Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 33

— Чекай, — проговорив твердо й холодно.

Він перейшов дорогу і зник у тіні сосон, що шепотілись на березі. Густа темрява враз проковтнула його. Час тягнувся до болю повільно.

Нарешті Ґевін повернувся. Волосся скуйовдилося, піджак зім’явся, на штанах темніли плями — земля?..

— Ходімо звідси!

Він квапливо рушив у напрямку міста. Я поспішила за ним.

— Що таке?

Щось гаряче забилось у грудях, та тієї ж миті я похолола від страху.

— Він тебе не поранив?

Його очі блиснули в жовтому світлі ліхтаря.

— Ні, що ти. Я з ним поговорив, та й по всьому.

— Про що? Навіщо?..

— Заткни пельку! — Ґевін різко обернувся до мене. Знайомі риси перетворились на зловісну маску. — Годі вже мене розпитувати!

Тоді я не стала наполягати, бо, відверто кажучи, не хотіла знати правду. Я його кохала. Не могла бачити з поганого боку.

Наступного дня в газетах писали, що чоловік, який раніше звинуватив у неналежній поведінці сенатора Джорджа Вінтерза, потрапив у лікарню внаслідок невдалої спроби пограбування. На зробленій нашвидкуруч фотографії видно було криваве місиво там, де був ніс, і страшні синці на шиї, ніби його хотіли задушити. За кілька днів потерпілий відкликав позов.

Наприкінці літа Ґевін отримав постійну роботу в команді Вінтерза, і відтак почався його стрімкий зліт. Тоді я й зрозуміла, що заради кар’єри він здатний на будь-що. А тому, почувши погрози вбити мене й дитину, не мала жодного сумніву, що так і буде.

Ми зупинилися біля вигадливо прикрашених чорних воріт, одних з багатьох навкруги. Я послабила шарф, дивлячись, як Ентоні натискає кнопку виклику на домофоні. Страх душив мене невидимим зашморгом.

Він назвав ім’я Кендалл, і за якусь хвилину ворота відчинились. Широкий заїзд вів до імпозантної, схожої на палац будівлі в три поверхи. На нас дивилися вапняні стіни з величезними вікнами та викладений з каменю димохід. У зеленому дворику стояли ковані, із закрутками меблі.

Ліворуч дорога вела до гаража на чотири місця. Перед нами були сходи до чималих, із суцільного дуба дверей.

Нас зустрічала Кендалл. Я впізнала її з першого погляду й завмерла, не в змозі вдихнути: так вона була схожа на Олівію. Та коли наші погляди зустрілись, мені стало зрозуміло, що в цієї дівчини немає нічого спільного з моєю донькою. Олівія була ніжна, невинна. Дуже м’яка й завжди усміхнена. А тут переді мною стояла досвідчена світська левиця. Вона так і випромінювала зухвалість. Так в’ються хмарою плодові мушки навколо вчорашнього кавуна.

На Кендалл була накрохмалена до хрусту сорочка з білим комірцем, поверх якої дівчина вдягнула синій жакет. Рукави закасані, обтислі чорні легінси заправлені в ботфорти.

— Ви мама Олівії, — тихо проговорила вона. Глузлива посмішка враз зникла.

Я мовчки кивнула. Язик намертво пристав до піднебіння.

— Дуже вам співчуваю.

Я схилила голову.

— Дякую! Ви не будете проти, якщо ми поставимо вам кілька запитань?

Вона знизала плечима, заправила за вухо пасмо доглянутого, по-модному підстриженого по плечі волосся.

— Та ні. Заходьте.

Ми опинилися у вестибюлі, високій кімнаті, прикрашеній квітковими натюрмортами в дусі імпресіонізму, і довгим коридором пройшли в елегантну вітальню. З одного краю височів грандіозний камін із натурального каменю в оточенні двох оббитих кремовою шкірою диванів. По інший бік кімнати розмістились антикварний дерев’яний столик зі свіжим букетом у вазі та приголомшлива, на всю стіну, книжкова шафа з червоного дерева.

Кендалл усілась на одному з диванів. Ми з Ентоні опустились на інший.

— Мене ви вже знаєте, я Абі, — почала я. — А це Ентоні. Він працює в поліційному відділку в Сіетлі.

Чим саме він там займається, я казати не стала. Вийшла напівправда й напівбрехня.

Дівчина відхилилась на спинку, схрестивши ноги.

— Що вас цікавить?

— Як ви познайомилися з Олівією?

— Ви знаєте, абсолютно випадково. — Вона засміялась срібним, ніби переспів дзвіночків, сміхом. Покрутила сережку з діамантом у правому вусі. На нігтях у неї був чорний лак. — У квітні нас усією старшою школою возили знайомитись з університетом, і їх також. Ми одразу помітили, що дуже схожі між собою, і розговорилися.

— Про що? — поцікавився Ентоні.

Дівчина стиснула губи.

— Вона сказала, що живе в Портедж-Пойнті, а я розповіла, що моя мама звідти. От і все. Потім ми додали одна одну в друзі на фейсбуці, спілкувалися час від часу. Вона казала, що мій тато, певно, і їй доводиться батьком, хотіла зі мною зустрітися.

— І ви зустрілись? — знов уточнив Ентоні.

— Так... Розумієте, вона була така класна. Мені хотілось їй допомогти.

— Де відбулася зустріч?

— У неї вдома.

— Про що ви говорили?

— Вона казала, що тітка розповіла їй, ніби у вас... Е-е-е... — Вона зиркнула на мене, прочистила горло. — ...був роман із моїм татом, тому вона думає, що це і є її батько. Тоді я запропонувала їй якось зайти до нас і познайомитися з ним. Тільки мені здавалось, що він усе одно ні в чому не зізнається. — Вона скривилася. Глузлива посмішка спотворила тонкі риси. — Цього року будуть вибори, він би не захотів утрачати свій шанс.

Помовчавши трохи, вона повела далі:

— Мене тоді дещо здивувало. їй надійшло таке повідомлення, просто жах.

— Що там було? — запитала я.

— Там було написано... — Дівчина завагалась. — Там було написано: «Помри, стерво!»

Мій мозок борсався в цій інформації, немов муха в павутинні. Отже, Олівія була з Кендалл, коли їй надійшло одне з тих повідомлень. Я хотіла спитати, хто міг таке надіслати, аж раптом пролунав гнівний крик.

— Кендалл! — низький чоловічий голос лунав просто з-за дверей вітальні. — Кендалл, чия це машина? Я ж казав, щоб ніяких мені тут журналістів!

Я скочила на ноги, відчуваючи, як заходиться в грудях серце. Я впізнала цей голос. Ґевін. Страх скував мені язик, у роті розлився металевий присмак, ніби я прикусила монетку. У горлі стояв клубок, мені раптом забракло повітря.

Ентоні також підвівся, торкнувся пальцями моєї руки. У його присутності мені було легше, та мій страх не обмежувався фізичним стражданням. Я боялась дізнатися правду.

— Я тут, тату, — озвалася Кендалл.

Вона відкинулась на диван, виставивши ноги в ботфортах.

— Кендалл, що ти собі думаєш?!

Ґевін увійшов у вітальню. На його обличчі ясно можна було прочитати роздратування, та, щойно він усвідомив нашу присутність, вишукані риси розгладились. Губи розпливлися в чарівній усмішці.

І тепер, як замолоду, він заповнював собою все приміщення. Здавалось, вік тільки на користь його зовнішності.

Раптом час, що розділяв нас, перестав існувати. Він упізнав мене. Його обличчя видовжилось.

На ньому був темно-синій костюм із білосніжною сорочкою. Комірець стягувала синя краватка в тонку смужку. Волосся на скронях уже трохи посивіло, і це надавало йому солідності. Широкі плечі та впевнена постава ніби запрошували: «Довірся мені!» Квадратне підборіддя натякало на сильний, владний характер.

Скільки років минуло з нашої зустрічі, а він не змінився: політик до нутра кісток.

Не дивно, що виборці штату Вашингтон були ним зачаровані. Він мав талант вести людей за собою.

— Абі? — проговорив він нарешті, скинувши брови.

Від звуку свого імені в мене всередині все затремтіло, проте обличчя лишилося незворушним.

Він поцілував мене в щоку на знак вітання. Дорого пахнув цитрусами, такі аромати робить «Аква ді Парма».

— Давно ж ми не бачились. Як поживаєш?

— Добридень, Ґевіне, — ледве вимовила я.

Язик був наче ватяний, і, хоч як я намагалась стримати тремтіння в голосі, вийшло якось жалісно.

Кендалл спостерігала за батьком, трохи схиливши голову набік, і — боже мій! — усміхалась. Рада була бачити, як він бентежиться.

— Тату, ти що, знайомий з Ебіґейл Найт?

Ґевін обернувся на доньку. Помітно було, що він трохи зніяковів.

— Ми з Абі колись... дружили. Давно.