Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 2

Навіть сам Страйк так і не дізнався, яка причина спонукала Дейва Полворта, мініатюрного «хрещеного батька» класу, подружитися з новим хлопчиком. Можливо, його вразили габарити новенького, бо двоє найкращих друзів Дейва були кремезні сини рибалок, а сам він мав славу забіяки, хоч і дрібного, але запеклого. Але до кінця першого дня Полворт уже зробився йому другом і оборонцем і взявся донести до інших дітей причини, через які Страйка слід поважати: він за народженням корнволлець, племінник Теда Нанкарроу з рятувальної служби, він не знає, де його мама, і він не винний, що так смішно говорить...

Страйкова тітка була дуже хвора й дуже раділа, що племінник уже тиждень гостює в неї. Та попри це й попри те, що Страйк уже завтра мав їхати геть, вона буквально випхала його з дому на святкування дня народження «малого Дейва». Джоан приписувала велику цінність його старим зв’язкам і тішилася, що стільки років спливло, а Страйк і Дейв Полворт досі дружать. Факт цієї дружби Джоан мала за доказ того, що правильно віддала його до школи всупереч бажанням непутящої матері, й за доказ того, що саме Корнволл — справжня домівка Страйка, хоч де б він блукав, і байдуже, що нині він міцно оселився в Лондоні.

Полворт зробив великий ковток пива, а тоді промовив, через плече кинувши гострий погляд на чорняву жінку та її подругу-білявку, які все роздивлялися Страйка:

— Ото понаїхали.

— А як би велося твоєму парку,— озвався Страйк,— без туристів?

— А дуже файно,— негайно відповів Полворт.— У нас і місцеві постійно туди ходять.

Полворт нещодавно звільнився з керівної посади в будівельній фірмі в Бристолі й тепер керував великим громадським парком на узбережжі неподалік Сент-Моса. Полворт був професійний дайвер, успішний серфінгіст, брав участь у змаганнях «Залізна людина»: він змалечку прагнув фізичних навантажень, і вік та офісна робота нітрохи його не вгомонили.

— Не жалкуєш? — спитав Страйк.

— Дідько, ні,— з жаром відповів Полворт.— Хотілося до землі, на повітря. Мені за рік сорок. Тепер або ніколи.

Полворт подався на нову роботу, ні словом не обмовившись дружині. Щойно його взяли, він покинув минулу посаду та презентував рідним звершений факт.

— Пенні змирилася? — спитав Страйк.

— Раз на тиждень каже, що хоче розлучитися,— спокійно озвався Полворт.— Але краще було поставити її перед фактом, ніж п’ять років сперечатися. Все склалося чудово. Дітям подобається нова школа, компанія Пенні перевела її до офісу у Великому Місті...— (Полворт мав на увазі Труро, а не Лондон).— Вона задоволена. Просто не показує цього.

Страйк не дуже повірив. Полворт мав схильність ігнорувати незручні факти: ця риса була невіддільна від його потягу до ризику й романтичних поривань. Утім, Страйк мав досить власних проблем і не волів перейматися через Полвортові, тож підняв кухоль і, сподіваючись відволікти друга від політичних тем, сказав:

— Ну, старий, мої вітання.

— Будьмо,— озвався Полворт, піднімаючи кухоль у відповідь.— Як гадаєш, є в «Арсеналу» шанси? Потраплять до Ліги?

Страйк знизав плечами, бо боявся, що як почати обговорювати шанси лондонського клубу посісти місце в Лізі чемпіонів, розмова знову виверне на Корнволл і політику.

— А в особистому житті в тебе що? — спитав Полворт, змінюючи тему.

— Немає в мене особистого життя,— відповів Страйк.

Полворт усміхнувся.

— Джоан гадає, що ти врешті-решт зійдешся з тією твоєю напарницею. Як її, Робін?

— Отак вона гадає? — спитав Страйк.

— Так мені й сказала, коли я в них був на позаминулі вихідні. Скайбокс їм лагодив.

— Вони мені про це не говорили,— знову підняв кухоль Страйк.— Дуже люб’язно з твого боку, старий. Дяка.

Якщо він і мав надії віднадити свого друга від теми, то марні.

— Вони обоє, і вона, і Тед,— сказав Полворт,— вважають, що це буде Робін.

Страйк мовчав, але Полворт натиснув:

— То що, між вами нічого немає?

— Ні,— відповів Страйк.

— Як же так? — знову насупився Полворт: Страйк, як у випадку теми незалежності Корнволлу, відмовлявся зосередитися на очевидній і принадній цілі.— Вона ж гарненька. Я в газеті бачив. Звісно, не Міледі Берсерко,— додав він (так Полворт віддавна прозвав колишню Страйкову наречену).— Але, з другого боку, вона ж і на голову не хвора, га, Діду?

Страйк засміявся.

— І Люсі вона подобається,— провадив Полворт.— Каже, з вас була б ідеальна пара.

— А коли це ти обговорював моє особисте життя з Люсі? — вже не так поблажливо поцікавився Страйк.

— Зо місяць тому,— відповів Полворт.— Вона привезла своїх хлопців на вихідні, й вони приходили до нас на барбекю.

Страйк ковтнув пива та промовчав.

— Люсі каже, що ви чудово ладнаєте,— сказав Полворт, спостерігаючи за ним.

— Так і є,— мовив Страйк.

Полворт чекав, питально звівши брови.

— Але це буде повний крах,— додав Страйк.— Я не ризикуватиму агенцією.

— Еге ж,— кивнув Полворт.— Але ж спокуса є?

Виникла коротка пауза. Страйк зосереджено уникав дивитися на чорняву жінку та її подругу, які, понад сумнів, говорили про нього.

— Бувало,— визнав він,— що мені таке спадало на думку. Але в неї там важке розлучення, ми й так половину всього часу проводимо разом, і мені вона подобається в ролі напарниці.

Зважаючи на давню дружбу, нещодавні суперечки через політику й той факт, що в Полворта день народження, Страйк старався не показати, наскільки його дратують розпитування такого штибу. Всі його одружені знайомі зі шкури пнулися, щоб і інших штовхнути в обійми шлюбу, хай навіть їхні власні родини робили цьому інституту кепську рекламу. Подружжя Полвортів, наприклад, жило в постійній взаємній ворожнечі. Страйк частіше чув, як Пенні каже на чоловіка «той гад», а не «Дейв», а Полворт дуже часто хвалився друзям, як зумів проштовхнути власні інтереси всупереч бажанням дружини чи за її рахунок. Обоє здавалися щасливішими в товаристві осіб своєї статі, тож у тих рідкісних випадках, коли Страйк заходив у гості до Полвортів, компанія ділилася на дві половини: жінки збиралися окремо в одній частині будинку, чоловіки — в іншій.

— А що буде, коли Робін захоче дітей? — спитав Полворт.

— Не думаю, що захоче,— відповів Страйк.— Вона любить свою роботу.

— Вони всі так кажуть,— відмахнувся Полворт.— Скільки їй років?

— На десять років молодша за нас.

— Вона захоче дітей,— упевнено сказав Полворт.— Усі вони хочуть дітей. І в жінок воно стається раніше, бо годинник цокає.

— Ну, зі мною вона дітей не матиме. Я їх не хочу. Власне, що старшим я стаю, то більше сумніваюся, що взагалі належу до тих, хто одружується.

— Старий, от я сам так думав,— мовив Полворт.— А тоді зрозумів, що то дурниця. Я тобі розповідав, як воно було? Як я зробив пропозицію Пенні?

— Наче ні,— відповів Страйк.

— Я тобі не розповідав історію про Толстого? — здивувався Полворт.

Страйк, який хотів був випити, аж кухоль опустив від подиву. З часів початкової школи Полворт, маючи гострий розум, але зневажаючи все, чому не можна знайти негайного практичного застосування, не читав нічого, крім технічної літератури. Не зрозумівши, чого Страйк дивується, Полворт пояснив:

— Толстой — то письменник такий.

— Так,— кивнув Страйк.— Дякую. Але як Толстой...

— Та я ж розказую, га? Ми з Пенні вдруге розбіглися. Вона вимагала заручин, а мені не хотілося. Отже, сиджу я собі тут біля шинкваса, розповідаю другові Крісу, як мені остогиділо, що вона вимагає каблучку... Ти ж пам’ятаєш Кріса? Такий здоровань, шепелявить. Ти його бачив на хрестинах Розин. Коротше, біля шинкваса ще сидів один п’яний дід, такий франтуватий, у вельветовому піджаку, і він мене аж бісив, бо видно було, що він слухає нашу розмову. Я його питаю, на що це він у біса вирячився, а він як гляне мені просто у вічі,— провадив Полворт,— і заявляє: «Нести тягар і щось робити руками можна лише тоді, як тягар у тебе за спиною,— а це шлюб. І я це відчув, як одружився. У мене раптом звільнилися руки. Але як тягнути той тягар без шлюбу, руки будуть завжди зайняті, нездатні до жодної роботи. Подивися на Мазанкова, на Крупова. Вони занапастили власні кар’єри через жінок».