Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 30

Ліля ще раз по-котячому потяглася і сіла на ліжку.

— Пані Валевська? — спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.

— Есті Лаудер, — сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.

— Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. — Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. — Есті Лаудер у нас в основному палений, — додала ніби між іншим.

— А я не в нас брала, — полізла у зверхність Марлена. — Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.

— Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно як бабки получати, — повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів'я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. — Лиш би платили нормально.

— У тебе складка на животі, — зауважила Марлена. — Прес би підкачати.

— На любітєля, — махнула рукою Ліля.

— Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, — не відставала спрагла реваншу Марлена.

— А мені по барабану, — ледь закипіла Ліля. — Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.

— Дурна, — знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. — Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, — сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.

— Велике діло, — не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. — Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті — просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…

— Платний туалет? І просто сидіти? — Марлена аж трохи призупинила намазування губів.

— І просто сидіти! — продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. — Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…

— Всьо равно це робота, — хитнула головою вперта Марлена.

— А в нас не робота? Нє, ну ти скажи — в нас не робота? — Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук. — Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці — кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?

— А то нє, — сказала Марлена.

— Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, — заперечила Ліля. — Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п'ять десятих!

— Сама ти гуцулка, — не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. — Гуцулка Ксеня! — додала вона, щоб допекти остаточно.

Однак Ліля на це лише показала їй середнього пальця — жестом, якого навчилася від знайомого Паші з податкової — і зникла за дверима лазнички.

— Зуби почисть! — крикнула їй услід Марлена.

Вона не бачила ще раз показаного з-за дверей середнього пальця, зате почула, як в унітаз було гучно спущено воду.

Юна Коломея Воронич, чи коли завгодно просто Коля, вже давно відчувала сильний голод, тож так і не дочекавшися жодного знаку уваги чи бодай пробудження з кімнати старих, рушила назустріч власній пригоді самостійно. На щастя, пошуки кухні не тривали занадто довго — прошмигнувши повз двері з написом ДЕФЛОРАЦІЙНА і майже не звернувши уваги на інші двері з написом LASCIATE OGNI ESPERANZA, вона таки опинилася в наріжній комірчині, де відразу кинулася до поїджених шашелем старих креденсів. Коля подумала, що найбільше їй зараз хочеться сирника — і тут-таки знайшла його. Сирник був достатньо свіжий, хтось уже відрізав від нього кілька шматків, проте більша частина ще залишалася на тарелі неторкнутою. Крім того, Колі хотілося молока, але в цій частині її бажання було вислухано з неуважністю, тож довелося задовільнитися слоїком темно-зеленого ялицевого меду, що само по собі теж виглядало незле.

Коля присіла до столика перед вікном і, відламуючи кусень по кусневі від сирника, вмачала їх просто в медовий слоїк. При цьому вона дивилася на гори за вікном, на мокру від танучого снігу траву, на вітер, що майже без упину борсався в ялівцевих кущах. День був сонячний, а сирник з медом дуже смачний. Коля намагалася не плямкати, хоч була страх яка голодна і їй нестерпно цього хотілося. "Сирник, — думала вона. — Сирник це класно, це просто кайфово!".

Однак політ її думки було перервано безцеремонною появою в комірчині старого опецькуватого добродія Доктора. Він зайшов досередини, протираючи свої міжвоєнні окуляри і щасливо мружачись від сонячного світла.

— Яка краса! — сказав Доктор. — Шанування любій молодій панні. Добрий сирник?

Коля саме наповнила рот солодко-щільною масою, тож зуміла відреагувати лише невиразним "угу".

— Ранок і молодість, — не відступив Доктор, умощуючись поруч за столиком. — Усе, чим дихає правдива поезія. У вашому віці (він сказав моводість і вічі, але було ясно, що насправді віці і молодість), у вашому віці поезія визначає кожний душевний відрух. Ви любите поезію?

— Так, — відповіла Коля, проковтнувши.

— Так! — переконано кивнув головою Доктор. — Той період, яким ви зараз, люба панно, маєте щастя втішатися, один молодий поет колись назвав привітанням життя. Ви, звичайно, знаєте, якого поета я маю на увазі?

Доктор поглянув на Колю дещо поверх окулярів, як доброзичливий екзаменатор на іспиті.

— Так, — відповіла Коля не цілком упевнено.

— Я знав, я знав, що ви знаєте! — щиро зрадів Доктор. — На жаль, останнім часом наша молодіж не дуже орієнтується в цих постатях. Але ви не така, я переконаний. Їжте, прошу вас, їжте далі, сирник очевидно дуже смачний, не кажучи про цей чудовий гірський мед! (Він сказав гіршький, але Коля все одно продовжила їсти, щоправда, тепер уже дещо ніби примусово).

— Богдан-Ігор Антонич, — заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, — був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля — так він сам сказав про себе і краще за нього не скажеш.