Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 24
Коли тітка Сара пішла, я ще довго лежала на ліжку, тупо дивлячись у стелю. У кутку плів своє павутиння маленький павучок. Він показався на хвилину і зник у якійсь щілині.
Емоції переповнювали мене, аж наморочилося в голові.
Ґевін Монтґомері — мій батько.
Мама все життя обманювала мене. Яка різниця, чому вона так учинила. Мій тато не вмер, він живий, а мені навіть не дали можливості з ним познайомитись.
Я перевернулася на живіт, і погляд сам упав на татове фото, що його мама дала мені в дитинстві. Світлина стояла на тумбочці біля ліжка. Я взяла її в руки, провела пальцями по гладенькій деревині рамки.
З фото дивився на когось, усміхаючись невидимому фотографу, чоловік ледь за тридцять. Біляве волосся вже трохи поріділо, на щоках ямочки.
То був не Ґевін Монтґомері. Певно, просто фотографія, що її ставлять у рамку для прикладу.
Мені стало невимовно сумно, сльози навернулись на очі, ринули потоком: недотримані обіцянки. У мене ніколи не було справжнього батька, та принаймні я мала цього чоловіка, хай би хто він був, а тепер утрачала і його.
Я витерла очі, відчуваючи, як нутро ятрить гнів, випалює смуток. Сіла на ліжку і щосили вдарила рамкою об каркас. Скло тріснуло, але не розбилось. Тоді я розкрила металеві кліпси, витягнула фотографію і порвала на найдрібніші шматочки, а те, що лишилося, сховала під ліжком.
Тепер зрозуміло, що Сара мала на увазі. Іноді й правда виявляється брехнею.
17
АБІ
Листопад
У палаті було нестерпно жарко. Організм Олівії вже не справлявся з терморегуляцією, тому опалення ввімкнули на повну. Вона дуже схудла й лежала уся загорнута в спеціальні ковдри з підігрівом. Ми із Сарою зняли пальта, повісили на дверях.
У кімнату зазирнула медсестра. «Кеті», — значилося на бейджі. Дуже молода, майже дівчина, вона мала круглі, налиті рум’янцем щоки, прозорі карі очі та попелясто-каштанове волосся, затягнуте в тугу гульку. Це було втілення здоров’я й ніжності.
— Докторка Меддокс уже йде, зараз робитимемо УЗД. — Вона усміхнулась, показавши ямочку на правій щоці, і з тим зникла.
До народження дитини залишалось тринадцять із половиною тижнів. Я викреслювала дні в календарі: ось іще одну добу пережив малюк, а разом з ним — Олівія.
Сьогодні нам мали сказати, якої статі дитина.
Сара опустилась на стілець і ввімкнула телевізор.
Якийсь час перемикала канали, аж доки не наткнулась на старий випуск «Судді Джуді». Ми дивились, як героїня судить товстого голомозого чолов’ягу. Жінка в наряді придорожньої проститутки тим часом кидала на нього глузливі погляди.
— Ти як? — поцікавилась я.
Сара зітхнула.
— З Діланом проблеми. Сьогодні говорила з учителькою. Йому дуже тяжко дається читання й писання. Вона вважає, що це дислексія.
— Але ж у вісім років ще рано про це судити!
— Так, точно сказати не можна. Вона просто хотіла мене попередити.
Сара втупилася в телевізор. «Суддя Джуді» добігла кінця, тепер показували новини. Ґевін Монтґомері, сенатор, брав участь у якійсь політичній дискусії в Сіетлі. Він енергійно жестикулював, і натовп відгукувався аплодисментами — типова виборча кампанія.
— Абі, — заговорила Сара, потираючи очі. Я помітила, що руки в неї вкрились яскраво-червоними плямами: повернулася давня екзема. — Мені треба...
— Доброго дня, пані!
У палаті з’явилася докторка Меддокс із портативним апаратом для ультразвукового дослідження. Кругле обличчя освітилося теплою бабусиною усмішкою, заплигали сиві кучерики.
— Ви тільки подивіться на себе! — пожурила ласкаво. Медовий акцент видавав у ній уродженку південних штатів. — Вам обом треба більше їсти. От пообіцяйте, що з’їсте по кексу, коли закінчимо. Треба ж звідкись брати сили.
Ми з Сарою перезирнулися, усміхаючись. Пообіцяли, що так і зробимо.
— Ну що ж, готові побачити онука чи онуку?
Я кивнула.
Докторка Меддокс налаштувала апарат, відгорнула біле простирадло. Вичавила з тюбика трохи прозорого гелю, змастила доньчин округлий живіт.
Я дивилась на екран, доки лікарка підбирала ракурс. У горлі боліло, пекло очі: я раптом зрозуміла, що давно не кліпала.
Нарешті розмиті лінії сформувалися в чорно-біле зображення. Палату заповнило калатання дитячого серця. А потім життя, що розквітало всередині Олівії, постало переді мною в скупченні пікселів: кругла голова, маленький носик, обрис обличчя. Дитина. У моїй дитині живе дитина!
У мене вихопився зойк, на очі навернулися сльози. Якесь відчуття, що я ніяк не могла його визначити, заповнювало порожнечу в грудях, витісняло біль.
Малюк сіпнувся, перекотився і замахав рученятами, ніби бачив нас.
— Дивись! — Я обернулась до Сари, яка стояла за мною, у ногах Олівії.
Очі в неї поблискували мокрими камінцями.
— Це диво.
На якусь мить мені стало соромно за свою радість, та я знала: Олівія також була б щаслива. І я лишилася стояти на краю прірви, дозволила собі зазирнути в майбутнє, побачити щастя, яке чекає на мене — якщо тільки я пущу його у своє життя.
— Дивіться! — Докторка Меддокс показала на екран. — Вона смокче палець.
— Вона? — перепитала я.
— Це дівчинка.
Я міцно стиснула руку Олівії.
— Поглянь, Лів! Це твоя дівчинка.
Докторка Меддокс зняла ще якісь показники, потім роздрукувала зображення, по копії мені й Сарі, і витерла Олівії живіт.
— Начебто все прекрасно, — прокоментувала, поправляючи окуляри в тонкій оправі. — Тепер треба проводити УЗД приблизно раз на тиждень, але на сьогодні дитина здорова й нормально розвивається.
Сказавши це, вона підвелася, потиснула руку мені, потім Сарі.
— Дякую вам, докторко Меддокс, — промовила я. — Ну що ви! — Вона сховала нас у м’яких обіймах.
Від неї пахнуло яблуками й дощем. — То як, з’їсте по кексику?
— Обов’язково, — запевнила Сара.
Докторка Меддокс помахала нам рукою і вийшла з палати, штовхаючи перед собою апарат для УЗД.
З хвилину ми мовчали.
— З тобою все гаразд? — спитала нарешті Сара.
— Мені страшно, — зізналася я.
Дозволити собі любити цю дитину, не знаючи напевно, чи вона житиме, було дуже ризиковано. Утрата, смерть, розбите, хоча й фігурально, серце — цього не можна винести. Будь-якої миті можна втратити тих, кого любиш.
Та я знала: маю ризикувати.
— Що, як дитина помре? — промовила я. Сара торкнулась моєї руки.
— А якщо виживе? — відказала.
Саме цієї миті в мене задзвонив телефон.
— Маю відповісти, — кинула я. — Зустрінемось на вулиці, добре?
Я схопила пальто й вийшла з палати, не чекаючи, доки Сара візьметься розпитувати.
На обрій уже наповзала ніч. Дощ майже вщух, та повітря було важке, набрякле водою. Я присіла на лавку навпроти дверей і набрала номер Ентоні.
— Добрий вечір, Абі, — привітався він. — Я отримав результати аналізу ДНК із сигарети, що ми її знайшли в кімнаті Олівії. Вона належить Кендалл Монтґомері, дата народження — травень 1999 року.
У пам’яті вмить постало повідомлення від К. у доньчиному телефоні. Може, К. — це скорочено від Кендалл? І до того ж Монтґомері... Невже?.. Я заплющила очі.
— Будь ласка, тільки не кажіть, що вона якось пов’язана з Ґевіном Монтґомері.
— Боюся, що так і є. Звідки ви знали?
— Ґевін Монтґомері — батько Олівії, — промовила я, відчуваючи, як заплітається від страху язик. —
Він наказав мені зробити аборт, але я не послухалась. Йому не сказала. Я думаю, він причетний до того, що сталося.
Ентоні присвиснув у слухавку.
— Вона майже того самого віку, що й Олівія, неповнолітня. То звідки в системі її ДНК? — поцікавилась я. Серце мало не вискакувало з грудей.
— Я шукав не в поліційних базах, — зізнався він.
— А де ж?
— Є такий Державний центр скринінгу новонароджених і генетичних ресурсів, де всі новонароджені діти проходять обстеження на генетичні захворювання. У штаті Вашингтон зразки ДНК зберігаються протягом двадцяти одного року. Я виходив з того, що цигарку курила або Олівія, або хтось із її друзів.