Остання крапля - Цикіна Галина. Страница 4

Жінка присіла біля малої та спробувала взяти її за ручку.

— Маленька, пробач, — прошепотіла вона, — але мама мусила. Ми ж обидві хочемо, щоб тато був поруч.

— Таааааа-туууу!!! — Мала відштовхнула материну руку і знову заплакала.

«Мене навіть не кличе», — кольнуло в серці.

Жінка глянула на годинник: уже майже хвилину лунає голосний плач. Добре, що середня донька сьогодні ночує в подруги, а старша в навушниках узагалі нічого не чує.

«Ну чому ж він не йде? Невже відійшов занадто далеко?»

Оксана роздратовано видихнула і вже збиралася брати малу на руки, коли почула швидкі кроки. За мить Тарас зазирнув до дитячої.

— Вона не хоче зі мною, — примирливо промовила жінка. — Тебе кличе.

Тарас кинув на дружину швидкий неприязний погляд.

— Може, для початку світло слід вимкнути! — обурився він пошепки.

— Так-так, — Оксана слухняно вимкнула світло й тихо вийшла з кімнати, спостерігаючи, як мала схлипує в батька на руках.

Ще мить повагавшись, жінка вийшла до задніх дверей і замкнула їх на ключ. Оксана чудово розуміла, що такі несерйозні дії надовго чоловіка не втримають, але принаймні цей бій вона виграла.

Розділ 4

Стас переможно скинув руки догори, коли його онлайн-команда тріумфувала в черговому раунді комп’ютерної гри.

— Класно ми їх… — пролунав у навушнику голос його найкращого друга Сергія.

— Ага, як лохів розбили! — не стримував радості хлопець. — Ну що, ще катку?

— Ніякої катки! — До кімнати зайшла мати, і Стас аж підскочив від несподіванки.

— О, чуваче, батьки на твоїй території, — прозвучала у навушнику насмішкувата фраза.

— Ага, — пробубнів хлопець, — той випадок, коли віртуальність краща за реальність.

— Я все чую! — Мати виставила руки в боки. — Ану вимикай свою іграшку й пішли вечерять.

— Мамо, а ти чула про особистий простір і повагу до індивідуальності підлітка? — Станіслав усе ще сподівався почати новий раунд гри.

— А ти чув, що як не будеш слухати матері, то на Новий рік не получіш нового телефона?

Стас неохоче вимкнув гру і скинув повномірні навушники на стіл. Крутнувся на стільці й повернувся до матері.

— То он яка вона, ціна моєї хорошої поведінки?

— Ніби ти не знав, — поблажливо всміхнулася жінка, а потім роззирнулася, — а ще ціна хорошого навчання і прибирання за собою.

Хлопець позірно закотив очі й потягнувся на стільці.

— Ма, навіщо мені те навчання? Я на «Твічі» своїми стрімами про «Dota 2» вже заробляю гроші. А завдяки фоловерам і донатам я сам собі через місяць телефон куплю. І взагалі, мені ще трохи підвищити скіл, і я стану кіберспортсменом.

— Що тобі підвищити? — нахмурилася мати.

— Скіл… — хлопець дратівливо видихнув, — ну, рівень.

— Ти ж знаєш, синку, можеш не стараться, я все одно нічьо не поняла з того, що ти сказав. Окрім того, звісно, що ти скоро станеш спортсменом. За це я завжди обома руками й ногами. Наш батько в молодості он знаєш як м’ячика гатив. А дід твій…

Станіслав заплющив очі.

«Ну що скажеш людям із кам’яного віку?»

— Батько вже повернувся з магазу? — натомість запитав він.

— Так, батько в гаражі, машину ставить. — Мати зупинилася на виході з кімнати. — Якби ти хоч на мінуточку відволікся від комп’ютера, то бачив би щось і в цьому світі, а не тільки в паралельному.

— Віртуальному, ма…

— Яка різниця, — кинула жінка і вийшла з кімнати.

Станіслав видихнув так, наче щойно безрезультатно намагався щось утовкмачити малій дитині, а потім нарешті підвівся з крісла. Юнак потягнувся, покрутив головою — суглоби задоволено хруснули, радіючи, що нарешті мають шанс рухатися.

Коли хлопець зайшов до вітальні, його молодша сестра вже сиділа за столом і активно водила пальцями по екрані смартфона. Дівчина ніяк не відреагувала на появу брата. Станіслав умостився поруч, а Іра навіть голови не підняла. Тоді хлопець висмикнув телефон з її рук.

— Віддай! — розсерджено заволала дівчина.

— І не віддам. Із ким ти переписуєшся, з якимсь бойфрендом? — Стас підняв руку подалі від чіпких пальців сестри. — Чи постиш якісь дівчачі бантики в інста?

— Тебе це колише? Віддай!

— І не віддам…

— Чесно, подивишся на тебе — і не скажеш, що тобі шістнадцять.

— А ти взагалі проти мене малолітка.

— Діти, чьо ви репетуєте? — до кімнати зайшов батько. Його щоки й ніс ще були червоними після морозу. Чоловік весь час хукав на руки, аби зігрітися.

— Станіславе, віддай сестрі телефон, — скомандував він. За мить така дорогоцінна річ уже повернулася до Іриних рук.

— Тату, що там за шум був надворі? Щось типу аварії? — запитала дівчина.

— Не знаю. Я доки зачинив магазин, доки перевірив склад, мені було не до шуму. — Чоловік ще раз похукав на руки і вмостився до столу.

— О, Денисе, ти вернувся. — Господиня занесла миску з паруючою картоплею і мимохідь поцілувала благовірного. Іра і Стас одночасно скривилися.

— Ага. — Денис уже двадцять років був одружений із Надією, але в її присутності досі ніяковів.

— Харашо, якраз до вечері. Зараз ще принесу канапки й салат, — жінка швидко вийшла до кухні.

— Я не зрозумів, — кинув чоловік через стіл дітям, які знову почали якусь метушню, — чого ви розсілися?

— Ну тож їсти чекаємо, — трохи зверхньо мовив Стас.

— Я вас зараз почекаю. Бігом на кухню і допоможіть матері, а я поки порозставляю тарілки.

Хлопець і дівчина неохоче виповзали з-за столу.

— Хутчіше, а то ніяких більше мультиків! — пригрозив Денис.

Брат і сестра перезирнулися, а потім пирснули зо сміху.

— Ну, така собі мотивація, — кинула Іра, покидаючи вітальню.

Денис спантеличено почесав потилицю. Він же на власні очі бачив, як син і донька цілі вечори проводять за комп’ютером, переглядаючи якихось «Сніпсонів» чи «Сімпсонів». Чоловік тоді ще дуже здивувався: чого це його діти-підлітки знову вдарилися в мультфільми? Але врешті не став забивати собі цим голову, вирішивши, що то, очевидно, така мода зараз.

Коли серветки і столові прибори вже лежали на столі, Денис сів на стілець і став прислухатися, як неголосні перемовини дружини й дітей змішуються із завиванням вітру за вікном, перетворюючись на якесь казкове вариво. Чоловік утомлено заплющив очі, насолоджуючись своїм тихим щастям, коли раптом ніч розрізало вищання поліцейських сирен.

Денис швидко вискочив на кухню, звідки дорогу було найкраще видно. Але розгледіти у вікні він нічого не зміг, бо там уже скупчилася вся його сім’я.

Розділ 5

Олеся цілий день збиралася зайнятися йогою, але весь час на щось відволікалася. Нарешті під вечір вона одягла топ і спортивні лосини, ще раз помилувалася своєю прекрасною фігурою і постелила килимок для йоги. На тому її мотивація до фізичних вправ скінчилася. Після кількох легеньких асан Олеся лягла на килимок і стала гортати новини в соціальній мережі. Дівчина здригнулася, коли телефон завібрував, а екран повідомив, що телефонує Мирослав.

Олеся задоволено цмокнула, коли побачила ім’я чоловіка, але вже за мить спробувала якомога байдужішим тоном мовити: «Алло».

— Чим займаєшся, кицю? — пролунало з телефона.

— Я? — Дівчина роззирнулася довкола. — Йогою.

— Зрозуміло. А я незабаром заскочу додому.

— Та невже?! — тепер Олеся не стримувала емоцій. — А що сталося? Ще тільки о пів на восьму, а ти вже додому. З роботи поперли чи що? — зіронізувала вона.

— Дуже смішно, — відповів Мирослав.

— Невже ти сьогодні швидше впорався?

— Та не зовсім.

— Тоді я не врубаюся…

— Насправді я заскочу ненадовго, а потім знову на роботу. На нашій вулиці сталося вбивство. Поліція вже там. Ти мала їх чути.

— Що?! — скрикнула Олеся. — Тобто ти заскочиш і знову поїдеш на роботу? Ти взагалі нормальний? Я тут стирчу цілими днями сама без друзів, без нормальних магазинів і тусовок, і все через те, що ти привіз мене в цю глушину…