Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 179

Двері у Глорії за спиною відчинилися й увійшов вродливий сивий чоловік з орлиним носом, у смугастій сорочці та джинсах, з пляшкою червоного вина. За ним у кімнату вбігла велика німецька вівчарка, метляючи хвостом.

—Je m’excuse,— сказав він, усміхаючись до Страйка й Робін, яких побачив на екрані.— Даруйте, що... Comment dit-on “interrompre"? [19] — запитав він у дружини.

— Переривати,— підказала вона.

— Оиі [20]. Даруйте, що переривати.

Він долив дружині вина, повернув їй келих, поплескав її по плечу, а потім знову вийшов, покликавши за собою собаку:

— Viens, Obelix [21].

Коли чоловік і собака зникли, Глорія зі смішком промовила:

— Це був Гюґо.

— Скільки ви ще пропрацювали в клініці Святого Івана після зникнення Марго? — запитав Страйк, хоч і знав відповідь.

— Місяців шість-сім, гадаю,— відповіла Глорія.— Ще при мені справу взяв новий поліціянт. Ми всі були задоволені, бо той перший — Талбот, здається,— був дивакуватий. Він просто висотав життя з Вілми та Дженіс. Гадаю, саме тому Вілма й захворіла. У неї і так бід не бракувало, то ще поліція почала цькування.

— Як думаєте, вона тоді не випивала? — запитала Робін.

— Випивала? Це Дороті на неї наговорювала,— сказала Глорія, хитаючи головою.— Дороті намагалася звинуватити Вілму в крадіжках. Чули про це?

Страйк і Робін кивнули.

— А коли вона не змогла довести, що гроші з сумок цупить Вілма, почала розпускати чутки, що Вілма пиячить, і бідолаха звільнилася. Вона, мабуть, і рада була звільнитися, але ж лишилася без зарплати, правильно? Я й сама хотіла звільнитися, але була мов паралізована. Мала таке дивне відчуття, наче якщо я просто залишуся, все направиться. Марго повернеться. Лише після її зникнення я усвідомила... ким вона була для мене...

— Хай там як,— зітхнула Глорія,— одного вечора, за кілька місяців після її зникнення, Лука по-справжньому розлютився на мене. Я всміхнулася до чоловіка, який відчинив для мене двері, коли ми з Лукою виходили з пабу, і Лука просто спалахнув. Побив мене так, як ще не бив ніколи... це було в нього вдома, він мав свою квартирку. Пам’ятаю, як повторювала: «Вибач, вибач, не слід було йому всміхатися». І весь той час, що я це повторювала, я бачила... отут,— Глорія постукала пальцем по голові,— Марго, яка дивилася на мене... і хоча я благала Луку зупинитися й погоджувалася, що повелася як шльондра, бо не можна всміхатися до незнайомих чоловіків, я думала: «Я поїду, Марго. Поїду туди, де він не знайде мене ніколи».

Бо нарешті в мене в голові щось клацнуло. Вона сказала мені набратися мужності. Не було сенсу чекати, поки хтось мене врятує. Я мала рятуватися сама.

Охолонувши, Лука дозволив мені повернутися до дідуся й бабусі, але хотів пізніше знову зустрітися. Так завжди було після побоїв. Він хотів продовження спілкування.

В обличчя він мене не бив. Ніколи цього не робив, ніколи не втрачав контролю аж настільки, отож я повернулася до дідуся і бабусі й поводилася, наче все гаразд. Трохи пізніше я ще раз зустрілася з Лукою, він повів мене на вечерю, і саме того вечора він зробив мені пропозицію, подарував обручку і все таке...

— І я погодилася,— сказала Глорія з дивною посмішкою, знизавши плечима.— Вдягнула обручку, поглянула на неї — і мені не довелося вдавати радість, бо я справді зраділа. Я подумала: «Буде чим заплатити за квиток на літак». Не забувайте, я тоді ще жодного разу не літала. Сама ідея мене лякала. Але весь цей час я бачила в голові обличчя Марго. «Маєш набратися мужності, Глоріє».

Довелося сказати дідусеві й бабусі, що я заручилася. Я не могла розповісти їм своїх справжніх планів, адже боялася, що вони не зможуть прикидатися, або спробують розібратися з Лукою, або — ще гірше — підуть у поліцію. Словом, Лука прийшов до нас, щоб належним чином з ними познайомитися, прикинувся милим хлопцем, і це було жахливо, і я змушена була вдавати, що просто в захваті.

Щодня після цього я купувала всі газети й обводила в них усі оголошення про роботу за кордоном, на яку я могла претендувати. Доводилося тримати все в таємниці. Я надрукувала на роботі резюме й на автобусі їздила у Вест-Енд, щоб звідти розсилати заяви, адже боялася, що хтось зі знайомих Луки побачить, як багато я розсилаю листів.

За кілька тижнів мені призначила співбесіду француженка, яка шукала помічницю-англійку, що заодно навчила б її дітей англійської мови. Роботу я отримала завдяки вмінню друкувати на машинці. Француженка мала невеличкий бізнес, який вела з дому, і я могла виконувати деяку офісну роботу для неї, поки діти будуть у садочку. На додачу до роботи я отримувала житло і харчування, а ще моя роботодавиця оплачувала переліт, тож не довелося продавати обручку і брехати, що я її загубила...

Знаєте, того дня, коли я прийшла у клініку і сказала, що звільняюся, трапилася дивна річ. Багато тижнів ніхто вже не згадував Марго. Коли вона тільки зникла, ми всі лише про це й говорили, але потім ця тема чомусь перетворилася на табу. Її кабінет зайняв лікар, що тимчасово її заміняв. Не пам’ятаю його імені. З’явилася й нова прибиральниця. Але того дня Дороті прийшла дуже схвильована, а зазвичай вона майже не виказувала емоцій... Місцевий... як це сказати? — Глорія поклацала пальцями, вперше спіткнувшись на рідній мові.— Ми б тут сказали ип dingue [22]... ну, несповна розуму, юродивий... він був безпечний, просто дивак. Густа довга борода, брудний, він часто блукав на Кларкенвелл-роуд разом із сином. Він причепився до Дороті посеред вулиці та сказав, що це він убив Марго Бамборо.

Це приголомшило Дороті, але дивна річ... будь ласка, не подумайте, що я жахлива... але я хотіла вірити, що це правда. Бо хоча я все б віддала, щоб Марго виявилася живою, я була певна, що вона мертва. Вона не з тих, хто може втекти. А найбільше я боялася того, що тут причетний Лука, бо це означало, що в усьому винна я...

Робін похитала головою, але Глорія не звернула на неї уваги.

— Дідусеві й бабусі я сказала правду за день до відльоту у Францію. Я не дозволяла їм витрачати гроші на підготовку до весілля, якого не буде, але все одно це стало для них великим шоком. Я всадовила їх і розповіла про все, крім аборту.

Певна річ, вони були обурені. Спершу вони не хотіли, щоб я їхала, а хотіли, щоб я пішла в поліцію. Я змушена була пояснити, чому це погана ідея: розповіла, чим погрожував мені Лука і все таке. Але вони так зраділи, що я не вийду за Луку, аж зрештою погодилися зі мною. Я їм сказала: скоро все вляжеться, і я повернуся... хоч і не мала певності, чи справді це можливо.

Вранці наступного дня дідусь відвіз мене в аеропорт. Ми вигадали історію для Луки, коли він прийде шукати мене. Вони мали сказати, що в мене з’явилися сумніви, бо він розпускав руки, і що я полетіла в Італію — поживу там у татових родичів, щоб мати змогу все добре обміркувати. Ми навіть записали якусь вигадану адресу, щоб дати йому. Не знаю, чи писав він колись на ту адресу листи... Ось і все,— підсумувала Глорія, відкидаючись на офісному кріслі.— На свою першу роботодавицю я пропрацювала сім років і навіть отримала невисоку посаду на її фірмі. До Лондона я не навідувалася, допоки не дізналася, що Лука нарешті одружився,— вона зробила ще ковток з келиха, якого наповнив її чоловік.— Його перша дружина допилася до смерті в тридцять дев’ять років. Він дуже її бив. Я все це довідалася пізніше.

— І я більше ніколи про себе не брехала,— додала Глорія, піднімаючи підборіддя.— Ніколи не перебільшувала, не вдавала, казала тільки чисту правду, приховувала лише одне. До сьогодні єдиною людиною, яка знала про аборт, був Гюґо, а тепер знаєте ще ви двоє.

Навіть якщо ви дізнаєтеся, що за зникненням Марго стояв Лука, й мені доведеться до кінця життя жити з докорами сумління, мій обов’язок перед нею — казати правду. Ця жінка врятувала мене, і я ніколи, ніколи не забувала її. Вона була однією з найхоробріших і найдобріших людей у моєму житті.