Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 133

— Бачите? — пристрасно прошепотів Такер.— Він прикував Марго Бамборо в себе в підвалі. Пише про це з задоволенням, заново переживає. Але психіатри не вважали, що це зізнання, вони вирішили, що Крід просто вигадує, хоче цими записками привернути до себе увагу. Вони заявили, що це гра, щоб його більше допитували, бо він любив почуватися розумнішим за поліцію, читати про себе в газетах, бачити себе в новинах. Лікарі заявили, що це просто фантазія, і якщо сприймати її серйозно, то це буде потурання Кріду. Він заводився від розмов про це.

— Бридота,— тихо сказала Лорен.

— Але мій друг-наглядач сказав... розумієте, було три жінки, яких, як вважали, убив Крід, але їхніх тіл не знайшли: моя Лу, Кара Вулфсон і Марго Бамборо... мій друг сказав, що найбільше Крід любив питання про лікарку. Крід, бачте, любить людей зі статусом. Він думає, що міг би керувати міжнародною корпорацією чи бути професором, якби не почав убивати. Мій друг мені все це розповідав. За його словами, Крід бачить самого себе десь на тому рівні... просто в іншій галузі.

Робін мовчала. Важко було так швидко оговтатися від щойно прочитаного. Марго Бамборо стала для Робін дуже реальною, а тут довелося уявляти, як її мучать, як вона спливає кров’ю і молить психопата зберегти їй життя.

— У вісімдесят третьому Кріда перевели до Белмаршу,— провадив Такер, поплескавши по інших папірцях, і Робін примусила себе зосередитися,— і почали давати йому ліки, щоб у нього не було... щоб він, знаєте, більше не міг... І саме тоді мені дали дозвіл йому написати, а йому — відповісти мені. Відколи Кріда засудили, я вимагав у влади дозволити мені розпитати його, а йому — відповісти мені. Врешті-решт я їх узяв настирністю. Довелося пообіцяти, що я ніколи не розповім про цього листа і не передам його пресі, але я — єдиний з родичів його жертв, з ким йому дозволили прямий контакт... і ось,— закінчив він, підсунувши ще два аркуші до Робін.— Ось цю відповідь я отримав.

Лист було написано на тюремному папері. Ніякого «Дорогого містера Такера» на початку не було.

Ваш лист дійшов до мене три тижні тому, але невдовзі по тому мене помістили до одиночної камери й відібрали засоби для письма, тож я не мав змоги відповісти. Адміністрація за нормальних обставин не дозволяє мені відповідати на подібні запити, однак, гадаю, ваша наполегливість змусила владу поступитися. Шокує, але саме це у вас мене захопило, містере Такер. Адже стійкість перед лицем негараздів — це й моя визначна риса, серед інших.

Доки збігли три тижні вимушеного усамітнення, я все думав, чи можливо пояснити вам те, що здатна зрозуміти, може, одна людина з десятьох тисяч. 0, ви, мабуть, думаєте, що я пам’ятаю імена, обличчя і характери різних моїх «жертв», однак власна пам’ять показує мені лише багаторуке, багатоноге, багатоперсе чудовисько, з яким я злягався, смердючу твар, що говорила мовою болю і страждання. Найважливіше — те, що ця тварина не була мені товаришкою, хоч і захоплювала своїми судомами. Еге ж, коли я забезпечував їй належну стимуляцію, твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість.

Чи багато разів чудовисько вмирало, а тоді оживало знов? Катастрофічно мало — мені не вистачило. Ах, обличчя і голос тварі мінилися, але реакції лишалися незмінними... Психіатр, який раніше працював зі мною, Ричард Мерридан, давав різні назви тому, чим я був одержимий,— але правда в тому, що мною володів божественний нестям.

Лікарський висновок Мерридана про мою осудність оскаржили його колеги. Але суд, на жаль, відхилив їхні умовиводи. Кажучи коротко: можливо, я вбив вашу доньку, а можливо, ні. Або я зробив це в нападі божевілля, яке й досі потьмарює маю пам’ять,— і більш умілий лікар, можливо, зніме цю полуду,— або я навіть не стрічав її. Луїзонька, може, досі десь сміється зі спроб батечка її відшукати... а може, опинилася десь в інакшому пеклі, ніж те, в якому жило моє чудовисько.

Авжеж, краща психіатрична підтримка в Бродмурі допомогла б мені відновити пам’ять, наскільки це можливо. Із незбагненних міркувань мене досі тримають тут, у Белмарші. Знайте: мені просто сьогодні вранці погрожували під носом у наглядачів. Випускаючи з уваги навіть той факт, що напад на мене — акт престижний, я щодня зазнаю залякувань і піддаюся фізичній небезпеці. А відтак, лишається загадкою, яким чином у таких умовах я повинен відновити психічне здоров’я і сприяти поліційному розслідуванню.

Логічно, що виняткових людей повинні вивчати лише ті, хто здатен їх оцінити. Аналіз некваліфікований, однобокий — штибу того, якому мене піддавали досі,— тільки поглиблює мою нездатність пригадати всі власні вчинки. Містере Такер, ви могли б мені допомогти. А поки я не в лікарні, де зможу отримати належну допомогу,— звідки мені взяти стимул видобувати зі своєї уривчастої пам’яті дрібниці, які могли б допомогти вам дізнатися, що сталося з вашою донькою? Моє життя тут щодня в небезпеці. Усвідомте: мої інтелектуальні здібності — на шляху до деградації.

Ясна річ, що ви будете розчаровані, не отримавши жодних підтверджень щодо Луїзиної долі. Коли мною не володіє нестям, мені знайоме людське співчуття — будьте певні в тому. Я знаю, навіть найзатятіші мої критики погоджуються: я розумію інших значно краще, ніж вони розуміють мене! їй-бо, я здатен зрозуміти, як важливо для вас знайти тіло Луїзи й належним чином її поховати — але той невеликий запас людського співчуття, що я маю, швидко вичерпується в тих умовах, де нині мені доводиться жити. Їх неможливо витримувати: лікування після останнього нападу на мене, що мало не коштував мені ока, не було належним через відмову адміністрації дозволити мені отримати допомогу в цивільній лікарні. «Вбивця не має права на людське обходження»: такої думки тримається громадськість. Брутальність, однак, не породжує нічого, крім брутальності. Иншої думки не тримаються навіть найбільш тупоголові психіатри.

Волію думати, що ви милосердні, містере Такер,— і в такому разі у перших же літерах листа, який ви напишете, отримавши цей, буде звернення до влади з вимогою перевести мене на решту терміну до Бродмуру. А там, можливо, ті таємниці, що їх досі ховає між рядками моя непокірна пам’ять, нарешті зможуть вийти на світло.

Ваш Аенніс

Робін дочитала і звела очі.

— Ви нічого не помітили, так? — спитав Такер з якимсь спраглим виразом обличчя.— Та звісно, де там... Це зовсім не очевидно. Я спершу й сам не побачив — і адміністрація в’язниці теж не побачила. Вони надто спішили пояснити мені, що до Бродмуру ніхто його не переведе, тож я можу навіть не просити.

Він тицьнув у останній абзац жовтим нігтем.

— Ось ключ. «У перших літерах», «ховає між рядками». Я довго не розумів, але якщо скласти разом перші літери кожного речення, ви все побачите.

Робін зробила як він сказав.

— В-А-Ш-А-Д-О-Н-Е-Ч-К-А...— почала Робін читати вголос, але потім, не знаючи, чим закінчиться речення, замовкла, дочитала подумки — і молочний смак кави скиснув у неї в роті.— О Боже.

— Що там таке? — спитала Лорен, суплячись і намагаючись роздивитися текст.

— Тобі не треба знати,— коротко відповів Такер і забрав лист.— Ось так,— сказав він до Робін, складаючи аркуші й ховаючи у внутрішню кишеню.— Тепер ви розумієте, що він таке. Крід убив Лу, убив вашу лікарку й зловтішається з того.

Робін не встигла нічого відповісти, а Такер уже розвернув до неї ще один аркуш. Робін побачила ксерокопію мапи Ізлінгтона, на якій було обведено колом якийсь об’єкт.

— Крім того,— провадив Такер,— є два місця, які ніхто не обшукував, і я гадаю, що він міг закопати тіла саме там. Я побував у всіх місцях, які були з ним якось пов’язані — в дорослому віці чи в дитинстві. Поліція перевірила лише очевидне... квартири, де він мешкав... але про це навіть не подумала. Коли Лу зникла в листопаді сімдесят другого, він ніяк не міг би закопати її в Еппінг-Форесті...