Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 43

Замість відповіді Ґевін підсунув чек іще ближче. Я подивилась. Від кількості нулів аж слина застрягла в горлі. На коледж вистачить з головою. Мама зможе не перейматися моїм майбутнім, в усьому собі відмовляючи.

— Ну ж бо, бери, — умовляв він. — Я знаю, твоє рішення буде правильне. По тобі видно, що маєш голову на плечах.

Я зиркнула на нього сердито. Голова-то в мене є, але навряд чи я завдячую цим йому.

І тут я збагнула. Хай там що в них з мамою сталося, певно, Ґевін дуже погано вчинив з нею. От вона й не казала правди: боялась мені нашкодити.

Не звертаючи на чек жодної уваги, я відкинулась на диванчик. Вишнево-червоний вініл холодив шию.

— Ти й з мамою так учинив, коли вона завагітніла, так? Дав їй грошей, щоб вона «розібралася»?

— Ти сама не знаєш, що кажеш. Забирай чек, і облишимо це.

— Та пішов ти, — виплюнула я, раптом кинувшись до нього.

Незвичні слова здавались отруйними, шипіли на язику, наче один із тих засобів, що їх тримають під мийкою.

Ґевін був неабияк здивований, але знаку майже не подав.

— Пам’ятаєш, минулого разу ти пив колу з бляшанки? Так от, ту бляшанку я забрала із собою, і ти знаєш, де вона тепер? — Побачивши, що він не розуміє, до чого я веду, випалила: — У лабораторії, ось де, разом із мазком з мого рота. Тож можеш сказати правду. А інакше, коли я отримаю результати аналізу ДНК, де значитиметься, що ти мій батько, — а інакше й бути не може, — я надішлю їх прямісінько до KOMO-TV. Що тоді лишиться від твоєї дорогоцінної репутації? Тим більше, що цього року вибори!

Губи в нього стиснулися в нитку.

— Чи, може, ти через дружину непокоїшся? — знущалася я, сама не знаючи, хто ця дівчина й звідки вона взялася: так, це було на мене не схоже. — Бо Кендалл думає, що річ у цьому. Каже, ти боїшся, що вона залишить тебе без грошей. Хоча яка різниця? Вона все одно дізнається. Тому годі брехати. Кажи як є.

Очі в Ґевіна стали вузькі, ніздрі роздулися. Єлейна усмішка зникла, і я зрозуміла, що це не що інше, як маска, за якою ховається справжній Ґевін Монтґомері, далеко не такий харизматичний і впливовий, як йому хотілось би думати.

— Добре. Хочеш знати правду? — Кутики губ поповзли вгору. — Так, ти моя донька. Тільки це ні на що не впливає.

Несподівано розчарована, я відкинулась на сидіння. Краще б він не зізнавався. Любити батька, якого сама собі вигадала, неважко. Чоловіка ж, який сидів переді мною, не було за що любити.

— Послухай, — говорив він, ніби не перетворив одним словом усі мої дитячі мрії та сподівання на купу радіоактивних відходів. — У мене й справді був роман з твоєю мамою, незадовго до весілля. Я не хотів, щоб моя наречена про це дізналась. От і дав твоїй матері грошей, щоб вона зробила аборт.

Я тупо дивилася на нього. У середині було порожньо. Я шукала тата, хотіла заповнити діру в серці, а знайшла оце. Він ураз зруйнував той батьківський образ, що я його плекала з дитинства: героя, який мене полюбить. Ця людина була надто далека від ідеалу.

— А потім? — запитала я. — Що ти робив?

Він знизав плечима.

— Нічого. Вона сказала, що все владнала. Сказала, що зробила аборт, і я повернувся в Сіетл. Відтоді про неї нічого не чув, аж доки не побачив тебе у своєму домі.

Тепер шматочки мозаїки склалися в цілісну картину. Напевно, мама пообіцяла йому зробити аборт, а потім, на моє щастя, передумала.

Він її недооцінив. Її взагалі часто недооцінювали. Та мама сильна, сильніша, ніж здається на перший погляд.

Вона непересічна. Адже пересічній людині було б не під силу виростити мене самотужки. А ще вона завжди давала мені все, чого сама була позбавлена. Просто тому, що любить мене. Жодного дня я не сумнівалась, що вона пишається мною і що я можу порядкувати своїм життям так, як захочу.

— Ти надіслав їй листівку з проханням вибачити. Навіщо?

— Після того як вона, як я думав, зробила аборт, я замовив їй квіти. Я ж знав, що вона цього не хоче, та, якби ця дитина народилась, це було б занадто ризиковано. Усе могло б піти прахом. Моя кар’єра, майбутнє, стосунки з нареченою. Мені було неприємно це робити, але... — Він знизав плечима, ніби запитуючи: «А який у мене був вибір?»

Як же треба себе любити, щоб думати, що ці п’ять літер, «вибач», можуть спокутувати його провину! Мене охопила відраза.

— Мене від тебе нудить.

Я навіть відтворила такий звук горлом, ніби й справді блюватиму.

— Послухай, я перепросив тоді й перепрошую знову. Я не можу бути тобі батьком. Я пропоную тобі велику суму, Олівіє. Бери гроші та йди!

Ґевін знову підсунув до мене чек. На його лиці знову заклякла фірмова усмішка, яка, певно, здавалась йому чарівною. Він говорив солодким, несправжнім голосом, таким само несправжнім, як його засмага. Я не зводила з нього очей. Він був мені гидкий.

— Що ти таке їй сказав, що вона тобі збрехала, наче зробила аборт? Вона б тебе просто так не обманювала! Сказав, що забереш гроші? Що щось їй заподієш? Чи мені?! — з того, як блиснули його очі, я одразу зрозуміла, що влучила в ціль. — Моя правда, так?! — Я похитала головою, не в змозі це осягнути. — Ти сказав, що вб’єш мене, свою ненароджену дитину, якщо про мене дізнається твоя наречена. Тому мама й запевнила тебе, що зробила аборт, а потім усе життя переховувалась, адже боялась, що ти щось утнеш. Вона, до речі, ніколи мені про тебе не розповідала. Сказала, що тато розбився в автокатастрофі, коли вона була вагітна. Я в це вірила, аж доки не зустріла Кендалл. Мама хотіла мене захистити від тебе, щоб ти не завдав мені шкоди!

Я зневажливо відштовхнула чек, відчуваючи в горлі гіркий присмак металу: то в мені збурювалася ненависть.

— Мені не потрібні твої гроші.

Зусиллям волі я придушила емоції. Мені раптом захотілось розповісти про все мамі. Розказати, яких я наробила дурниць і як, шукаючи правди, знайшла це непорозуміння, що його навіть людиною назвати не можна. Дарма я взагалі від неї крилася.

— Ти й мізинця маминого не вартий.

Я вискочила з-за столу, кинула на нього гнівний погляд.

Він раптом ніби поменшав, став дуже звичайний. Здавалось, не вірить своїм очам. Цікаво, чи багато людей наважилися піти проти нього?

— Не хвилюйся: ні твоя дружина, ні преса ні про що не дізнаються. Бракувало тільки, щоб усім стало відомо, що ми родичі. Бідна Кендалл, це ж треба, мати такого батька. Не дивно, що в неї не все добре з головою. Ти чудовисько!

Зробивши цей контрольний постріл, я схопила свою сумку та швидким кроком вийшла з перекусної.

Говорити про це з Дереком я не стала. Хотіла спочатку дати лад своїм думкам. Я сердилась, так, але, крім цього, мені було дуже, дуже сумно. Тепер у мене вже не буде батька, принаймні такого, як я хотіла. Сьогодні я втратила щось дороге, нехай це була тільки мрія.

На щастя, Дерек мене зрозумів і не став розпитувати, а просто відвіз додому. Я пообіцяла, що зателефоную пізніше.

Не встигла я поринути в роздуми, як прийшла мама, і ми поквапились, щоб не спізнитись, бо замовили столик заздалегідь.

«Marche Marche» був відомий на весь Сіетл своєю французькою кухнею. Мама не стала зупинятися біля самого ресторану, щоб не платити за послуги паркувальника. Натомість поставила машину через дорогу. Зупинившись, попросила мене не виходити й сама відчинила двері.

— Мадемуазель...

Вона піднесла уявного капелюха, поклонилася мало не до землі. Я засміялась і відповіла жартівливим кніксеном:

— Дякую вам!

Ми перетнули дорогу та вирушили високими сходами, що вели до входу. Ресторан розмістився в прекрасному кам’яному будинку в ближньому передмісті Сіетла. Звідси розгортався краєвид на затоку Паджет-Саунд, а вдалині виблискували, наче перли, вогні острова Бейнбридж.

— Мамо, тут так добре! — прошепотіла я.

— Мені подобається, що в них назва з двох однакових слів. Просто як у тій пісні: «Нью-Йорк, Нью- Йорк!»