Остання крапля - Цикіна Галина. Страница 13

Переглядаючи сон, що транслював її минуле, як старий телевізор, жінка не могла зрозуміти: чому вона не радіє тій перемозі? Чому пам’ять не дозволила торжествувати в ті моменти? Відповідь ось-ось мала торкнутися її сну-спогаду, але жінка прокинулася.

Вона лежала на лікарняному ліжку. Рука від ліктя і до плеча була замотана просякнутими ліками бинтами. В іншій руці стирчала голка від крапельниці.

Її правдивий сон не розвантажив свідомість, а, навпаки, накрив чорною пеленою. Жінка поглянула на свій живіт і згадала, хто не зміг пережити допиту. Її ненароджене маля…

Розділ 15

Вероніка сиділа перед телевізором і намагалася поринути свідомістю в серіал «Школа», що крутили на одному з каналів, проте їй погано вдавалося. Жінка гортала в пам’яті події минулого дня, наче підліток стрічку новин у соціальних мережах.

Лідія Степанівна видобула вогонь, аби таки запалити свічку в руках покійної баби Тоні, однак неочікувано для всіх спалахнуло ціле полум’я, наче труп облили бензином.

«Або спиртом», — подумала тоді Вероніка.

Коли тіло Антоніни Йосипівни нарешті вдалося загасити, від нього лишився лише обгорілий кістяк. Труна і все решта було знищено вщент, вогнище мало не перекинулося на дерев’яний хрест, але вчасно нагодилися пожежники.

Бабі Ліді медики діагностували опіки другого ступеня. Оскільки жінка була в шоковому стані, їй довелося ввести заспокійливе й забрати до лікарні. Та найбільше, на думку Вероніки, постраждала Таня. Вона так намагалася загасити тіло матері, що вся забруднилася талим снігом, перемішаним із землею з кладовища.

Вероніка того не бачила, бо рятувала Лідію Степанівну, але люди говорили, що Таня ледь сама не кинулась у вогонь, однак її вчасно спіймав Тарас Кучеров. Коли все загасили, Тетяну трусило й теліпало, як на електричному стільці, а потім вона наче впала у ступор.

Частина людей таки пішла до місцевої кав’ярні, де вже накрили поминальні столики. Тетяна щось пробубніла про те, що слід за всім наглянути, тому переодяглась і теж попрямувала на поминальний обід. Вероніка вже втомилася від подій дня, але відчувала, що мусить піти за подругою. І не помилилася.

Коли всі тихо обговорювали поховання, поглинаючи поминальні страви і зрідка кидаючи погляди на Тетяну, до кафе зайшов Антон. Софія, що супроводжувала чоловіка, весь час смикала його за рукав, але Антон відмахувався від неї, як від набридливої комахи. Вероніка зрозуміла, що нічого хорошого з їхнього візиту не буде.

Антон упевнено підставив стільця до столика, де сиділа сестра, і безцеремонно всівся навпроти Тетяни. Він налив собі чарку горілки й залпом випив її. Усі погляди в залі були спрямовані на них.

— Та годі тобі, — промовив він до сестри, — нічого страшного не сталося. А то сидиш уся чорна, наче матір вдруге вбили…

— Це все ти!!! — Таня скочила на ноги так швидко й різко, що перекинула на Вероніку, яка сиділа поруч, тарілку з борщем.

— Не влаштовуй сцен, неврівноважена, — просичав Антон, помітивши, що тепер уся без винятку увага присутніх сконцентрована на їхньому столику.

— Ти хотів, щоб її тіло згоріло! Це ти влаштував!

— Ти геть здуріла?! — тепер уже й чоловік перестав стримувати голос.

Тетяна відштовхнула від себе Вероніку, яка спробувала її заспокоїти, схопила до рук тарілку з олів’є і жбурнула у брата. Кидок вийшов не дуже вдалий. Салатниця пролетіла повз свою ціль і розбилася об сусідній столик, оббризкуючи присутніх майонезом та обсипаючи зеленим горошком.

Після першої невдалої спроби завдати шкоди Антонові Таня не зупинилася. Вона хапала все, що потрапляло під руку, і жбурляла у брата, але так жодного разу в нього й не вцілила, на відміну від решти людей. Відвідувачі стали вибігати з кав’ярні, ніби тікали від катаклізму.

Коли Тані вже не лишилося чим жбурляти, Антон презирливо поглянув на сестру.

— Ходімо! — рявкнув він до дружини, і вони вийшли слідом за відвідувачами.

У кав’ярні лишилися тільки Тетяна з Веронікою та ошалілий офіціант, який на той момент прийняв конструктивне та обґрунтоване рішення — промовчати.

Як не дивно, але те метання їжею немов трохи полегшило Танин стан. Вона навідріз відмовилася знову ночувати у Вероніки й прагнула піти додому. Вероніка не хотіла лишати подругу в такому стані, але з лікарні саме повернулася Лідія Степанівна й у м’якій, притаманній лише їй манері, умовила Таню переночувати разом. Мовляв, і Тані не так страшно буде, і Лідії Степанівні не так самотньо.

Вероніка ніби й задоволена була таким результатом, але от тепер не могла заснути, хоча тіло й мозок прагнули перезавантаження після важкого дня.

Коли жінка повернулася з роздумів до екрана, то виявила, що серіал уже скінчився й ефір заповнила затяжна реклама. Вероніка вирішила вимкнути телевізор і таки спробувати заснути, як раптом у домі пролунав дверний дзвінок, а після — голосний собачий гавкіт.

Жінка поглянула на годинник.

«Пів на одинадцяту. Хто ж це може бути так пізно?»

Вона накинула халат і побігла відчиняти двері.

На порозі стояв Тарас.

Розділ 16

Уранці Денис Ластівенко сидів над своїм сніданком, але чи не вперше за довгий час їсти йому не кортіло. Чоловік роздумував, що сталося вночі і як це знову пережити. Він не міг повірити, що його кохана Надя знову таке втнула. Щойно згадав минулу ніч, як руки зрадницьки затремтіли.

— Все харашо? — дружина спрямувала на нього турботливий погляд. — Ти ще нічого не з’їв. Яєшня, канєшно, сьогодні в мене не ахті вийшла, але ж не настільки, щоб до рота бояться взять.

Денис нічого не відповів, він мовчки кивнув і таки спробував упхнути в себе шматок бутерброда з маслом.

«Може, хоч їжа переб’є ці дурні думки», — сподівався він.

— А от я сьодні зранку така голодна, що і кабана з’їла б. Таке відчуття, що цілу ніч не спала, а розгружала вагони.

Шматок хліба таки не захотів пролізти до Денисового шлунку й поскакав назад. Чоловік голосно закашляв.

Діти лише на мить попіднімали голови і знову схилилися над тарілками. Надія злякано підскочила до чоловіка.

— Ти вдавився? Дай по спині постукаю.

— Не нада! — Денис схопився на ноги, наче ошпарений, і зрозумів, що тепер стурбував ще й Стаса з Іринкою. Вони здивовано дивилися на різкі рухи завжди спокійного батька.

— Шось у мене сьодні шлунок болить. Я снідать не буду, піду зразу в магазин.

— Так, може, тобі таблеточку якусь дать? — стурбовано запитала дружина.

«Не нада мені твоєї турботи, мені нада, щоб ти вдома ночувала», — подумав чоловік, але вголос пробелькотав швидку відмовку й пішов одягатися.

Надія і діти провели господаря дому здивованими поглядами й повернулися до сніданку.

Вероніка прокинулася від того, що відчула на нозі щось тепле й мокре.

— Носику, знову? — схопилася з постелі жінка. — Де я казала тобі пісяти?

Вона хотіла схопити собаку, аби винести надвір, але спинилася. Голова жахливо гуділа. Жінка потерла пальцями скроні й сіла назад на ліжко, але за мить знову підскочила, бо калюжка сечі на матраці нікуди не ділася.

«Сьогодні буде важкий день, — подумала Вероніка, стягуючи мокру постіль і прямуючи до ванної кімнати. — І чого так болить голова? Ми ж випили лише по два келихи».

Закидаючи білизну в барабан пральної машинки, жінка спробувала проаналізувати свої почуття і зрозуміла, що не знає, які емоції викликає в неї вчорашній вечір.

Коли Тарас Кучеров з’явився на порозі з пляшкою вина, Вероніка дуже здивувалася, навіть, що найбільше її схвилювало, знітилася. Жінці ніяк не подобалося, що цей чоловік викликає в неї такі бурхливі емоції та ще й змушує червоніти, як мале дівчисько. Тож на його пропозицію випити «Шардоне» після такого жахливого дня Вероніка відповіла досить доречним, на її думку, питанням:

— А що скаже твоя Оксана, Тарасе?