Остання крапля - Цикіна Галина. Страница 22

— Ходімо, — підхопилася Вероніка й сама скривилася від того, яким неправдоподібно жвавим був цей рух.

На кухні знову запала мовчанка, яку лише зрідка переривали Лідія Степанівна та Вероніка у спробах зав’язати розмову.

— А що це за стілець у вас такий? — помітила Вероніка невеличкий дитячий стільчик блакитного кольору.

— Та це я на горищі до ладу все наводила й серед усього начиння знайшла, — відмахнулася баба Ліда.

— А я пам’ятаю цю річ, — вийшла із задуми Тетяна.

Вона схопилася на ноги та обійшла навколо стільця, а потім обережно торкнулася рукою намальованого на спинці мультяшного героя.

— Це ж Капітошка! — із дитячою радістю мовила.

— Гм… — усміхаючись, відсьорбнула чаю баба Ліда.

— Ви мені цей стілець подарували на десятиліття. Пам’ятаю, ніби то було вчора.

— Ага. Я його аж із Києва привезла. А робив мій знайомий майстер, власноруч. Зараз уже нема того чоловіка серед живих.

— Він і досі такий гарний, — не вгавала Тетяна.

— А чому тоді стілець у Лідії Степанівни на горищі знайшовся? Якщо це твій подарунок? — запитала Вероніка.

— Бо… — Таня замислилася, спохмурніла, — моя мати…

— Вигнала тоді мене, — узяла в руки бублика баба Ліда, — разом зі стільцем.

— Чому?

— Бог її розбере тепер, ту Антоніну.

— А я все одно приходила до вас посидіти на стільці й попити чаю. Це була чи не єдина моя таємниця від матері, — усміхнулася Таня.

— Але ви з Антоніною Йосипівною весь час не ладнали, — раптом згадала Вероніка. — А чому?

— Антоніна ні з ким не ладнала, як тепер і Антон, — спокійно відсьорбнула чаю Лідія Степанівна. По очах старенької Вероніка бачила, які неприємні їй ці питання, але зупинитися не могла. Підозра розлилася тілом.

— Антоніна Йосипівна — так, але не ви. Треба було добре наступити на ногу, щоб ви встряли з кимось у ворожнечу.

— Вважаю, зараз це не має ніякого значення, — промовила Тетяна, голос її тремтів від напруження.

— Я просто хотіла…

— Я не хочу цього чути, Вероніко, — раптом зірвалася Таня, — не хочу чути, що зробила моя мати, бо прагну зберегти хороші спогади про неї.

Таня відштовхнула в бік дитячий стільчик, від чого той перекинувся, оголюючи беззахисний дерев’яний живіт. А потім вискочила з дому баби Ліди.

Вероніка попросила вибачення в Лідії Степанівни й теж пішла. Хоч її мучило неймовірне відчуття, що баба Ліда приховує якусь таємницю.

Розділ 27

У святкові дні в магазині Ластівенків було велелюдно й душно. Розвішені скрізь новорічний дощик та різнокольорові гірлянди виразно контрастували із двома жінками, котрі сварилися за останню буханку хліба, та пиякою, що стояв у черзі по алкоголь.

Вероніка складала в пакет придбані продукти, прагнучи якомога швидше покинути задушливе приміщення.

— Дай допоможу, — мовила задоволена Надія Ластівенко, яка щойно виторгувала в сусідки кругленьку суму. Продавчиня перехилилася через прилавок, аби покласти продукти у Веронічин пакет, але не розрахувала відстані й зачепила грудьми напівпрозорий бокс із різноманітними дрібними товарами. Жуйки та батончики посипалися на брудну підлогу, змушуючи покупців на мить замовкнути.

— Та щоб тобі! — вилаялася Надія.

— Нічого страшного, буває, — Вероніка заходилася жменями подавати продавчині «Orbit», «Bubble Goom» і шоколадні батончики «Джек».

— Та сьодні шось я така солоха…

Вероніка ввічливо всміхнулася Надії, намагаючись не звертати уваги на дідка, який укотре наступив їй ззаду на ногу.

— А чому?

— Роботи багато на свята, як бач. Гаряча пора. Та й вобше, сплю погано.

— Зрозуміло, — Вероніка віддала Наді решту батончиків і попрямувала до виходу.

Опинившись на заледенілому порозі, Вероніка на повні груди вдихнула свіжого повітря, як потопельник, якого щойно витягли з води. Дорогою до автомобіля жінка спинилася. У вікні дверцят «таврії» побачила відображення Тараса. Чоловік швидко та цілеспрямовано наближався до неї.

Удаючи, що не помітила сусіда, жінка закинула пакет із продуктами на заднє сидіння і вмостилася за кермо автівки.

«Швидше заводься», — обурювалася Вероніка, але автомобіль апелював їй голосним деренчанням.

— От залізяка чортова! — пробурчала вона до «таврії».

— Привіт, Вероніко! — Тарас постукав у бокове скло.

— Вибач, Тарасе, — жінка опустила вікно лише на маленьку цівочку, — я дуже поспішаю.

— Ну, якщо так, то, може, на справному авто тобі швидше буде, — продемонстрував білозубу усмішку чоловік. — Зараз подивлюся, що не так, — чоловік зняв рукавиці й відкрив капот автівки.

— Тарасе, — Вероніка вийшла назовні, — я думала, що останнього разу я тобі пояснила…

— І я все зрозумів, — чоловік підняв руки, ніби хотів відштовхнути невидиму стіну, — я вже поставив ситуацію на паузу. Більше ніяких поцілунків і зізнань у коханні… Принаймні доки ти сама не попросиш.

Вероніка роздратовано видихнула.

— Та в тебе тут на акумуляторі клема злетіла, — промовив Тарас, розглядаючи нутрощі «таврії», — зараз я швиденько все виправлю. — Він знову зник під капотом.

Вероніка потерла скроні, її автомобіль укотре показував «фе» місцевій СТО.

— То як у тебе справи? — запитав Тарас.

— За два дні нічого не змінилося, — саркастично мовила жінка.

— Справді?

Вероніка здивовано розвела руками: мовляв, що він має на увазі? Але чоловік був весь заклопотаний двигуном «таврії», тому не помітив її жесту.

— Бачив, коло тебе той чувак крутиться, Андрій.

— Ніхто біля мене не крутиться, — скривилася жінка. «А це зараз до чого було?!»

— Хіба не дивно, що, окрім тебе, ніхто з ним не спілкується до пуття? — не вгавав Тарас.

— Я не звертала на це уваги.

— То зверни, — чоловік випростався, витер руки ганчіркою і закрив капот. — Тобі не здалося, що твій новий знайомий — підозрілий тип?

«Була така думка», — промайнуло в голові, але Вероніка промовчала.

— А знаєш, чому з ним ніхто не спілкується? — продовжив Тарас. — Бо він — убивця.

Вероніка промовчала, хоч відчула, що серце чомусь забилося частіше.

— Андрій убив свою дружину, — Тарас сприйняв її мовчанку як зацікавленість, — і мало хто на вулиці сумнівається, що й до смерті баби Тоньки він рученята доклав.

— Не верзи дурниць, — урешті вичавила із себе жінка й потяглася до дверцят автомобіля.

— Можеш мені не вірити, — чоловік обперся рукою об двері, перешкоджаючи Вероніці, — років із п’ять тому Андрій одружився. Трохи вони пожили разом, а тоді цей чувак захотів розлучення, а його дружина була проти. І раптом дивним чином вона загинула в автокатастрофі.

Вероніка знову спробувала відчинити двері автомобіля, але Тарас укотре штовхнув їх назад.

— Ти запитаєш, до чого тут Андрій? — продовжив монолог чоловік. — Усе дуже просто. Поліція виявила, що на авто його покійної дружини були перебиті гальма. Ось чому вона не впоралася з керуванням і врізалась у стовп. Плюс кілька сусідів бачило, як Андрій копирсався в її автівці вранці того самого дня, коли сталася аварія. Він страшний тип, Вероніко…

— Досить! — Жінка прибрала Тарасову руку й нарешті відчинила дверцята автомобіля. — Єдиний, хто мене зараз лякає, — це ти!

— Я просто хвилююся, — голос чоловіка став хриплим.

Вероніка сіла за кермо. Почувалася так, наче щойно стрибнула з десятого поверху й зараз лежить на асфальті із зім’ятими нутрощами й мозком, що витікає з голови.

Жінка увімкнула першу передачу й натиснула на педаль газу. Цього разу автомобіль не підвів і відразу помчав сирою вулицею. Вероніка згадала першу зустріч з Андрієм і зрозуміла, чому чоловік осатанів. Не через побиті ворота, а через те, що вона заговорила про його покійну дружину.

Додому їхати не хотілося. Вероніка відчувала гостру необхідність упорядкувати думки.

Вона зупинила автомобіль, лише коли виїхала за селище, до русла невеликої річки, що обплутувала своїм прядивом кожне селище — від маленького до великого — у їхньому районі. Тут, у гаю біля плавнів, колись було «таємне» місце Тані та Вероніки. У дитинстві вони будували халабуди серед дерев, а в підлітковому віці збиралися біля річки, аби вилити одна одній душу.