Остання босорканя - Карюк Сергій. Страница 19

— І, до речі, чого його тобі віддали? Як це ти з Жевуським познайомився, хаме?

— Випадко...

— Говори, падло, а то вуха познімаю, а тоді й довбню!

— Не можу, тоді й мені не жити... — заскавучав майстер, якого загнали в пастку. Голота знову взявся за мотузок, однак Фройнд, заплющивши очі, мовчав.

— Ану кажи! — втратив терпіння Голота й кінчиком ножа вколов Фройнда у шию. Той миттю прокинувся, пронизливо заверещав і вже було картинно втрачав свідомість, коли його струснули так, що мало не відірвали голову.

— Почекай! — несподівано сказала Сташка, що підійшла з-за спин. Вона й відвела ножа від горлянки Фройнда. — Мені все не дає спокою одна річ. Босорканя.

— Не починай, — нервово відгукнувся Голота.

— Ні, послухай. Тож відьма з гір, так?

— Так, припустимо, — не розуміючи, до чого хилить Сташка, підтвердив Голота.

— І саме в горах біля Турки Ярина збирала свої розповіді про цих тварів? Так?

— Так.

— А хто в нас прийшов із Турки до Львова двадцять років тому й дивовижним чином із босого й голого став багатим і славним громадянином Леополісу?

— Хто?

— Той, хто прийшов до міста з котом, і той, хто оженився на вдові майстра маляра і сам став малярем, а тоді...

— Цехмістром... Це ж цехмістер стояв і дивився, як Фройнд розмовляв із Жевуським... — вражено прошепотів Голота.

— І він же, Щасливець Шлієркамп, прийшов із Турки, — повторила Сташка.

— То він... — повільно повторював Голота й дивився, як очі Фройнда поволі наливаються жахом.

— Ні, ні! — закричав переляканий Фройнд.

— Це Шлієркамп... — видихнув Мнішек. — Ану відповідай, суча кров, Шлієркамп тебе з Жевуським знайомив, Шлієркамп тобі наказував усе те робити! Я віддам тебе Яську Болицю, кременецькому кату, якщо не скажеш! Це цехмістер?!

— Цех... цехмістер! — задихаючись і замруживши очі, прокричав Фройнд, із силою виштовхуючи слова. — У нього гроші! Він дав мені двадцять, аби я мовчав, що то його замовлення він узяв після Пістровського.

— Цехмістер... — повторив Голота. — Цехмістер. За всім стоїть ваш красивий, благородного вигляду цехмістер. Бачиш, — повернувся він до Гусака, — усе тепер стає куди більш зрозумілим.

— Думаю, такого удару ваш цех може й не витримати, Гусаче. Цехмістер, що вбиває малярів по всьому місту. Поголос про львівських малярів піде по свій Речі Посполитій, а може, й далі, по всенькій Європі. З вами ніхто не захоче мати справу.

— То це означає... — прошепотів Гусак

— Означає, що цех львівських малярів помре вже сьогодні.

Розділ 11

У якому Голота викриває убивцю, але зрештою все йде якось не так

Львів. 29 серпня. 1768 рік. Понеділок

Красень-чоловік із мужнім лицарським обличчям відкривав і закривав рота, співаючи якусь лише йому чутну пісню без слів. Його очі налилися кров’ю, губи дрижали. Цехмістер львівського королівської милості цеху малярів Гжегож Шлієркамп був живим уособленням переляку. Закривши врешті рота, він спробував сказати хоч щось відтоді, як до його кабінету ввірвалися двоє чоловіків у крислатих капелюхах, які обережно зачинили за собою двері й обступили стіл цехмістра, завмерлого з пером у руках.

— Ви щось хотіли мені сказати, панове... — важко сопучи від страху, кремезний цехмістер обвів очами незнайомців, що закривали обличчя хустками й дзвеніли шаблями.

— Нічого особливого, пане Шлієркампе. Просто візит ввічливості. Це я, ліценціат Голота, — Голота зняв хустину, провів руками по вусах і вклонився.

— Слава Ісусу, Богуславе! — видихнув цехмістер. — А то я вже бозна-що надумав собі... Але... Чому ви в такому вигляді і так... безцеремонно вриваєтеся, можна дізнатися? — цехмістер відкинувся на спинку крісла, обличчя його потроху знов набувало звично-бундючного виразу одного з «батьків міста».

— Маємо нагальну справу. Відкласти її не було змоги, — скрушно похитав головою ліценціат.

— Що ж то за справа, шановний? Яка її важливість, що ви так... заходите..? Вам не здається, що ви нахабно себе поводите, пане Голото? — судячи з тону цехмістра, ліценціат зрозумів, що той уже зовсім оклигав від переляку.

— Усе лиш для того, щоб ви розповіли про вашу прекрасну затію... — опустивши погляд донизу, м’яко проказав Голота.

— Яку ще затію? Що ви там мимрите, ліценціате? Хай там що, пане Голото, і я знаю вашу близькість до графа Мнішека, але так просто вам це не минеться. Не тільки у вас високі покровителі. Я змушений вжити відповідних заходів. Повірте мені, я зараз же відправлю слуг до магістрату і до...

— Вибачте, що перебиваю, ваша милість. Але не можу не запитати — коли це ви вигадали вбивати майстрів малярів? А головне — навіщо? — ввічливо, навіть сором’язливо усміхаючись, запитав Голота

— Що-о? Ви при розумі?! — обличчя Шлієркампа посіріло.

— При розумі й навіть при доказах, — перервав його Голота. — Маємо навіть у підвалі одного німця, який розповів нам усі деталі... Фройнд, ваш друг і наперсник. Не згадаєте? Ну, той чоловічок, якого всі називають Хвацьким, хоча, як на мене, тепер його можна назвати Говірким... — тон Голоти змінився на нахабно-агресивний, він взявся до своєї звичної роботи, яку називав «випатранням». Тепер ліценціат мав намір витягти із Шлієркампа все, аж до тельбухів.

Голота говорив, не перестаючи. Він не давав вставити жертві ні слова і говорив, забиваючи цехмістру баки справжнім потоком слів. Шлієркамп мовчав, хапаючи ротом повітря. Він більше не мав надії збити Голоту з пантелику своєю впевненістю і тепер просто дивився на нього очима приреченого на забій вола.

— Коротше кажучи, я звинувачую вас у вбивстві мого батька Кшиштофа Корибутовича, малярів Пістровського й Голємбовського. Інших малярів вашого цеху. Убивства, які ви спланували й виконали. І виконали так уміло, що всі думають про самогубства.

Цехмістер перестав виглядати уособленням переляканого вайлуватого патриція в одну мить. Блискавичним рухом він витяг із-під стола, за яким сидів, ножаку. Штрикнув, широко замахнувся та майже відразу заспокоївся у своєму красивому різьбленому кріслі. Удар у груди руків’ям шаблі Мнішека змусив його хапати ротом повітря.

— Ви, ви, ви... — цехмістер замахав руками на Голоту й намагався встати, та ліценціат лише мовчки штовхнув його в крісло.

— Найцікавіше, що я ще жодного разу не бачив, щоб злодії, убивці й різні інші розбишаки та харцизи після таких-от звинувачень встали й сказали: «О, ви мене викрили, шановний. Я схиляю голову перед вашою майстерністю, ви просто неперевершено вивели мене на чисту воду. Але як вам це вдалося?». Ні ж! Завжди ото махають руками, бризкають слиною й усіляко викручуються, намагаючись уникнути шибениці й меча ката. І щоразу, повторюю: щоразу намагаються позбавити мене життя! Можливо, саме тому не люблю викривальні промови, хоча для деяких моїх друзів це одне з найбільших задоволень у житті. А от для мене — ні, повірте. Це найважча частина моєї роботи, — важко видихнув Голота. — І, щоб ви знали, я завжди страждаю від усвідомлення того, що світ котиться в тартар. Зникло лицарство, благородство, відвага, яка була звична для наших дідів і дідів наших дідів. Навіть злочинці були інші. А тепер... Гідних благородних і розумних суперників немає, самі вишкварки...

— Ще коротше, — прохрипів Мнішек із-під своєї маски. — Про благородну минувшину не треба, це зайве.

— Не заважай, графе. У кожній справі знаходяться заздрісники, такі, як ви. Так про що це я... ага, про важкі часи. Так от, куди не повернися — і ти не побачиш гідних ворогів. Одні довбні, яким ще й доводиться розповідати, як же ти викрив їхні підлі й нечестиві задуми. Ось і тепер мушу розповідати вам, чому я знаю, хто ви є насправді. Бо ж ви і клепки не маєте зрозуміти, як вас викрили...

Якщо Голота хотів цим монологом вразити цехмістра, то дарма. Той, здавалося, не звертав на ліценціата уваги, щохвилини ще більше вирячував очі й зиркав навсебіч, наче вишукував когось. Із кожною секундою Шлієркамп усе важче дихав, а усі його рухи були повільні й немов загальмовані.