Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 62

В кутку цього фото Страйк побачив трьох чоловіків, які, судячи з незнятих пальт і курток, щойно прийшли на вечірку. Темний одяг зробив з них чорний прямокутник у правій частині фото. Всі троє стояли спиною до камери, але найкремезніший з трійці частково обернув голову в бік камери; було видно один довгий чорний бак, велике вухо, кінчик м’ясистого носа й око з опущеним кутиком. Ліва рука піднята — чоловік чухав щоку. На руці — великий золотий перстень з головою лева.

Страйк роздивлявся фотографію, аж тут звуки з вулиці змусили його підвести голову. ШМ саме вийшов з будинку. На килимку стояла огрядна білявка в капцях. Вона підняла руку й поплескала ШМ по лисині, ніби малу дитину чи собаку. Усміхнений ШМ попрощався з нею, розвернувся і пішов до свого «мерседесу».

Страйк кинув книжку на пасажирське сидіння. Дочекавшись, коли ШМ виїде на вулицю, рушив за ним.

Десь за п’ять хвилин стало очевидно, що здобич їде до себе додому, у Вест-Бромптон. Тримаючи кермо однією рукою, Страйк намацав мобільний і набрав старого друга. Одразу ввімкнувся автовідповідач.

— Шпенику, це Куш. Є розмова. Скажи, коли я можу пригостити тебе пивом.

26

Агенція мала п’ять справ, що потребували активної уваги, до Різдва лишалося всього чотири дні, аж тут двоє підрядників звалилося з сезонним грипом. Першим захворів Моррис. Він вважав, що підхопив заразу в садку в доньки, де вірус косив і дітей, і батьків. Проте він працював, поки не зліг з лихоманкою і ломотою, а коли це сталося, подзвонив з вибаченнями. На той час він уже встиг заразити дуже злого Барклея, а той приніс заразу дружині й маленькій доньці.

— Ну не кінчений? Сидів би вдома, а не мене обкашлював у машині,— хрипко поскаржився Барклей Страйкові, подзвонивши йому вранці двадцятого, коли Страйк саме відчиняв офіс. О десятій мали відбутися останні в цьому році збори всієї команди, але оскільки двоє не могли прийти, Страйк збори скасував. Він не зміг додзвонитися тільки до Робін — мабуть, вона була вже в метро. Страйк просив її приїхати раніше, щоб можна було до зборів обговорити справу Бамборо.

— Ми тутки до Глазго зібралися,— хрипів Барклей; Страйк поставив чайник.— Але в малої так вушенята болять, що...

— Ага,— відповів Страйк, який сам почувався кепсько, але, мабуть, через утому й надмірне куріння.— Що ж, одужуй і повертайся, коли зможеш.

— Скотина,— рикнув у відповідь Барклей, а тоді пояснив: — Не ти, а Моррис. Щасливого, бляха, Різдва.

Переконуючи себе, що деренчання в горлі, мокра спина й біль за очними яблуками — то просто самонавіювання, Страйк запарив собі горня чаю, а тоді пішов до кабінету й підняв жалюзі. Вітер і злива мотиляли різдвяні вогники над Денмарк-стріт. Як і вчора вранці, святкові оздоби нагадали Страйкові, що він досі не купив подарунків. Він сів за партнерський стіл, чудово розуміючи, що так затягнув з цим завданням, щоб усе зробити за кілька годин і не мучити себе роздумами про те, кому що сподобається. Шибки в нього за спиною поливав дощ. Дуже кортіло піти й лягти в ліжко.

Страйк почув, як відчинилися і зачинилися скляні двері.

— Доброго ранку,— гукнула з приймальної кімнати Робін.— Надворі жах!

— Доброго ранку,— гукнув у відповідь Страйк.— Чайник щойно кипів, зібрання команди не буде. Барклей теж грипує.

— Чорт,— сказала Робін.— А сам ти як почуваєшся?

— Нормально,— відповів Страйк і заходився переглядати нотатки зі справи Бамборо.

Та коли Робін зайшла до кабінету з чаєм в одній руці та власним записником у другій, вона подумала, що вигляд Страйк має аж ніяк не нормальний. Він був блідий, чоло блищало, під очима залягли сірі тіні. Робін причинила по собі двері й сіла, утримавшись від коментарів.

— Власне, і збиратися немає чого,— буркнув Страйк.— Прогресу по всіх справах — дірка від сраки. Балерун чистий. Найгірше, що про нього можна сказати,— це що він полює на її гроші, але батько це й так знає. Подружка Вторака йому вірна, а що Мутний має на ШМ, одному Богові відомо. Ти бачила мій лист про білявку в Сток-Ньюїгтоні?

— Так,— відповіла Робін, уся червона з дощу. Вона намагалася так-сяк розчесати волосся пальцями.— По самій адресі нічого цікавого?

— Ні. Я би припустив, що то родичка. Вона його поплескала по лисині, як прощалися.

— Може, домінатрикс? — припустила Робін.

Почавши працювати в агенції, вона встигла дізнатися про дивні смаки сильних світу цього майже все.

— Я про це думав, але вони прощалися якось дуже... затишно. Але сестри в нього немає, а на вигляд вона молодша за нього. Кузина стала б плескати чоловіка по лисині?

— Ну, до звичайних консультантів і психотерапевтів у неділю ввечері не їздять, але жест майже материнський... може, вона його коуч? Чи якась ворожка?

— А це ідея,— кивнув Страйк, чухаючи підборіддя.— Акціонерам навряд чи сподобається, що голова правління приймає рішення на основі підказок ворожки зі Сток-Ньюїнгтону. Я збирався після Різдва відіслати до тієї жінки Морриса, але він тимчасово вибув з наших лав. Гатчинс працює по дівчині Вторака, а я післязавтра маю їхати до Корнволлу. А ти до Месема коли — у вівторок?

— Ні,— занервувала Робін.— Завтра... в суботу. Пам’ятаєш, ми ще у вересні обговорювали? Я помінялася з Моррисом, щоб...

— А, так, пам’ятаю,— збрехав Страйк. У голові запульсував біль, а від чаю горлу щось не ставало краще.— Без проблем.

Але це означало, що якщо Страйк планує щось подарувати Робін на Різдво, то доведеться це купити та вручити до вечора.

— Я спробую купити квитки на пізніше,— сказала Робін.— Але сам розумієш, Різдво...

— Ні, ти маєш право на відпустку,— відповів Страйк.— Ти не мусиш працювати за безголових дурнів, які примудрилися підхопити грип.

Робін, яка підозрювала, що грип в агенції підхопили не тільки Барклей і Моррис, сказала:

— Ще чаю хочеш?

— Що? Ні,— озвався Страйк, раптом образившись, що вона (як йому здалося) змушує його йти по подарунок.— А з Листоношею взагалі швах, у нас буквально нічого...

— Можливо,— але я не впевнена,— у мене дещо є на Листоношу.

— Що? — здивувався Страйк.

— Наш ведучий учора отримав ще одну поштівку — надіслали на студію. Це вже четверта, придбана в музейній крамниці при Національній портретній галереї, і написано там дуже дивне.

Робін дістала з сумки листівку й передала Страйкові. Це була репродукція автопортрета Джошуа Рейнольдса, який однією рукою прикривав очі, ніби вдивляючись у щось нерозбірливе. На звороті були слова:

Сподіваюся, що це не так, але я підозрюю, що ти показав мою роботу іншим. Невже це правда? Дуже сподіваюся, що ні. Ти здаєшся таким простим і теплим, без жодної манірності. Здавалося б, тобі мало стати гідності самому прийти до мене і сказати, якщо щось не так. Якщо не розумієш, про що я, не зважай.

Страйк подивився на Робін.

— І це означає...

Робін розповіла, що купила в галереї ті три листівки, які Листоноша раніше надсилав ведучому, а тоді довго блукала з ними залами галереї так, щоб їх бачили всі екскурсоводи, аж поки на них не зреагувала схожа на сову жінка в окулярах з товстими скельцями, яка зникла за дверима з написом «Персонал».

— Я тобі про це не розповідала,— сказала Робін,— бо подумала, що мені привиділося. Плюс у неї вигляд був точно як у Листоноші, якою я уявляю цю людину, тож я злякалася, що перетворююся на Талбота, отак довіряючи своїм здогадам.

— Але ж ти наче при своєму глузді? Класна ідея — отак походити по галереї. А оце,— Страйк потрусив листівкою з Рейнольдсом,— показує, що ти влучила просто в яблучко.

— Я не змогла її сфотографувати,— сказала Робін, стараючись не показувати, наскільки приємні їй схвальні слова від Страйка,— але вона була у восьмій залі, і я можу її описати. Великі окуляри, нижча за мене, густе темне волосся... каре. На вигляд років сорок.