Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 44

Страйк викинув недопалок у вікно.

— А де мешкала остання пацієнтка, в якої Дженіс була того дня? — спитала Робін. Страйк зрозумів, що вона думає про відстань і час.

— Ґопселл-стріт, десять хвилин машиною від клініки. Загалом жінка на машині цілком могла перехопити Марго дорогою до «Трьох королів», якщо припустити, що Марго йшла дуже повільно, десь затрималася чи пішла з клініки пізніше, ніж каже Глорія. Але тут Дженіс мало пощастити, бо, як ми знаємо, частина вірогідного маршруту Марго пролягала через пішохідну зону.

— Мені також не зрозуміло, нащо домовлятися про похід до кіно з подругою, якщо плануєш когось викрасти,— сказала Робін.

— Я так само не розумію,— сказав Страйк.— Але я ще не закінчив. Коли Лосон отримав справу, то виявив, що Дженіс Талботові теж збрехала.

— Жартуєш?

— Анітрохи. Виявилося, що в Дженіс не було машини. За півтора місяця до зникнення Марго її старезний «моррис-майнор» віддав Богові душу, і Дженіс продала його на брухт. З того моменту на всі виклики вона їздила громадським транспортом або ходила пішки. Нікому в клініці вона не казала, що лишилася без машини, щоб ніхто не вирішив, що вона тепер не зможе працювати. Чоловік щойно пішов, лишивши Дженіс саму з дитиною. Вона збирала на нову машину, але це не миттєвий процес, тож Дженіс казала всім, що машина в гаражі, а до клініки їй зручніше їздити автобусом.

— Але якщо це правда...

— Це правда. Лосон усе перевірив, поговорив з працівниками бази металобрухту.

— ...то вона взагалі ніяк не могла б улаштувати викрадення.

— Схильний погодитися,— сказав Страйк.— Вона могла взяти таксі, але тоді таксист мав би бути її спільником. Ні, цікавий елемент в історії Дженіс інший. Талбот не мав сумнівів у її невинуватості, проте допитав аж сім разів — стільки, скільки не допитував більше нікого зі свідків чи підозрюваних.

— Що? Сім разів?

— Так. Попервах він мав для цього привід. Дженіс мешкала по сусідству зі Стівом Датвейтом, отим пацієнтом Марго, що страждав від гострого стресу. Другий і третій допити стосувалися Датвейта, з яким Дженіс хіба що віталася. Датвейт був у Талбота улюбленим кандидатом на роль Ессекського Різника, тож можна зрозуміти його логіку: якщо думаєш, що чоловік убиває жінок у себе вдома, сусідів слід розпитати. Але Дженіс не змогла розповісти Талботові нічого нового — і все одно він не давав їй спокою. Після третього разу він уже не цікавився Датвейтом, і почалися справді дивні речі. Серед іншого, Талбот питав, чи вона колись була під гіпнозом, чи не хоче спробувати гіпноз, розпитував, що їй сниться, і просив вести щоденник снів, щоб він міг його почитати. Нарешті попросив скласти перелік своїх останніх сексуальних партнерів.

— Що?!

— В коробці є копія листа члена комісії,— сухо відповів Страйк,— де перед Дженіс вибачаються за поведінку Талбота. Взагалі зрозуміло, чому його хотіли спровадити зі служби якнайшвидше.

— А його син з тобою про це розмовляв?

Страйк згадав щире та м’яке обличчя Грегорі, його запевнення, що Білл був добрим батьком, його сконфуженість, коли мова зайшла про пентаграми.

— Думаю, він про це не знав. Вочевидь, Дженіс не стала влаштовувати скандал.

— Ну,— повагом сказала Робін,— вона працювала медсестрою. Може, бачила, що він хворий ?

Трохи поміркувавши, вона додала:

— Це мало бути лячно, правда? Коли до тебе що п’ять хвилин приходить інспектор поліції і просить вести щоденник снів?

— Більшість людей таке лякає. Але, думаю, пояснення очевидне... хоча варто спитати Дженіс про це.

Страйк озирнувся на заднє сидіння і, як і сподівався, побачив пакет з їжею.

— У тебе ж день народження,— прокоментувала Робін, не зводячи очей з дороги.

— Будеш печиво?

— Мені ще ранувато, а ти пригощайся.

Потягнувшись по пакет, Страйк відзначив, що Робін знову пахне своїми старими парфумами.

20

Будинок Айрін Гіксон виходив на невелику округлу терасу георгіанської доби, викладену з жовтої цегли, мав арочні вікна та фрамугу над чорними дверима. Робін згадався дім, у якому вона прожила кілька місяців свого недовгого подружнього життя,— тоді вони орендували житло, колись побудоване для морського купця. Тут теж було видно сліди торговельного минулого Лондона. Над округлим вікном зміїлися літери: «Чайний склад на Роял-Серкусі».

— А містер Гіксон непогано заробляв,— мовив Страйк, роздивляючись красивий фасад. Вони з Робін перейшли через дорогу.— Це вам не Корпорейшн-роу.

Робін натиснула кнопку дзвінка. Почувся крик:

— Нічо’, я підійду!

За кілька секунд двері відчинила невисока сива жіночка. Вона була вбрана в темно-синій светр і вузькі штани, а обличчя мала кругле, біло-рожеве. З-під прямої чілки (Робін подумала, що вона стрижеться сама) дивилися сині очі.

— Місіс Гіксон? — спитала Робін.

— Дженіс Бітті,— виправила старша жінка.— А ви Робін, так? А ви...

Колишня медсестра кинула професійний погляд на ноги Страйка.

— ...Корморан, я пра’ильно кажу? — закінчила вона, дивлячись йому вже в обличчя.

— Все правильно,— відповів Страйк.— Дуже люб’язно з вашого боку зустрітися з нами, місіс Бітті.

— А, мені не важко,— відповіла Дженіс, пропускаючи їх з Робін усередину.— Зара’ Айрін вийде.

Кутики губ колишньої медсестри дивилися вгору, на округлих щоках були ямочки, і через це вона мала бадьорий вигляд, навіть коли не всміхалася. Вона повела гостей коридором, який, на смак Страйка, був аж надто розцяцькований. Весь інтер’єр — запорошено-рожевий: і квітчасті шпалери, і пухнастий ковролін, і таріль із засушеними квітами на телефонному столику. Далекий звук змитого унітазу повідомив, де саме зникла Айрін.

Вітальня була оформлена в оливково-зелених тонах; усюди драпування, рюші, бахрома й подушки. На тумбочках — сила-силенна родинних фотографій у срібних рамках; на найбільшій — дуже засмагла білявка років сорока позує щока до щоки з червонолицим джентльменом (Робін зрозуміла, що то покійний містер Гіксон), обоє тримають екзотичні коктейлі з фруктами й парасольками. Чоловік здавався значно старшим за дружину. На спеціальних полицях червоного дерева була виставлена велика колекція порцелянових статуеток: молоді жінки в кринолінах, з парасольками чи квітами, з ягнятами на руках.

— Колекціонує їх,— усміхнулася Дженіс, побачивши, на що дивиться Робін.— Правда, гарнюні?

— О, дуже,— збрехала Робін.

Дженіс, вочевидь, вважала, що не можна пропонувати гостям присісти, поки не прийшла господиня, тож вони утрьох просто стояли біля статуеток.

— Здалеку їхали? — ввічливо спитала Дженіс, та не встигли детективи відповісти, як почувся владний голос:

— Добридень! Ласкаво прошу!

Подібно до її вітальні, Айрін Гіксон створювала враження пишної надмірності. Білява, як і в двадцять п’ять років, вона помітно набрала вагу — особливо у верхній частині тіла. Очі з навислими повіками Айрін густо підмалювала чорним, вищипані брови навела півколами, ніби в П’єро, тонкі губи нафарбувала червоною помадою. Вбрана була в кофту й кардиган гірчичного кольору, чорні брюки, лаковані туфлі на підборах, а ще носила величезну кількість золотих прикрас, у тому числі такі важкі й великі кліпси, що вони відтягували й без того видовжені мочки. У хмарі амбрових парфумів і лаку для волосся вона сунула на гостей.

— Як ся маєте? — сказала вона, усміхаючись до Страйка та простягаючи руку; задзвеніли браслети.— Джен вам уже сказала? Вранці таке сталося! Так дивно, саме до вашого приїзду! Чудасія, але зі мною повсякчас трапляються такі речі! — Айрін зробила паузу, а тоді драматично сповістила: — Моя Марго розбилася! Марго Фонтейн, яка стояла на верхній полиці,— вказала вона на порожнє місце поміж порцелянових статуеток.— Розпалася на мільйон уламків, коли я провела по ній пір’яною мітелкою!