Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 23

— Чому ви так вважаєте? — спитав Страйк. Він подумав, що Ґупта скаже про білий фургон і дощову ніч, але почув відповідь, яка здалася йому дуже проникливою.

— Дуже важко сховати тіло без сліду — як зникла Марго. Лікарі знають, як пахне смерть, ми розуміємося на юридичних та інших процедурах навколо небіжчика. Невіглас може думати, що позбутися тіла — це як позбутися стола десь тієї самої ваги, але це зовсім інакша справа, і дуже складна. І навіть у сімдесяті, коли ще не було аналізу ДНК, поліція вміла збирати відбитки пальців, зналася на групах крові тощо. Тож чому її так і не знайшли? Хто все зробив з розумом, а про Кріда ми точно знаємо, що він дуже розумний, так? Урешті-решт його виказали живі жінки, а не мертві. Він умів змусити трупи мовчати.

Ґупта доїв рулетик, зітхнув, ретельно обтрусив крихти з рук, а тоді вказав на ноги Страйка та спитав:

— Котра з них?

Страйк не образився на пряме питання від лікаря.

— Оця,— він поворушив правою.

— Ви ходите дуже природно,— зазначив Ґупта,— як на людину такого зросту. Я б і не здогадався, якби не читав про вас у газетах. Раніше не було таких протезів. Просто диво, які речі можна купити в наш час! Гідравліка відтворює природний рух суглобів! Просто диво.

— Служба охорони здоров’я не може купити такі складні протези,— сказав Страйк, ховаючи записник у кишеню.— Мій цілком звичайний. Якщо вас це не обтяжить,— провадив він,— я можу попросити адресу медсестри з клініки Святого Івана?

— Так-так, звісно,— відповів Ґупта. З крісла він підвівся з третьої спроби.

Ґупті знадобилося півгодини, щоб знайти стару адресну книгу, а в ній — останню відому йому адресу Дженіс Бітті.

— Не можу обіцяти, що вона актуальна,— сказав Ґупта в коридорі, передаючи Страйкові папірець.

— Це добрий початок, щоб її знайти, надто якщо вона не змінила прізвища після заміжжя,— сказав Страйк.— Ви мені дуже допомогли, докторе Ґупта. Я дуже вдячний, що ви знайшли час зі мною поговорити.

— Звісно,— відповів Ґупта, роздивляючись Страйка проникливими темними очима,— це буде диво, якщо ви знайдете Марго по всіх цих роках. Але я радий, що її знову шукають. Так, дуже радий, що її шукають.

11

Страйк повертався до станції «Амершем», минаючи живі огорожі та здвоєні гаражі представників середнього класу, і думав про Марго Бамборо. Зі спогадів старого лікаря вона постала сильною і яскравою особистістю, і це чомусь заскочило Страйка зненацька. Зникнувши, Марго Бамборо стала в його очах безтілесним привидом, ніби від початку судилося, що вона вийде в дощову ніч і вже не повернеться.

Він пригадав сімох жінок з обкладинки «Демона з Райського парку». Чорно-білі примари з зачісками, які ставали чимдалі старомоднішими з кожним днем, якого вони не проводили зі своїми рідними, у своєму житті. Але за кожним безбарвним образом стояла людина, у якої колись стукотіло серце, чиї мрії і погляди, тріюмфи і розчарування були такі самі реальні, як і в Марго Бамборо. А тоді їм стрівся чоловік, якого на обкладинці книжки про страшну історію їхньої загибелі удостоїли кольорового портрета. Страйк досі не дочитав книжку, але знав, що Крід забирав життя в різних жінок — серед них школярка, рієлторка, аптекарка. Почасти саме тому Ессекський Різник у тогочасних газетах був оповитий таким ореолом жаху: він нападав не лише на повій, яких газети виставляли природними жертвами для вбивці. Єдина відома «вулична дівка», на яку він напав, вижила.

Згадана Гелен Вордроп розповіла свою історію у теледокументалці про Кріда, яку Страйк подивився на «Ютубі» кілька днів тому, паралельно вечеряючи стравою з китайської забігайлівки. Програма являла собою масну мелодраму — з купою неякісних «реконструкцій» і музикою з фільму жахів сімдесятих. Гелен Вордроп на час зйомок мала обвисле обличчя і повільну мову, фарбувала волосся в рудий колір і носила густі накладні вії; скляний погляд і монотонна інтонація натякали, що вона приймає транквілізатори чи страждає на неврологічне захворювання. Крід ударив п’яну Гелен, яка кричала та пручалася, молотком по голові, й намагався затягнути у фургон. Вона з готовністю показала журналісту та глядачам потилицю, де на черепі лишилася вм’ятина. Журналіст сказав, що їй дуже поталанило вижити. Гелен на мить завагалася, перш ніж погодитися.

На цьому місці Страйк вимкнув відео, розчарований банальними запитаннями. Свого часу він теж опинився не в той час не в тому місці, й наслідки лишилися з ним на решту життя, тож Страйк добре розумів, чому завагалася Гелен Вордроп. Одразу після вибуху (який забрав Страйкову ногу нижче коліна, нижню половину тулуба сержанта Гері Топлі та шматок обличчя Ричарда Анстиса) Страйк відчував різні емоції — провину, вдячність, збентеження, страх, гнів, обурення і самотність — але не відчував, що йому поталанило. Талан — то якби бомба не вибухнула. Талан означав би, що він досі має обидві ноги. «Поталанило» — то слово, яке хочуть чути від тих, хто вижив, отримав каліцтво, зазнав жаху, інші, нездатні уявити той жах. Страйк згадав, як тітка зі сльозами на очах запевняла, що йому не боляче, а він лежав у лікарняному ліжку, осовілий від морфіну. Разючим контрастом до цих слів прозвучало те, що сказав Страйкові Полворт, коли прийшов до нього в госпіталь Селлі-Оук.

«Хріново це, Діду».

«Трохи є»,— погодився Страйк, перед яким лежала нога без стопи й гомілки, але нервові закінчення стверджували, що стопа й гомілка є.

На станції Страйк виявив, що поїзд на Лондон щойно пішов. Він сів на лавку перед вокзалом під слабким промінням осіннього сонця, дістав цигарки й зазирнув у телефон. Поки розмовляв з Ґуптою, вимкнувши звук, отримав два повідомлення і мав проґавлений дзвінок.

Повідомлення були від зведенюка Ала й подруги Ільзи, а отже, могли почекати. А от дзвінок був від Джорджа Лейборна, тож Страйк негайно передзвонив.

— Це ти, Страйку?

— Так. Ти мені дзвонив.

— Дзвонив. Усе, вона в мене. Взяв тобі справу Бамборо.

— Та ти жартуєш! — Страйк втягнув повітря від радості.— Джордже, це неймовірно, я перед тобою у великому боргу.

— Купиш мені пінту та скажеш про мене журналістам, якщо таки знайдеш, хто це зробив. «Неоціненна допомога». «Без нього ми б не впоралися». Потім вирішимо, як саме це подати. Може, вони тут згадають, що мене вже час підвищити. Слухай,— додав Лейборн серйознішим тоном,— там справжнє місиво. Та справа. Суцільний хаос.

— У якому сенсі?

— Справа давня. Бракує окремих фрагментів... а може, просто все перемішано. Я не мав часу нормально переглянути, тут цього добра чотири коробки. Талбот писав звіти як попало, а Лосон після нього не привів документи до ладу. Але хай там як, справу ти маєш. Завтра буду у ваших краях, закину її тобі в офіс, гаразд?

— Джордже, я тобі такий вдячний, що слів нема.

— Мій старий помер би щасливим, якби знав, що хтось знову за це візьметься,— відповів Лейборн.— Він би зрадів, якби Кріда прищулили ще за одну жертву.

Лейборн повісив слухавку, а Страйк негайно закурив і подзвонив Робін з добрими новинами, але там одразу ввімкнувся автовідповідач. Тут Страйк згадав, що вона на зустрічі з переслідуваним ведучим прогнозу погоди, тож відкрив повідомлення від Ала.

Починалося воно з панібратського «Привіт, братуню».

Ал з єдинокровних братів і сестер Страйка був єдиним, з ким Страйк підтримував такі-сякі стосунки, хай і дуже епізодичні й односторонні,— вся ініціатива йшла від Ала. З боку Рокбі Страйк мав шістьох зведенюків, трьох з яких узагалі не знав і знати не прагнув, маючи досить стресу від спілкування з наявними родичами.

Як ти знаєш, наступного року «Дедбітс» святкує пятдесяту річницю гурту...