Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 111

Люсі лишилася сидіти в машині, поклавши руки й голову на кермо й тихо схлипуючи, а Страйк відійшов під велике дерево, де сховався від безупинного дощу та скористався нагодою покурити. Він набрав Дейва Полворта, який чекав, коли знадобиться його допомога.

— А, ми так і думали, що десь там ви станете,— сказав Полворт, коли Страйк назвав йому своє місцеперебування.

— Хто «ми»?

— Дідько, ти що думаєш, я це сам-один подужаю, га, Діду? Будемо у вас за годину. Лишайтеся на місці.

І, вірний своєму слову, за годину Дейв Полворт, а з ним ще п’ятеро чоловіків, двоє з яких виявилися місцевими рятувальниками, а троє — давніми шкільними друзями Страйка, вийшли з чимдалі густішої сутіні. Всі були одягнені у водовідштовхувальний одяг і мали рибальські чоботи для зовсім затоплених ділянок. Чоловіки взяли сумки Страйка й Люсі, і, залишивши джип у провулку, гурт вирушив у пішу мандрівку.

Вони й двох годин не пройшли болотистими ґрунтами і слизьким асфальтом, коли Страйкові натерло куксу. Відкинувши гордість, він дозволив двом давнім друзям підтримувати його з двох боків. Поки дійшли до шлюпів, які Полворт підготував для мандрівки через затоплені поля, вже стемніло. То веслуючи, то відштовхуючись від дна, шлях знаходили за допомогою ліхтариків і компасів.

Полворт покликав усіх можливих друзів і знайомих, щоб забезпечити Страйкові й Люсі прохід через півострів, який шарпали шторми. Кілька миль здолали на буксирі в трактора, але подекуди доводилося пішки йти по коліно в крижаній воді. Мініатюрна Люсі погодилася, щоб найміцніший рятувальник ніс її на спині.

За чотири години по тому, як вони залишили джип, гурт увійшов до Сент-Моса. Біля воріт будинку Теда і Джоан брат і сестра по черзі обійняли всіх своїх помічників на прощання.

— Не починай,— тільки і сказав Полворт, коли стомлений і потовчений Страйк спробував висловити те, для чого, здавалося, не було слів.— Швидше вже заходь, бо на біса інакше то все було?

Тед, якого протягом усієї мандрівки тримали в курсі, в піжамі зустрів їх біля чорного ходу. Глибокими зморшками на його грубому обличчі струменіли сльози.

— Я й не сподівався, що ви доб’єтеся сюди,— повторював він, запарюючи чай.— Навіть не мріяв.

— Як вона? — спитала Люсі, яку трусило. Всі троє сіли на кухні, гріючи руки об горня з чаєм і вечеряючи грінками.

— Сьогодні змогла з’їсти трохи супу,— сказав Тед.— Вона досі... вона дуже багато спить. Але коли не спить, хоче розмовляти. Ох, вона так зрадіє, що ви тут...

І потягнулися дні, що здавалися дивними й позачасовими, як їхня мандрівка. Спершу Страйк, якому в тій важкій мандрівці протез до крові стер куксу, зняв його й пересувався маленьким будинком на одній нозі, хапаючись за спинки стільців і стіни. Він писав Робін робочі листи й відповідав на її повідомлення, але новини від неї ніби надходили не з Лондона, а з якоїсь далекої далечіні.

Джоан стала тендітною, мов пташка. Крізь прозору шкіру просвічувалися кістки. Вона висловила чітке бажання померти вдома, а не в лікарні в Труро, і лежала, схудла, крихітна, у великому двоспальному ліжку, яке займало більшу частину спальні,— його свого часу купували з розрахунку на Теда, колись високого й міцного чоловіка, спершу офіцера Королівської військової поліції, потім — відважного рятувальника з місцевої служби.

Вдень Страйк, Тед і Люсі по черзі сиділи біля ліжка Джоан; вона то спала, то ні, але завжди хотіла, щоб котрийсь із них був поруч. Уранці й удень заходила Керенза, і тільки тоді родичі залишали кімнату. Джоан більше не могла ковтати пігулки, тож Керенза почала колоти їй морфій. Страйк знав, що медсестра миє тітку й допомагає у ще інтимніших моментах: він довго одужував після ампутації і не мав ілюзій щодо роботи медсестер. Ласкава, зібрана й людяна, Керенза була однією з небагатьох людей, яких Страйкові приємно було впускати до кухні, де гуляли протяги.

Джоан трималася. Минуло три дні після прибуття Страйка й Люсі, і вона спала майже постійно, але так само чіплялася за життя.

— Це все ви двоє,— сказав Тед.— Вона не хоче йти, поки ви тут.

Страйк став боятися мовчанок, які не здатен був заповнити людський голос. Йому діяло на нерви і дзенькання ложки в чаї, який запарювали, просто щоб хоч щось робити, і сльози дядька Теда, який плакав потай, і притишені питання про здоров’я від добрих сусідів.

На п’ятий день приїхав Грег, чоловік Люсі, і привіз їхніх трьох синів. Чоловік і дружина сперечалися, чи варто висмикувати дітей зі школи заради небезпечної подорожі (хоч шторми нарешті ущухнули), але Люсі більше не витримувала розлуки. Коли Грег приїхав, хлопчики кинулися з машини одразу до мами, і вся родина міцно обійнялася, а Страйк і Тед дивилися, поєднані власною самотністю: один — старий парубок, другий — незабаром удівець. Хлопчиків відвели до кімнати Джоан провідати її, і вона зуміла навіть до них усміхнутися. Після того навіть Люк притихнув, а Джек плакав.

Обидві гостьові кімнати знадобилися новоприбулим, і Страйк, не ремствуючи, перебрався спати на диван у вітальні.

— Вигляд у тебе лайняний,— прямо сказав йому Полворт на шостий день; Страйк, який на твердому дивані прокидався щогодини, і почувався так само.— Нумо по пінті.

— А мені з вами можна? — з надією спитав Джек. Він останнім часом тягнувся більше до Страйка, ніж до батька, поки Люсі сиділа нагорі з Джоан.

— Можна, якщо твій батько дозволить,— відповів Страйк.

Грег, який ходив по саду, притискаючи до вуха телефон, і намагався брати участь у нараді в лондонському офісі, поки Люк і Адам ганяли навколо нього в футбол, схвально підняв великий палець.

Тож Страйк, Полворт і Джек разом спустилися в Сент-Мос. Небо й досі було темне, а вулиці мокрі, але вітер нарешті ущухнув.

Коли дійшли до води, у Страйка задзвонив мобільний. Він на ходу прийняв дзвінок.

— Страйк слухає.

— Це Шпеник. Ти мені писав.

— Я тобі писав десять днів тому,— сказав Страйк.

— Я справою займався, гівнюк невдячний.

— Вибач,— відповів Страйк.

Він жестом відіслав Полворта і Джека вперед, а сам затримався на дамбі, поглядаючи на сіро-зелене море й туманний обрій.

— Я тут троха попитав,— сказав Шпеник,— і те, шо я взнав, тобі, Куше, не сподобається. Ота на плівці. Ніхто нічо’ не знає. Мабуть, конкретно накосячила, шо її отак.

— Тобто ти думаєш, що вона заслужила,— сказав Страйк, роздивляючись море. Тепер важко було повірити, що ця стихія принесла таку руйнацію у місто.

— Я такого не казав, шо вона заслужила... я кажу, шо таке навіть Гнійний Риччі так просто не робив,— роздратувався Шпеник.— Ти шо, в монастирі?

— Що?

— Де ти, бляха? Тихо дуже.

— У Корнволлі.

На мить Страйкові здалося, що Шпеник зараз спитає, де то. Шпеник демонстрував разюче невігластво щодо всього, що лежало за межами Лондона.

— Дідька ти забув у Корнволлі?

— У мене тітка помирає.

— От лайно,— сказав Шпеник.— Мої співчуття.

— А де він зараз?

— Хто?

— Риччі.

— Так у притулку. Я ж казав.

— Гаразд. Дякую за допомогу, Шпенику. Я це дуже ціную.

Мабуть, уперше за весь час Шпеник закричав Страйкові, щоб той не клав слухавку.

— Агов! Альо!..

— Що? — спитав Страйк, знову піднімаючи телефон до вуха.

— Нашо ти питаєш, де він? Ти ж не підеш до Риччі говорити! Все, проїхали.

— Не проїхали,— відповів Страйк, мружачи очі під морським бризом.— Я досі не знаю, що сталося з лікаркою.

— Та срати-копати. Кулю в лоба захотів?

— На зв’язку, Шпенику,— відповів Страйк, і поки давній друг не встиг щось заперечити, він відключився і поставив телефон на безгучний режим.

Коли Страйк зайшов до «Вікторії», Полворт уже сидів за столом з Джеком, купивши два пива й колу.

— Я тут Джекові розповідаю,— повідомив Полворт Страйкові, коли детектив сів за стіл.— Розповідаю ж, га? — перепитав він у Джека, а той усміхнено закивав.— На виріст йому кажу, що це — його паб. Рідний.