Ларисо… Вибачте, Лоро.

Важкі, незграбні, як сам будинок, проте міцні парадні двері обладнали домофоном. Зоя набрала потрібні цифри. Послухала сигнал, на який ніхто не відповів. Знову прикусила губу, приклала до потрібного місця сірий млинець магнітного ключика. Лора встигла глянути через плече супутниці й вирахувала за номером квартири – третій поверх. Помилилася: натиснувши напівпропалену, колись червону кнопку й викликавши кабіну обмальованого всередині ліфта, Зоя повезла їх обох на четвертий.

Потрібні двері були оббиті старим коричневим дерматином. Дзвінок так само давно не міняли. Зоя натиснула на нього так сильно, немов хотіла проштрикнути. Зсередини долинуло чи то булькання, чи то квакання – хай там як, звук не тішив вухо. Дослухавшись, навіть притуливши вухо до дверей, Зоя спересердя копнула їх носаком. Потім – грюкнула кулаком раз, удруге, втретє.

Аж тоді відчинила сама.

Переступивши за нею поріг і пройшовши через маленький передпокій до єдиної в помешканні кімнати, Лора зрозуміла: тут не живуть. Але іноді ночують: старий картатий плед валявся на потертому розкладеному «книжкою» дивані, в головах – забрана в несвіжу наволочку подушка. Крім спального місця, побачила в кімнаті облуплений письмовий стіл без шухляд, на якому сиротливо стояло горня з написом «Клава». У кутку – зелене продавлене крісло з обтертою оббивкою. У протилежному – стара, як усе тут, прямокутна шафа для одягу.

– Нема на що тут роздивлятися. – Зої так само тут не подобалося. – Рук сюди треба, грошей і голови.

Пройшовши за нею в невеличку кухню, зазирнувши по ходу в крихітний сумісний санвузол – на унітазі залишили піднятою кришку, – Лора побачила такий само мінімалізм, що межував зі злиднями. Білий стіл, два клишоногі табурети, холодильник «Дніпро», давно не миту газову плиту на дві конфорки, шафку на стіні. Зазирнувши в холодильник, Зоя кивнула всередину:

– Сосиски не доїв. Більше нічим не запасся.

Тут не скоєно жодного злочину. Проте Лору вже вів інстинкт – вона ступила до білого пластмасового відра зі сміттям, двома пальцями підняла кришку.

– Їв яйця. Шість штук, зовсім недавно. Варив одноразовий супчик із пакетика. Пив кефір. Отже, – поклала кришку назад, – ваш чоловік був тут зовсім недавно. Припускаю – зранку.