Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 34

Щойно Робін знову взяла ноутбук, як задзвонив мобільний, що лежав на дивані біля Вольфганга. Розбуджена такса незадоволено підхопилася на хворі лапи. Робін акуратно пересадила пса, тоді взяла телефон і, на своє розчарування, побачила, що дзвонить не Страйк, а Моррис.

— Добридень, Соле.

Після того поцілунку на день народження Робін намагалася в спілкуванні з Моррисом триматися холодно та професійно.

— Здоров, Робі. Ти сказала дзвонити коли завгодно, хоч уночі.

— Так, звісно.

«От тільки я не казала, що мене можна називати Робі».

— Що сталося? — спитала Робін, роззираючись у пошуках ручки.

— Я тут напоїв Джемму. Ну, помічницю Мутного. У цьому стані вона мені повідала, що Мутний дещо має на шефа.

«Теж мені новина»,— подумала Робін і облишила безплідні пошуки чогось, що пише.

— Чому вона так думає?

— Як я розумію, він при ній казав речі типу: «Ой, не хвилюйся, мої дзвінки він завжди приймає» і «Я ж бо знаю, де заховані всі трупи».

У думках Робін промайнув образ мальтійського хреста, але вона його відігнала.

— Це все було ніби жарт,— додав Моррис,— але такі жарти змусили Джемму замислитися.

— Проте подробиць вона не знає?

— Ні, але слухай, серйозно, дай мені ще час. Думаю, я умовлю її влаштувати підслухування. Це я не для себе... я собі такого не можу дозволити... ні, не смійся,— додав Моррис, хоча Робін не сміялася,— я її справді розм’якшив. Якщо даси мені ще трохи часу...

— Соле, вибач, але ми це обговорили на зустрічі,— нагадала Робін і придушила позіхання, від якого аж очі засльозилися.— Клієнт не хоче, щоб ми розповідали про це розслідування працівникам, тож ми не можемо сказати їй, хто ти. Наполягати, щоб вона стежила за власним шефом,— це наражати її на ризик утратити роботу. Це також ризик провалити справу, якщо вона вирішить розповісти Мутному, що відбувається...

— Знову ж таки, я не те щоб маю себе за...

— Соле, одна справа — коли вона тобі щось розповідає п’яна,— провадила Робін (от чого він не слухає? Десять разів це повторили на нараді).— Зовсім інша — пропонувати дівчині без досвіду детективної роботи щось для нас робити.

— Робін, вона в мене по вуха закохалася,— щиро зізнався Моррис.— Було б дурістю цим не скористатися.

Робін раптом запідозрила, що він спав з дівчиною. Проте Страйк чітко сказав, що це заборонено. Вона опустилася на диван. «Демон з Райського парку» був теплий — на книжці спав пес. Вольфганг, вигнаний з дивана, дивився на неї з-під столика докірливими очима старого діда.

— Соле, я вважаю, що час підключити до справи Гатчинса. Хай спробує щось добути з самого Мутного,— сказала Робін.

— Гаразд, але перш ніж приймати рішення, може, я подзвоню Страйкові і...

— Страйкові ти не дзвонитимеш,— відповіла Робін, починаючи сердитися.— Його тітка... у нього вистачає клопоту в Корнволлі...

— Ти дуже мила,— зі смішком відповів Моррис,— але я впевнений, що Страйк захоче...

— Він лишив мене за головну,— сказала Робін, уже розлючена,— і я кажу, що далі тобі до цієї дівчини зась. Вона не знає нічого корисного, і якщо далі на неї тиснути, це може створити проблеми для агенції. Будь ласка, облиш це. Завтра візьмешся за Листоношу, а я скажу Енді перейти на Мутного.

Виникла пауза.

— Я тебе засмутив, так? — спитав Моррис.

— Ні, не засмутив,— відповіла Робін. Урешті-решт, «засмутив» і «розізлив» — різні речі.

— Я зовсім не хотів...

— Ти мене не засмутив, Соле. Я просто нагадую тобі, що саме погодили ми на нараді.

— Гаразд,— озвався Моррис.— Добре. Слухай... ти чула анекдот про шефа, який сказав секретарці, що в компанії проблеми?

— Hi,— крізь зціплені зуби відповіла Робін.

— Каже такий: «Доведеться продати телевізор, шафу й диван з кабінету...» А вона: «Але чому диван, мене що, звільнено?»

— Ха-ха,— відповіла Робін.— Добраніч, Соле.

«Нащо я сказала оте „ха-ха“?» — сердито запитала в себе Робін, відкладаючи мобільний.— Чому не сказала, щоб не розповідав мені більше тупих анекдотів? Можна було взагалі промовчати! І нащо я вибачилася, що прошу його робити домовлене на нараді? Чого я його підмаслюю?»

Вона пригадала всі ті рази, коли прикидалася перед Метью. Удавані оргазми — ніщо порівняно з удаванням, ніби всі ті історії з клубу регбі, уже двадцять разів розказані, досі смішні й цікаві, хоча кожна з тих історій просто виставляла його найрозумнішим і найдотепнішим чоловіком на світі.

«Нащо ми це робимо? — спитала себе Робін, бездумно беручи „Демона з Райського парку".— Нащо так стараємося тримати мир, не сердити їх?»

«Бо вони,— відповіли їй сім примарних чорно-білих облич позаду портрета Денніса Кріда,— здатні на страшні речі, Робін. Ти знаєш, на які: глянь на шрам у себе на руці, пригадай маску горили».

Проте Робін знала, що підіграла Моррисові з іншої причини. Вона не думала, що Моррис стане буйним чи жорстоким, якщо вона не буде сміятися з дурних анекдотів. Ні, тут інше. Робін, єдина донька в родині, де багато синів, змалечку була навчена всім підігрувати, навіть попри той факт, що мама в неї була цілком емансипована. Так сталося не навмисно, але на психотерапії, куди Робін ходила після нападу, на згадку про який лишився шрам у неї на руці, вона зрозуміла, що змалечку грала роль «безпроблемної дитини», яка не нарікає, яка завжди слухається. Робін була на рік старша за Мартина, «проблемну дитину» Еллакоттів: некерованого й упертого, несхильного до навчання чи сумлінності; маючи двадцять вісім років, він досі жив з батьками; з ним серед братів у Робін було найменше спільного. (Однак саме Мартин зацідив Метью в обличчя в день її весілля, а коли вона востаннє навідувалася додому, то мимоволі обійняла його, коли брат почув, скільки клопоту завдає Метью з розлученням, і запропонував знову натовкти йому пику).

Холодний дощ бризкав на шибку позаду обіднього столу. Вольфганг знову міцно заснув. Робін не відчувала в собі сили переглядати профілі ще п’ятьох десятків Аманд Байт. Узявши «Демона з Райського парку», вона завагалася. Робін дотримувалася правила (бо довго й тяжко працювала над собою і не хотіла втратити нинішній рівень психологічного спокою) не читати книжку після настання темряви й на ніч. Урешті-решт, підсумок усього, про що там ідеться, можна легко знайти в інтернеті: немає потреби слухати власні оповідки Кріда про те, що саме він заподіяв кожній із замордованих жінок.

Однак вона взяла своє какао, розгорнула книжку на закладці, яку зробила з чека з супермаркету, й почала читати з того місця, на якому закінчила кілька днів тому.

Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, нині відомого як Ессекський Різник, Талбот нажив ворогів серед колег, які не сприймали його одержимості цією теорією.

— Це назвали достроковою відставкою,— каже один з колег,— але фактично його відсторонили. Казали, що він утратив цікавість до всього, крім Різника, але дивіться, минуло дев’ять років, і досі ніхто не запропонував кращої версії.

Рідні Марго Бамборо не впізнали нічого з невпізнаних прикрас чи предметів білизни, знайдених у підвалі Кріда, коли його арештували в 1976 році, хоча чоловік Бамборо, доктор Рой Фіппс, припустив, що потьмянілий і розчавлений срібний медальйон, можливо, нагадує той, що був на лікарці в день її зникнення.

Однак нещодавно опублікована оповідь про життя Бамборо «Що ж сталося з Марго Бамборо?»^[4], автором якої є син близької подруги зниклої, містить одкровення про приватні справи лікарки, які відкривають цілком новий напрям розслідування — і вказують на можливий зв’язок з Крідом. Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.

16