Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 2

- Стався нещасний випадок, - повторив уже сказане.

- З Олівією все гаразд? - перебила я.

Але він так дивився на мене ... З жалем. Я все зрозуміла.

Мені нестерпно захотілося втекти. Литки вогнем горіли після вчорашньої пробіжки, боліли cтeгнa, та опиратися цьому бажанню я не могла.

Я скочила на ноги, роззираючись навсібіч. Підвівся й доктор. Він не зводив з мене очей, ніби спостерігав за дикою твариною. Бажання знати було сильніше. Я залишилась.

- Кажіть ... - прохрипіла.

- Ваша донька ... - Доктор Гріффіт узяв мене за лікоть. Рука в нього була важка, прохолодна.

Я вкрилася липким потом.

Він казав щось про нещасний випадок. Ніби Олівію знайшли у воді, біля мосту через ріку Зигзаг. Щось про сильний епілептичний напад, корнеальні рефлекси, чотири бали за шкалою Глазго. Казав щось про черепно-мозкову травму, нерухомі розширені зіниці, комп'ютерну томограму.

Ніби її одразу прооперували, щойно привезли.

Я нічого не розуміла.

Осіла в крісло, ховаючи голову між колінами, немов готувалася до аварійної посадки. Чула, як калатає в грудях серце, як шумить у голові, як зі свистом виходить із мене повітря, часто, коротко. Смикало болем забитий лікоть.

- Ні ... ні ... - благала я, сплітаючи і знов розплітаючи мокрі від поту пальці.

Доктор сів поруч зі мною. Його голос долинав ніби крізь якусь в'язку рідину, що огорнула мене важким коконом.

- ... тяжких черепно-мозкових травм. Мені дуже шкода, місис Найт, але головний мозок вашої доньки незворотно пошкоджено.

У голові плуталося, я відчайдушно намагалася скласти ці факти в єдину зрозумілу картину. Паніка приглушувала його слова, на мене сипалися самі тільки уламки фраз.

- Може, слід комусь зателефонувати? ..

Кому? Мама померла. Тата я не знала. Чоловіка не мала, не було навіть приятеля. Материнство не залишило мені часу ані на побачення, ані на друзів. Хіба що ...

- Сестрі.

Я почула свій голос ніби здалека, наче хтось говорив у коридорі.

Я записала номер Сари на клаптику паперу. Він забрав папірець, відчинив двері, віддав комусь написане. Знову сів навпроти.

- Мені справді дуже шкода, місис Найт. Ми зробили все, що могли, але Олівія вже не прокинеться. Наразі вона перебуває на штучному життєзабезпеченні, тобто життя в ній підтримує спеціальне обладнання. - Він облизнув губи. Мусив сказати ще щось. - Але вона ...

- Вона є донором органів, - отупіло прошепотіла я.

Адже їм цього треба, хіба ні? Олівія підписала згоду, щойно отримала водійські права: воліла врятувати чиєсь життя. "Ну, якщо вже так станеться", - проговорила тоді з безтурботністю юності, упевнена, що смерть її не дістане. Дівчинка моя хороша, добра ...

- Ні, я не ... Розумієте, відповідно до законодавства ми не можемо відімкнути апарати життєзабезпечення з огляду на стан Олівії.

Це була якась нісенітниця, ніби він вирішив звернутися до мене мовою урду. Я відчувала, як ритмічно стукає в очницях кров.

Доктор відкашлявся, поспішив відвести погляд.

- Ми не можемо припинити штучне життєзабезпечення вагітної пацієнтки. Цього не дозволяє законодавство штату Вашингтон.

- Що? .. - видихнула я.

Тіло раптом заклякло, ніби з нього витягли кістки. Паморочилося в голові.

- Олівія була ... тобто є ... Олівія вагітна.

ОЛІВІЯ

Квітень, за пів року до того

Жовтий шкільний автобус неквапливо оминув іскристе море, що на його березі простягнувся Портедж-Пойнт, і вирушив до Сіетла.

- Боже, як ну-у-у-удно.

Медісон, моя найліпша подруга, впала на сидіння поруч зі мною. Витягнула з сумочки пудреницю, підправила і без того ідеальний носик.

Наша дводенна поїздка мала розпочатися у Вашингтонському університеті. Я не дуже розуміла, що її не влаштовує: принаймні не треба ходити до школи.

Медісон струснула довгим темним волоссям, озирнулася через плече. Я ледве стрималася, щоб не закотити очі. Узялася тепер за Пітера! Така вже вона: то з одним, то з іншим.

Я покрутила в пальцях браслет із підвісками. Метал був прохолодний на дотик.

- Хоча б не на уроках, - промовила нарешті.

- Я б краще порозважалася. - Вона вкрила губи товстим шаром ніжно-рожевого переливчастого блиску, гучно цмокнула. - Кому потрібні ці анкети?

Я промовчала, тільки скривилася.

У Медісон багаті батьки, їй можна не перейматися через коледж, не те що мені.

Мама в усьому собі відмовляє, кожну копійку береже, тільки щоб я могла навчатися. Адже наступного року ми випускаємося зі школи. А попереду цілих чотири курси - як їй не розоритися? Скільки я пропонувала знайти підробіток, вона все повторює, мовляв, це і є моя робота: старанно вчитися й отримувати високі оцінки.

Я втупилась у вікно, що під ним сиділа Медісон, замислено пожувала пасмо волосся. З вулиці лилося сонячне сяйво, тільки іноді затуляли його тіні дерев.

- Ти бачила, який у Зари чиряк? - драматично зашепотіла Медісон. - У неї на лобі ціла хімічна лабораторія!

Я легенько штовхнула її, стримуючи сміх.

- Злюка!

Шкіра в Зари і справді була не в найкращому стані, та мені було шкода дівчину.

- А що, акутану [1] вже не продають? - не зупинялась Медісон. - Могла б скористатися

Вона вже навіть не намагалася говорити тихо, і я виразно поглянула на неї. Зрештою, нас відділяло від Зари всього кілька рядів, а я не хотіла, щоб однокласниця це почула.

Проте Медісон не звертала уваги. Вона й справді буває злою. Може по-справжньому образити людину. Якось у четвертому класі ми з нею посварилися, і вона тоді підмовила всіх дівчат, щоб вони зі мною не розмовляли. Приятельки раптом почали "забувати" зайняти мені місце в автобусі, не запрошували вже до себе, як раніше. Я добре запам'ятала це почуття самотності, ніби ти не у своїй тарілці й від цього тобі страшенно боляче, і більше з Медісон уже не сварилася.

- Слухай, а що це взагалі таке - прищі?

Я пирснула.

- Гній, дурепа.

- Фу! Та й слово таке огидне: "гні-і-ій", - на розтяг сказала вона.

Я розсміялася вголос.

- Г-г-гні-і-ій. Так звучить, ніби зараз потече з рота. Як із прища.

- Боже, фу! - залементувала я, насилу дихаючи.

Зара, яка сиділа ближче до голови автобуса, озирнулася.

Ми квапливо сховалися за спинками передніх крісел. Нас душив сміх.

У рюкзаку загудів телефон: повідомлення від мами.

Стук-стук.

Хто там?- озвалась я.

Мама: Олів'є.

Я: Який такий Олів'є?

Мама: Це як Олівія, тільки Олів'є.

Я засміялася, надіслала у відповідь самі зірочки: на знак поцілунків. Тут іззаду виринув Тайлер.

- Гей, мала!

Карі очі, усипані янтарними цяточками, ніби ластовинням, посміхалися.

Мій хлопець був типовий відмінник спорту, такий є в кожній школі: капітан футбольної команди, дочого не візьметься - усе вдається. Сподівався отримати стипендію для футболістів у Вашинпонському університеті. Усім подобався і добре це знав. Утім, його це не псувало, хіба що додавало впевненості.

Тайлер нахилився, лизнув моє вухо: хотів бути звабливим.

Я захихотіла, відсахнулася. Він насупився, видно було, що йому це не сподобалось.

- Слухайте, може, дочекаєтесь, коли залишитесь наодинці?! - гучноголосо прокоментувала Медісон.

Мені все обличчя, аж до шиї, залило жаром. Яка ж вона іноді падлюка, ця Медісон! Мама завжди казала, що це не варто терпіти. А Тайлер - що я бачу в людях тільки найкраще. Тільки от вони обоє помилилися. Просто я боялась, що мене не любитимуть.

Сусід Тайлера, Пітер, також перехилився через переднє крісло.

- Боже, Лів, та ти ж червона як помідор! - прогримів на весь автобус.

Хотів був торкнутися, але Тайлер відсмикнув його руку. Очі в нього так і палали.

- Ану не чіпай її!